Шпаргалка по "Международному праву"

52.континентальний  шельф 

Континентальный шельф - это затопленная морем часть  материковой территории. Согласно Конвенции  о континентальном шельфе 1958 г., под  континентальным шельфом понимается морское дно (включая его недра), простирающиеся от внешней границы территориального моря до установленных МП пределов, над которым прибрежное государство осуществляет суверенные права в целях разведки и разработки его природных богатств. Согласно Конвенции 1958 г. (ст. 1) под континентальным шельфом понимается поверхность и недра морского дна подводных районов, примыкающих к берегу, но находящихся вне зоны территориального моря до глубины 200 м или за этим пределом, до такого места, до которого глубина покрывающих вод позволяет разработку естественных богатств этих районов, а также поверхность и недра подобных районов, примыкающих к берегам островов. Таким образом, внешней границей шельфа является изобата - линия, соединяющая глубины в 200 м. Естественные богатства шельфа включают минеральные и прочие неживые ресурсы поверхности и недр морского дна шельфа, а также живые организмы "сидячих" видов - организмы, которые в период своего промыслового развития прикреплены ко дну или передвигаются только по дну (раки, крабы и т.п.). Если на один и тот же континентальный шельф имеют право государства, берега которых расположены друг против друга, граница шельфа определяется соглашением между этими государства, а при отсутствии соглашения - по принципу равного отстояния от ближайщих точек исходных линий, от которых отмеряется ширина территориального моря. В некоторых случаях споры о разграничении континентального шельфа рассматривались Международным Судом ООН, который и определял границы шельфа. Конвенция ООН по морскому праву 1982 г. (ст. 76) дает несколько иное определение границ континентального шельфа. Это: морское дно и недра подводных районов, простирающихся за предами территориального моря на всем протяжении естественного продолжения сухопутной территории до внешней границы подводной окраины материка, или на расстояние 200 морских миль от исходных линий, от которых отмеряется ширина территориального моря, когда внешняя граница подводной окраины материка не простирается на такое расстояние; если граница материка простирается далее 200 миль, то внешняя граница шельфа не должна находится далее 350 миль от исходных линий, от которых отмеряется ширина территориального моря, или не далее 100 миль от 2 500-метровой изобаты (линии, соединяющей глубины в 2 500 м).

53.Правовий  режим Артики 

Арктика є одним із найбільш важкодоступних просторів Землі. Більша частина Арктики ніколи не була постійно заселена, і люди довго не могли приступити до її освоєння. 
Тому більшість прийнятих державами актів суверенітету щодо Арктики та розташованих тут островів довгий час були не більше ніж формально необхідними. 
Початок ефективного освоєння північних просторів на межі ХІХ—ХХ століть привів до виникнення територіальних спорів про приналежність арктичних островів (архіпелаг Шпіцберген), а пізніше – до спроб деяких приарктичних держав проголосити суверенітет над значними просторами Арктики шляхом створення так званих полярних секторів. Ідею Радянського Союзу встановити кордони “полярного сектора” 1985 р. підтримала Канада. Російська Федерація також вважає за необхідне проведення кордонів арктичного сектора і тим самим претендує на встановлення над ним свого суверенітету. 
Поширення державного суверенітету на морські простори Арктики за межами територіальних вод і виключної економічної зони не можна вважати правомірним. Міжнародно-правовий режим відкритого моря, як такий, що не підлягає державному привласненню, є загальновизнаним і в загальному, і в конвенційному міжнародному праві. Кліматичні умови Арктики, що технічно ускладнюють користування свободами відкритого моря в Північному Льодовитому океані, не можуть служити підставою для перегляду його статусу. Більшість держав, у тому числі чотири з шести приарктичних (Данія, Швеція, Норвегія, США), утримуються від визнання секторального поділу Арктики.

54.Правовий  режим Антарктики

Антарктика представляет собой территорию земного шара южнее 60° южной широты и включает в  себя материк Антарктиду, шельфовые  ледники и прилегающие моря. Правовой статус Антарктики определен Договором  об Антарктике 1959 г., в котором участвует  около сорока государств. Это соглашение на конференции государств – участников Договора в 1995 г. было признано бессрочным.

В соответствии с положениями  Договора 1959 г. все территориальные  претензии государств в Антарктике «замораживаются». Не признавая чьего-либо суверенитета в Антарктике, Договор не отрицает существования территориальных претензий, но замораживает существующие и запрещает предъявление государствами новых притязаний. Договором установлено, что Антарктика может использоваться только в мирных целях. В Антарктике запрещаются, в частности: создание военных баз и укреплений, проведение военных маневров, испытания любых видов оружия. Кроме того, на территории Антарктики запрещено проведение ядерных взрывов и сброс радиоактивных отходов. Таким образом, Антарктика признана демилитаризованной территорией. Договор, однако, не препятствует использованию в Антарктике военного персонала или оборудования для научных исследований или для любых иных мирных целей. За соблюдением Договора установлен строгий контроль. Каждое государство – участник Договора может назначать своих наблюдателей, которые имеют право доступа в любой район Антарктики в любое время. Антарктические станции, установки, оборудование, морские и воздушные суда всех государств в Антарктике открыты для инспекции.

55.поняття джерела  і предмет регулювання міжнародного  кримінального права 

Ідея міжнародного кримінального  права широко обговорюється у правовій літературі з початку ХІХ ст.¹. Але в неї значно глибші корені. Ще в ХУІІ ст. Гуго Гроцій проголосив засади космополітичної юриспруденції: кожна держава зобов'язана або самостійно покарати злочинця, або видати його державі, що його переслідує. Згодом ця ідея була розвинена в теорії універсальної дії правових законів, яка основну увагу зосередила на невідворотності покарання. При цьому будь-який злочин розглядався як такий, що природно посягає на загальний світовий правопорядок. Тому на перший план висувалася ідея повної уніфікації кримінального законодавства держав на основі міжнародного кримінального кодексу. На початку ХХ ст. пошуки в галузі теорії міжнародного кримінального права досягли кульмінації. Були розроблені проекти міжнародних кримінальних кодексів і винесені для обговорення на міжнародні кримінальні конгреси. Жоден із цих проектів не був прийнятий навіть у рамках декількох держав. Приблизно та сама ситуація зберігається аж до сьогодні, хоча існують авторитетні кримінологічні дослідження універсальних джерел злочинності¹, а у світі укладено кілька десятків загальних міжнародних договорів про уніфікацію кримінального законодавства. Однак існуючі міжнародні договори про уніфікацію кримінального законодавства не можна ототожнювати з поняттям міжнародного кримінального права. І все ж-таки сьогодні виникає можливість говорити про формування міжнародного кримінального права як сукупності міжнародно-правових норм, що встановлюють на цьому етапі його розвитку караність найбільш серйозних і таких, що викликають заклопотаність усього міжнародного співтовариства, посягань на міжнародний мир, міжнародну безпеку, людяність. З метою вирішення цього завдання в міжнародному кримінальному праві визначені діяння, що є злочинними, і встановлені покарання, що підлягають застосуванню до осіб, які скоїли такі злочини. Становлення міжнародного кримінального права безпосередньо пов'язане із прийняттям статутів міжнародних кримінальних судових органів: Статуту Міжнародного трибуналу з Руанди, Статуту Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії, Римського Статуту Міжнародного кримінального суду¹. У цих актах закріплена міжнародна юрисдикція трибуналів щодо строго визначеного переліку злочинів, сформульовані склади таких злочинів і визначені кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі процедури залучення до міжнародної кримінальної відповідальності. Міжнародне кримінальне право на сьогодні визнає такі злочини: злочини проти людства (геноцид, апартеїд, расову дискримінацію), військові злочини.

Суб'єктом злочину  геноциду може бути як фізична особа, так і держава. Міжнародне право передбачає можливість застосування до злочинців універсальної кримінальної юрисдикції.

56.міжнародні  злочини і їхні види 

Поняття "міжнародні злочини" (і "міжнародні правопорушення") були визначені Міжнародною Правовою Комісією в 1976 році в статті 19 Проектів статей про відповідальність держав: 
1. Дія держави, що порушує міжнародні зобов'язання, є неправомірною дією в міжнародних відношеннях, незалежно від предмета порушених зобов'язань. 
2. Неправомірна дія в міжнародних відношеннях, що явилася результатом порушення державою міжнародних зобов'язань, істотних для захисту фундаментальних інтересів світового співтовариства; це порушення признається світовим співтовариством злочином і в цілому складає міжнародний злочин. 
3. Може, крім іншого, явитися результатом: 
а) серйозного порушення міжнародного зобов'язання, коли це порушення подає особливу важливість для підтримки загального миру і безпеки; 
б) серйозного порушення міжнародного зобов'язання, що набирає особливої важливості для забезпечення гарантій дотримання права на самовизначення народів (наприклад, підтримка силою колоніального режиму); 
в) серйозного порушення (у широких масштабах) міжнародного зобов'язання, що подає особливу важливість для захисту прав людини, такого як заборона рабства, геноциду й апартеїду; 
г) серйозного порушення міжнародного зобов'язання, що набирає особливої важливості для охорони і зберігання навколишнього середовища, такого як заборона масового забруднення атмосфери або водяного простору. 
4. Будь-яка неправомірна дія в міжнародних відносинах, що не є міжнародним злочином відповідно до п. 2, складає міжнародне правопорушення.

57.міжнародні  органи по боротьбі зі злочинністю

В 1872 году состоялся Первый пенитенциарный конгресс, на котором  была создана Международная уголовная  и пенитенциарная комиссия (МУПК). Затем  были проведены еще десять таких  конгрессов, на которых обсуждались  вопросы идентификации преступников, координации деятельности полицейских органов, подготовки уголовной статистики и т. п.

В рамках Лиги Наций была предпринята попытка унифицировать  уголовное законодательство. С этой целью был проведен ряд конференций, касающихся борьбы с терроризмом. Поскольку  Лига Наций занималась борьбой с незаконным оборотом наркотиков, с торговлей женщинами и детьми, с работорговлей и с распространением порнографических изданий, она учредила ряд комитетов по этим вопросам, которые контролировали выполнение соответствующих договоров, собирали информацию, обрабатывали данные о преступности и т. п.

Создание ООН положило начало новому этапу в борьбе с  международной преступностью. В  соответствии с Уставом ООН различные  аспекты данной проблемы постоянно  рассматриваются Генеральной Ассамблеей и Экономическим и Социальным Советом. В некоторых случаях к этой проблематике подключается и Совет Безопасности. В соответствии с его резолюцией 635 от 14 июня 1989 г. ИКАО подготовила Конвенцию о маркировке пластических взрывчатых веществ в целях их обнаружения, которая была подписана в 1991 году 79 государствами. Помимо ИКАО борьбой с международной преступностью занимаются и другие специализированные учреждения ООН, равно как и многие межправительственные и неправительственные организации.

Однако главная работа проходит в рамках ООН. В 1950 году решением Генеральной Ассамблеи был создан Комитет по предупреждению преступности и борьбе с ней, заменивший собой МУПК (первоначально назывался Специальный консультативный комитет экспертов по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями). Комитет состоял из 27 членов, действовавших в личном качестве (избирались на сессиях ЭКОСОС сроком на 4 года).

58.Міжнародна  правова допомога 

Міжнародна  правова допомога — співробітництво держав у наданні взаємної допомоги в галузі правосуддя.

Як правило таке співробітництво  узгоджене угодою між двома країнами про збір та обмін інформації з метою дотримання публічного або кримінального права. Такі угоди є дуже важливими вподаткових питаннях, зокрема в рамках міжнародних угод про подвійне оподаткування, де сторони погоджуються обмінюватись інформацію для цілей оподаткування.

Ця допомога може приймати форму вивчення і виявлення людей, місць і речей, передачи утримуваних під вартою, а також надання допомоги при іммобілізації інструментів злочинної діяльності.

Допомога може бути відмовлена будь-якою країною (згідно з деталями угоди) з політичних чи безпекових міркувань, або якщо покара за злочин не однакова в обох країнах.

Деякі угоди можуть заохочувати  сприяння в юридичній допомозі для  громадян в інших країнах.