Шпаргалка по "Международному праву"

Функції консульських представництв  здійснюють консульські установи, створювані однією державою на території іншої держави. Основні функції консульських представництв закріплені у Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р.: охорона та захист інтересів своєї держави, громадян, юридичних осіб; виконання адміністративних і нотаріальних функцій щодо своїх громадян; виконання обов'язків щодо судів морського та повітряного флотів своєї країни та їхніх екіпажів; заохочення торгівлі, сприяння культурному та науковому співробітництву; спостереження за економічним, правовим і культурним життям округу й інформування про це влади своєї держави¹. Консульські установи можуть виконувати й інші функції, що не заборонені законами та правилами держави перебування чи проти виконання яких ця держава не заперечує.Загалом консульські установи в обсязі своїх функцій можуть виконувати такі дії: паспортно-візове обслуговування; ведення обліку громадян своєї держави у своєму консульському окрузі; реєстрацію актів цивільного стану громадян своєї держави; нотаріальне обслуговування; консульську легалізацію; без шкоди для прав влади країни перебування й оскільки це передбачає законодавство держави, яку представляють, розслідування подій і виконання інших дій на суднах прапора держави, яку представляють; установлення контактів з офіційною владою країни перебування в інтересах захисту своїх громадян; сприяння торгово-економічним відносинам і деякі інші дії.

43.Консульські  класи і ранги 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

44.Консульські  привілеї та імунітети 

Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів: 
1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави; 
2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті привілеї та імунітети). Відповідно до розділу II Віденської конвенції про 
консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської установи належать такі: 
— недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. Проте, згода глави консульської установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недоторканності зберігається навіть у випадку розірвання консульських відносин між двома державами: 
а) держава перебування повинна навіть у випад ку збройного конфлікту шанувати й охороняти консульські помешкання, а також майно консульства, його архіви; 
б) держава, що представляється, може довірити охорону консульських помешкань, а також архіви та майно, що знаходяться в них, будь-якій третій державі, прийнятній для держави, що акредитується; 
в) держава, що представляється, може довірити охорону своїх інтересів та інтересів своїх громадян будь-якій третій державі, прийнятній для держави перебування. 
У разі закриття консульства тимчасово або назавжди, вищевказані положення застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що представляється, в державі перебування немає ні дипломатичного представництва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представляється, не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має на її території інше консульство, цьому консульству може бути ввірена охорона архіву закритого консульства і, за згодою влади держави перебування, виконання консульських функцій в окрузі закритого консульства; 
— фіскальний імунітет, що припускає звільнення консульських помешкань від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком тих, що являють собою плату за конкретні види обслуговування; 
— недоторканність консульського архіву і документів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження; 
— свобода пересувань — держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей її територією; 
— свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей

45. Врегулювання міжнародних суперечок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

46. поняття  джерела і предмет регулювання  права збройних конфліктів 

Право збройних конфліктів (право Женеви) – це галузь міжнародного права, яка призначена регулювати ведення  військових дій в міжнародних і неміжнародних конфліктах збройного характеру. Найбільш значимими джерелами права збройних конфліктів є Гаазькі конвенції: про закони і звичаї суходільної війни 1907 року; про бомбардування морськими силами під час війни 1907 року; про права і обов’язки нейтральних держав та осіб у разі сухопутної війни 1907 року; про права та обов’язки нейтральних держав у разі морської війни 1907 року тощо. Важливе значення мають Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про покращення долі поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни. Надалі їх гуманітарне спрямування знайшло своє відображення в прийнятих в 1977 р. Додаткових протоколах, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1) і збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол 2). Протокол 1 поширюється також на війни проти колоніального панування і окупації, проти расистських режимів і за державну незалежність. Протокол 2 розширив коло осіб, які користуються захистом правил війни, на організовані збройні групи, які знаходячись під відповідним командуванням, здійснюють контроль над частиною території держави та здійснюють безперервні та погоджені воєнні дії.

 

47.правові наслідки  початку війни 

Держави відповідно до Гаазької конвенції про початок воєнних  дій 1907 року визнають, що воєнні дії  між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного повідомлення у формі:

мотивованого оголошення війни; ультиматуму з умовним  оголошення війни. Про стан війни  необхідно одразу повідомити нейтральним  державам.

Згідно із визначенням  агресії, прийнятим Генеральною  Асамблеєю ООН 1974 року сам факт оголошення війни, що не є актом самозахисту відповідно до ст. 51 Статуту ООН, не перетворює війну протиправну у війну законну, і є актом агресії. Початок агресивної війни без її оголошення є обставиною, що обтяжує та підвищує відповідальність агресора.

Оголошення війни, навіть якщо воно не супроводжується власне воєнними діями, означає початок  юридичного стану війни.

Визначають такі міжнародно-правові  наслідки оголошення війни:

• припиняються дипломатичні і консульські зносини між  державами, відкликається персонал посольств і консульств;

• припиняють чинність політичні  договори (про ненапад, нейтралітет, про воєнний союз). Деякі багатосторонні договори припиняють свою дію у відносинах між державами, які беруть участь у війні;

• до громадян країни-противника може застосовуватися спеціальний режим: їх право на вибір місця проживання обмежується; вони можуть бути інтерновані або примусово поселені в певному місці (ст.ст. 41,42 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р.).

Багатосторонні міжнародні договори, що закріплюють норми і  принципи права в період збройних конфліктів, починають діяти у  відносинах між воюючими державами. З початком війни починається  фактичне здійснення договорів і  угод, що регулюють відносини між державами, які беруть участь у війні, з одного боку, та нейтральними й іншими невоюючими державами з іншого боку.

 

48.правове положення  учасників воєнних дій 

Правовое положение  сторон в ходе ведения боевых действий, в войне или вооруженном конфликте  во многом определяется международным гуманитарным правом, которое иногда называется правом вооруженных конфликтов или правом войны. При этом в задачи МГП не входят ни выяснение причин возникновения вооруженного конфликта, ни определение виновников в его возникновении. 
Основная цель МГП - облегчить, насколько это возможно, бедствия и лишения, приносимые боевыми действиями. Кроме того, оно ограничивает право воюющих сторон выбирать способы и средства ведения боевых действий. В ходе вооруженного конфликта МГП представляет международную правовую защиту некоторым категориям военнослужащих, а также обязывает государства, вовлеченные в конфликт, предоставлять защиту противнику оказавшемуся в их власти по причине ранения, болезни, кораблекрушения или пленения, а также гражданскому населению, не принимающему непосредственного участия в конфликте. МГП предоставляет международную правовую защиту опасным объектам (атомным электростанциям, дамбам, плотинам), объектам, являющимся духовным и культурным наследием народов (церквям, мечетям, храмам, музеям, памятникам старины), и объектам, не имеющим военного значения, а также иному имуществу. 
В настоящее время МГП насчитывает несколько десятков международных договоров, наиболее известными из которых являются Женевские конвенции 1949 года и два дополнительных протокола к ним 1977 годаБоевые действия ведутся группами людей, объединенных общими целями, задачами в вооруженные формирования. Поэтому одно из ключевых понятий МГП - вооруженные силы. 
Ответственность лиц, которым подчиняются вооруженные формирования, и дисциплина являются базовыми признаками, определяющими вооруженные силы как объект МГП. «Начальник, допускающий грабеж, насилие над жителями и пленными, кладет самые пагубные основы нравственного разложения войск и залог их верного поражения неприятелем» - так охарактеризовал взаимосвязь дисциплины и ответственности командира великий русский полководец генерал от инфантерии М.Д. Скобелев. Военнослужащие из состава указанных сил, за исключением личного состава медицинской службы, являются, с точки зрения МГП, воюющими (комбатантами). 
Кроме того, в состав вооруженных сил может входить военно-духовный персонал. Но военные священники, капелланы, комбатантами не являются. Таким образом, с точки зрения МГП, в состав вооруженных сил могут входить комбатанты и не-комбатанты. Комбатанты имеют право применять силу (оружие, вооружение боевых машин или иные средства поражения) против комбатантов противника, а также против его военных объектов. Комбатантов называют законными участниками боевых действий, так как в условиях вооруженного конфликта за убийство противника или уничтожение его имущества, являющегося военным объектом, комбатант не может быть привлечен к ответственности. Комбатанты обязаны в ходе боевых действий соблюдать нормы МГП и отличать себя от гражданского населения. Как правило, военнослужащие регулярных вооруженных сил отличают себя ношением военной формы одежды и знаков установленного образца. 
Оказавшись во власти противника, комбатанты получают статус военнопленного и находятся под защитой МГП. Статус военнопленного, кроме комбатантов, могут получить лица, прикомандированные к вооруженным силам, но не входящие в их штатный состав (например, гражданские члены экипажей военных летательных аппаратов) и гражданские лица, проживающие на неокупированной территории, если при приближении неприятельских войск они стихийно взялись за оружие для оказания вооруженного сопротивления. Военный плен не является наказанием, а применяется сторонами, находящимися в состоянии международного вооруженного конфликта как вынужденная мера, направленная на недопущение возвращения «в строй» захваченного противника. Говоря о военном плене, необходимо подчеркнуть то, что военнопленные находятся не во власти пленивших их военнослужащих противника или их непосредственных начальников, а во власти государства. В то же время в плену можно оказаться по различным причинам, например, в результате ранения, кораблекрушения или эвакуации из летательного аппарата, получившего боевые повреждения. Военнослужащие должны знать свои права и обязанности при нахождении в плену, которые в большей части определены в Женевской конвенции, принятой 12 августа 1949 г., об обращении с военнопленными. Так, например, каждый военнопленный при допросе обязан сообщить свои фамилию, имя, звание, дату рождения и личный номер, за неимением последнего -любую равноценную информацию.

 

49.способи і  методи ведення воєнних дій 

средства ведения военных  действий - это оружие и иная военная  техника, применяемые воору-женными  силами воюющих для уничтожения живой силы и материальных средств противника, подав-ления его сил и способности к сопротивлению. Методы ведения военных действий - это порядок, все-возможные способы использования средств ведения войны в указанных целях. 
Средства и методы ведения военных действий делятся на запрещенные (или частично запрещен-ные) и незапрещенные. Согласно ст. 35 Дополнительного протокола I к Женевским конвенциям 1949 года, право сторон, находящихся в конфликте, выбирать методы и средства ведения войны не является неограниченным. Запрещается применять оружие, снаряды, вещества и методы ведения военных действий, способные причинять излишние повреждения или излишние страдания либо делающие смерть сражающихся неиз-бежной, а также ведущие к массовому разрушению и бессмысленному уничтожению материальных ценностей. Эта статья Дополнительного протокола I подтвердила существование в современном междуна-родном праве принципа, ограничивающего воюющих в выборе средств и методов ведения вооруженной борьбы, который был сформулирован в Петербургской декларации 1868 года и IV Гаагской конвенции 1907 года. Современное международное право запрещает применение в вооруженных конфликтах таких видов оружия массового уничтожения, как химическое и бактериологическое. Еще в древности римские юристы провозгласили правило, согласно которому война ведется оружием, а неядом. Впервые вопрос о международно-правовом запрещении химического и бактериологического оружия был поставлен на Га-агской конференции 1899 года. В специально принятой декларации указывалось, что договаривающиеся державы обязуются не употреблять снаряды, имеющие единственным назначением распространять удушающие или вредоносные газы. Положения этой декларации впоследствии получили свое дальней-шее развитие и закрепление в IV Гаагской конвенции о законах и обычаях сухопутной войны 1907 года, а также в Женевском протоколе о запрещении применения на войне удушливых, ядовитых или других подобных газов и бактериологических средств 1925 года. 
Положения, запрещающие применение химического оружия в условиях войны, содержатся в ря-де других международно-правовых актов. Запрещенным средством ведения войны является бактериологическое (биологическое) оружие, действие которого основано на использовании болезнетворных свойств микроорганизмов, способных вызывать эпидемии таких опасных болезней, как чума, холера, тиф и др.

 

 

50.захист прав  особливості під час ведення  бойових дій 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

51.Міжнародно-правова  регламентація закінчення бойових  дій 

кончание военных действий и состояния войны —это акты, отличающиеся один от другого как  по способам их юридического оформления, так и по тем правовым последствиям, которые они порождают для воюющих сторон. Наиболее распространенными формами прекращения военных действий являются перемирие и капитуляция. Перемирие представляет собой временное прекращение военных действий, осуществляемое на основе взаимного соглашения между участниками вооруженного конфликта. Различают два вида перемирия: местное и общее.

Местное перемирие преследует цель приостановить военные действия между отдельными частями и подразделениями  на ограниченном участке театра военных действий. Как правило, оно направлено на решение частных задач: подбор раненых и больных, погребение мертвых, эвакуация из осажденных районов лиц из числа гражданского населения, посылка парламентеров и т.д.

Общее перемирие существенно отличается от местного. Во-первых, в случае общего перемирия военные действия приостанавливаются на всем театре военных действий. Во-вторых, общее перемирие при определенных обстоятельствах (например, если стороны в конфликте формально не заявили о наличии состояния войны между ними) способно не только приостановить военные действия, но и привести к их прекращению. В этом случае общее перемирие как акт не только военный, но имеющий и политическое значение, оформляется воюющими сторонами в договорно-право-вом порядке со всеми вытекающими из этого международно-правовыми последствиями. В качестве примеров можно назвать Соглашение о военном перемирии в Корее от 27 июля 1953 г., Соглашение о прекращении огня в Алжире от 18 марта 1962 г., Соглашение о прекращении войны и восстановлении мира во Вьетнаме от 27 января 1973 г. Все эти соглашения содержали два общих для них положения: прекращение военных действий и взаимное возвращение всех военнопленных в установленные сроки. Специфической формой приостановления военных действий является выполнение участвующими в конфликте государствами решения СБ, принятого на основании ст. 40 Устава ООН, о «временных мерах», которые могут включать, в частности, прекращение огня, отвод войск на заранее занятые позиции, освобождение определенной территории и т.д.

Согласно IV Гаагской конвенций  о законах и обычаях сухопутной войны 1907 года, всякое существенное нарушение  перемирия одной из сторон дает право  другой отказаться от него и даже в  крайнем случае немедленно возобновить  военные действия •' (ст. 40). Однако нарушение условий перемирия отдельными лицами, действующими по собственному почину, дает только право требовать наказания виновных и вознаграждения за понесенные потери, если таковые случились (ст. 41). Капитуляция — это прекращение сопротивления вооруженных сил или их части. Как правило, при капитуляции все вооружение, военное имущество, военные корабли, самолеты переходят к противнику. Сдающиеся войска подвергаются военному плену. Капитуляция отличается от перемирия тем, что капитулирующая сторона лишается даже формального равенства с победителем. Разновидностью капитуляции является безоговорочная капитуляция. Так, после разгрома фашистской Германии 8 мая 1945 г. в Берлине был подписан Акт о военной капитуляции германских вооруженных сил. После победы над империалистической Японией 2 сентября 1945 г. в Токийской бухте был подписан Акт о капитуляции Японии. Акты предусматривали безоговорочную капитуляцию всех германских и японских вооруженных сил, их полное разоружение и сдачу в плен командованию союзных армий.