Тема 14. «Утворення та оформлення державності США» 

План

Вступ

      Одним із головних напрямків англійської  колоніальної експансії була Північна Америка. В 1607 році англійці заснували  тут перше постійне поселення - Віргінію. З часом уздовж всього східного узбережжя від Флориди до Нової Англії виникло із колоній.

      Королівські грамоти, видані в різний час, надавали їм певну автономію у внутрішніх справах. Ще більше значення мали в  тому ж відношенні так звані фундаментальні угоди, які укладалися самими колоністами. В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині 18 ст. на три групи: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (південні); приватновласницькі - вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер , Мериленд); колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які відповідно призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням. В усіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накладати вето на законопроекти, прийняті зборами. В результаті високого майнового цензу виборчими правами користувалися від 2% до ю% населення. Серед колоній існували відмінності. У південних колоніях переважала праця негрів-рабів на плантація, а в північних - вільна праця фермерів, мисливців та інших. В одних колоніях панували релігійні, головним чином пуританські порядки, в інших церква була відділена від держави, а всі громадяни були рівноправними.

      Більш розвинутими були північні колонії, де розвивалися капіталістичні промисловість  і торгівля.

1. Війна за незалежність у Північній Америці, її особливості.

      Натхненні ідеалами «природного права», переселенці, опинившись ізольованими від всього іншого світу, почали самі створювати закони за якими збиралися жити. Вже на кораблі «Травнева квітка», яким відпливали емігранти в Америку (ібгор.), була укладена угода про об'єднання колоністів у єдину общину, спільно вироблялися закони. Так поступали колоністи і пізніше. Поселення утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх Хартіями. На республіканській за духом Півночі дістали широкого розвитку органи самоврядування, які найчастіше збиралися у церковному приході. Уповноважені від міст і селищ складали щось на зразок парламенту колоній, який обирав губернатора. На Півдні ( наприклад, у найстаршій з колоній - Віргінії ) панували монархічні переконання. Губернатор тут призначався королем, існували дві палати парламенту панувала англійська церква.

     Думка про об'єднання колоній у єдину  федерацію виникла ще в середині 18 ст. Об'єднання диктувалося спільністю інтересів колоній як у тому, що стосується торгівлі, так і в тому, що пов'язувалося зі спільним захистом колоній від Франції. Перший проект федерації був вироблений знаменитим Франкліном у 1748 р. Перша англійська колонія на узбережжі Північноамериканського материка була створена в 1607 р. і дістала назву Віргінія. В 1775 р. в 13 колоніях (Массачусетс, Род-Айленд, Нью-Гемпшір, Коннектікут, Пенсільванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Делавер, Віргінія, Меріленд, Північна Кароліна, Південна Кароліна, Джорджія) налічувалося 2,5 млн жителів, з них приблизно 500 тис. становили негри-раби. Колонії ко­ристувалися певною автономією у внутрішніх справах, що підтвер­джувалося королівськими грамотами. їх мешканці вважалися грома­дянами Англії, хоча своїх представників у парламенті метрополії не мали. За ними визнавалася свобода релігії, право обирати посадових осіб, носити зброю, створювати ополчення, брати участь у податко-обкладанні. Тут, в колоніях, діяв суд присяжних і англійське «загальне право».

     Традиційно  склалося так, що колоністи-дворяни  селилися на південь від ріки Потомак, а селяни та ремісники - на північ від неї. Відповідно, на півдні переважали великі рабовласницькі плантації, де експлуатувалася праця негрів та ірландців, а на півночі - фермерські господарства, промислові та ремісничі підприємства. На півночі міс­цеве самоврядування зосереджувалося в церковному приході, а пар­ламент колонії складався з місцевих уповноважених. Губернатор оби­рався і здійснював свої повноваження на підставі королівських хартій (Род-Айленд, Коннектікут). У Пенсільванії, Делавері, Меріленді влада перебувала в руках у власників колонії, які діяли під контролем уряду Англії. Королівські колонії управлялися губернатором, якого призначав король (Нью-Йорк, Нью-Джерсі та ін.). Незважаючи на те, що кожна з 13 колоній мала свій особливий устрій та свою особливу форму управління, можна зазначити одну характерну рису - Південь був настроєний більш проанглійськи, тут домінували монархічні переко­нання. Натомість на Півночі переважали сепаратистські і республі­канські настрої.

     Метрополія  часто втручалася у справи колоній, до того ж це втру­чання мало негативний характер. Так, у 1763 р. король Георг III забо­ронив колоністам займати землі західніше  Аллеганських гір. А в 1765 р. англійський  парламент увів в колоніях новий  податок -«гербовий збір», котрим обкладалися і торговельні угоди, і всі газети, оголошення, офіційні документи тощо. Це було відвертим порушенням англійських традицій, згідно з якими введення нового податку вимагало згоди населення, котре обкладалося податком. Адже мешка­нці колоній у парламенті Англії представлені не були! Мали місце й інші економічні утиски: дозволялося експортувати товари лише в Ан­глію і лише з метрополії отримувати імпорт тощо. Зрозуміло, усе це викликало протести і сильні сепаратистські настрої. Вважається, що на початок війни за незалежність лише близько третини населення колоній продовжувало дотримуватися проанглійської орієнтації.

     Перший  проект федерації північноамериканських  колоній був роз­роблений Бенджаміном  Франкліном ще у 1748 p..5 вересня 1774 р. відбувся перший Континентальний конгрес, який виробив два доку­менти: «Декларація прав і потреб колоній» та «План асоціацій першого Континентального конгресу».

     У жовтні 1774 р. розпочалися військові  сутички між патріотами і роялістами в штатах Кентуккі та Теннесі, а 8 квітня 1775 р. в Північній Кароліні розгорілася справжня громадянська війна. Лоялістів (прихильників англійської корони) вимазували смолою, вивалювали у пір'ї та виганяли з маєтків. 19 квітня 1775 р. відбулася перша сутичка повстанців з англійським військовим загоном поблизу Бостона. Пере­мога під Бостоном призвела до вибуху патріотичних настроїв. Через три дні у таборі повстанців налічувалося 20 тис. чоловік.

     10 травня у Філадельфії відкрився  другий Континентальний конгрес,  який узяв під свою опіку повстанську армію та призначив її ко­мандуючим Дж. Вашингтона (1732-1799), полковника і плантатора! У відповідь королівський уряд оголосив колонії у стані заколоту та установив торговельну блокаду. Англійська регулярна армія була збільшена до 55 тис. чоловік, а особовий склад флоту - до 28 тисяч. Одночасно була здійснена спроба підняти проти колоністів індіанські племена, а також плантаційних негрів. Наприкінці 1775 р. на боці ме­трополії воювали до 20 тис. лоялістів. У відповідь Конгрес оголосив про створення з 2 січня 1776 р. «комітетів безпеки» для боротьби з відкритими та прихованими лоялістами. 4 липня того ж року у Філадельфії Конгрес виголосив знамениту «Декларацію незалежності Сполучених Штатів», розроблену комісією з п'яти чоловік під голо­вуванням Томаса Джефферсона. В ній називалися усі зловживання та утиски, здійснювані британською короною в колоніях. Проголошу­валося, що пригнічений народ має право на повстання: «Всі люди на­роджені рівними, вони наділені ... певними невід'ємними правами, в числі котрих - життя, свобода та прагнення до щастя». Уряди встано­влюються для захисту цих прав, і, якщо «будь-яка форма правління стає згубною для народу, то народ має право змінити чи знищити її й установити новий уряд». Була проголошена повна незалежність штатів та розрив їх стосунків з англійською метрополією. «В якості вільних і незалежних Штатів вони набувають повне право оголошувати війну, укладати мир, вступати до союзів, вести (зовнішню) торгівлю і чинити усе те, на що має право незалежна держава. Твердо покладаючися на допомогу Божественного провидіння, ми взаємно зобов'язуємося один одному підтримувати цю декларацію життям, майном і честю».

     Боротьба  за незалежність вимагала неабияких  жертв від американ­ського народу. Припинився англійський експорт, що перед війною становив річно 4 млн 200 тис. ф. ст. Внутрішні ціни на початок 1777 р. виросли у чотири рази. Значна частина населення, що дотримувалася проанглійської орієнтації, була вимушена, кидаючи майно, переселятися до метрополії чи у Канаду. Підтверджувалася та істина, що за свободу і незалежність доводиться платити. Одночасно війна за незалежність стала і своєрідною буржуазно-демократичною револю­цією: ліквідовувалися феодальні форми землеволодіння та приватне володіння деякими колоніями (Пенсільванія), майорат та ін. пережитки феодалізму. В проекті Декларації незалежності містився і пункт про скасування рабства, але рішуче запротестували плантатори і ра­бовласники, що були представлені в Конгресі, тому рабство збереглося.

     1 березня 1781 р. була прийнята перша конституція СІЛА -«Статті конфедерації». Нею проголошувався міждержавний союз штатів, за яким кожний із суб'єктів союзу зберігав «свободу, неза­лежність і усяку владу, юрисдикцію і право». Кожний штат мав свій парламент, свій уряд і власну конституцію. Щороку скликалися сесії загального Конгресу, на якому делегація від кожного штату (до неї входили 2-7 чол.) мала один голос. Основні питання політики (ого­лошення війни, карбування монети, бюджет) вирішувалися кваліфіко­ваною більшістю голосів - 9 з 13-ти. У віданні Конгресу перебували також збройні сили та пошта.

     У період між сесіями Конгресу його функції переходили до Комі­тету  штатів (13 чоловік по 1 від кожного  штату). Джордж Вашингтон назвав цю конституцію «мотузкою з піску». Коли Конгрес для потреб ведення війни вирішив обкласти експортні операції митним збором, делегація одного-єдиного Род-Айленду висловилася проти. Тим са­мим, незважаючи на підтримку 12 штатів, проект провалився.

     19 жовтня 1781 р. армія Вашингтона  примусила англійську армію капітулювати поблизу Иорктауну. З вересня 1783 р. у французькому Версалі були підписані мирні договори між воюючими європейськими країнами. За цими договорами США визнавалися суверенною державою. Після цього успіху правляча верхівка Сполучених Штатів, до складу якої входила буржуазія Півночі та плантатори Півдня, на­магається розпустити революційну армію та повернутися до колишньої системи експлуатації народних мас. Це було не так просто. Кон­фіскована у листопаді 1777 р. земля лоялістів (приблизно ЗО тис. маєт­ків) потрапила до рук скупників-спекулянтів. Натомість солдати ре­волюційної армії, згідно з грудневим того ж року рішенням Конгресу, отримували земельні наділи за рахунок неосвоєних земель Заходу. Проте після війни мало хто з солдатів міг скористатися наданим пра­вом - земля вимагала посівного зерна, робочої худоби і реманенту тощо. Нові власники відчували брак коштів та будівельного матеріалу, то ж були змушені за безцінь віддавати щойно отриману землю. Гостро постало і питання звільнення з рабства негрів Півдня, особливо з огляду на їх участь у війні на боці повсталого народу. Після недовгих дебатів у Конгресі було вирішено надати свободу лише 3 тис. без­посередніх учасників військових дій. на їх викуп у рабовласників ви­ділялися кошти у розрахунку по 1 тис. доларів за кожного звільненого з рабства.

     За  конституціями штатів виборчого  права позбавлялися індіанці, а з 600—700 тис. білих чоловіків узяти  участь у виборах могли заледве 100 тис. Так, за конституцією Массачузетсу 1780 p., право бути обра­ним діставав той, хто мав власність у 300 ф. ст.; майновий ценз ви­борця становив 60 ф. ст. або земельна ділянка, обкладена податком не меншим, ніж 3 ф. ст.

     Зрозуміло, що завершення війни за незалежність супроводжувалося загостренням класової боротьби. Ця боротьба насамперед розгор­нулася в армії. У листопаді 1783 р. уряд поспішив розпустити демок­ратичну армію, залишивши близько 4 тис. «благонадійних» солдатів і офіцерів. Найбільші збройні повстання демобілізованих та місцевої бідноти мали місце у Нью-Гемпшірі (вересень 1776 р.), Вермонті і, особливо, у Массачузетсі (вересень 1786 - лютий 1787 pp.). Керівни­ком цього останнього повстання був відставний капітан, ветеран війни Даніель Шейс. Під його проводом за зброю узялися від 12 до 15 тис. чоловік. Вимоги повсталих ґрунтувалися на тому, що, оскільки землі США були звільнені від англійців спільними зусиллями, вони мають стати суспільною власністю. Також підлягають анулюванню усі борги, суспільні і приватні. Земля повинна бути безпосередньо розділена між усіма бажаючими і вилучена з оподаткування тощо. Інколи подібні повстання мали частковий успіх. Так, в Род-Айленді повстанці захопили парламент штату і вимусили законодавців вдо­вольнити частину своїх вимог.

     Правлячим колам країни стало зрозумілим, що лише міцна центра­лізована держава буде в змозі придушити подібні бунти та установити класовий мир у країні. Тільки такою ціною можна було досягнути швидкого відродження економіки, зруйнованої недавньою війною. Тому з 25 травня по 17 вересня 1787 р. в умовах глибокої таємності проходила робота Конституційного конвенту. Серед його 55 депутатів майже половину (24) становили фінансисти, 11 - судновласники, 15-рабовласники. Політичні симпатії учасників нерідко були діаметрально протилежними. Так, А. Гамільтон схиляв законодавців до встанов­лення монархічної форми правління.

     Після чотирьох місяців дебатів була вироблена  конституція, якою США послуговуються і сьогодні. 4 березня 1789 р. вона була ратифі­кована 3/4 штатів і вступила в дію. За конституцією 1789 p., конфеде­рація перетворювалася у федерацію, встановлювався принцип поділу властей і їх взаємного контролю. Законодавчу владу представляє дво­палатний парламент - Конгрес. Нижню палату - Палату представни­ків - обирало населення у виборчих округах з рівним числом виборців. Сенат формувався шляхом виборів - по 2 сенатори від штату, неза­лежно від кількості виборців у кожному штаті. До 1913 р. Сенат обира­ли парламенти штатів, пізніше - усі виборці штату. Обидві палати отримали рівні права у законодавчій ініціативі та у прийнятті законів.