Міжнародне право. ООН. Міжнародне гуманітарне право

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав — учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав — учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40 ). У разі, якщо держава-учасниця зробить заяву згідно зі ст. 41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов’язань за Пактом.[1]
              Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Протокол встановлює процедуру розгляду таких скарг. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню [1].

Особливе місце посідає Комісія з прав людини - універсальний орган, повноваження якого не пов'язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав - членів ЕКОСОР, обраних на три роки. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав і захисту меншин. Важливим повноваженням Комісії із прав людини є розгляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. 3 1967 р. Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини [2].

Головні комітети ГА ООН (сесійні органи): Перший комітет (питання роззброєння та міжнародної безпеки); Спеціальний політичний комітет (політ, питання і питання безпеки); Другий комітет (екон. і фін. питання); Третій комітет (соціальні і гуманітарні питання та питання культури); Четвертий комітет (питання деколонізації); П'ятий комітет (адм. і бюдж. питання); Шостий комітет (правові питання). До сесійних органів ГА належать і процедурні комітети: Генеральний комітет і Комітет з перевірки повноважень. Члени цих комітетів обираються Генеральною Асамблею та її головними комітетами на початку. кожної сесії. У період сесійних засідань ГА надають допомогу Консультативний комітет з адміністративних і бюджетних питань та Комітет з питань внесків. Статутом ООН (ст. 22) передбачено утворення допоміжних органів для виконання окремих функцій і завдань ГА на певний період. Такими були:

1) комітети і комісії з роззброєння та інших політичних, питань — Погоджувальна комісія ООН для Палестини (1948), Комісія з роззброєння (1950), Науковий консультативний комітет ООН (1954), Науковий комітет з питань дії атомної радіації (1955), Комітет ООН з використання космічного простору в мирних цілях (1959), Спеціальний комітет з операцій щодо підтримання миру (1965), Спеціальний комітет по Індійському океану (1972), Спеціальний комітет з посилення ефективності принципу незастосування сили у міжнародних зносинах (1977), Комітет з інформації (1978), Підготовчий комітет зі сприяння міжнародному співробітництву в галузі використання ядерної енергії у мирних цілях (1980), Спеціальний комітет з виконання положень Статуту ООН про колективну безпеку (1983) та ін.;

2) комітети і комісії з деколонізації — Спеціальний комітет з виконання Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1961), Спеціальний комітет проти апартеїду (1962), Спеціальний комітет проти апартеїду у спорті (1976) та ін.;

3) комітети і комісії з економічних і соціальних питань — Бюро Координатора ООН з надання допомоги у разі стихійного лиха (1971), Всесвітня продовольча рада (1974), Спеціальний фонд ООН для країн, що не мають виходу до моря (1975), Комітет високого рівня з огляду технічного співробітництва країн, що розвиваються (1978), Комітет з ліквідації дискримінації стосовно жінок (1979), Комісія ООН з питань кордонів континентального шельфу (1997) та ін.;

4) комітети і комісії з правових питань — Комісія міжнародного права (1947), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (1966), Комітет ООН по запобіганню злочинності й боротьбі з нею (1971), Комітет з питань стосунків із країною перебування (1971), Спеціальний комітет з міжнародного тероризму (1972), Спеціальний комітет зі Статуту ООН і посилення ролі Організації (1974), Спеціальний комітет з розробки Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1980) та ін.;

5) комітети і комісії з адміністративних і бюджетних питань — Консультативний комітет з адміністративних і бюджетних питань (1946), Комісія ревізорів (1946), Комітет з інвестицій (1947), Об'єднаний пенсійний фонд персонала ООН (1948), Адміністративний трибунал ООН (1949), Комітет з конференцій (1974), Комісія з міжнародної цивільної служби (1974) [5].

Крім того, свої комісії та комітети мають спеціалізовані установи ООН. Так, у складі ЮНЕСКО діє Комісія примирення і добрих послуг для вирішення суперечностей (розбіжностей), що можуть виникнути між державами, які беруть участь у Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1968); у складі ЕКОСОР - Комісія ООН з прав людини (1946).

Питання про необхідність утворення спеціалізованих установ вперше обговорювалося на конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.). Тут було вирішено, що ООН сприятиме розв'язанню міжнародних економічних, соціальних та інших гуманітарних проблем через певні міжурядові організації.[6]
На цьому грунті між 1944 і 1948 рр. виникли міжнародні фінансові організації, які почали відігравати важливу роль у міжнародних економічних відносинах: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), який очолив фінансову групу, куди увійшли Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК). Важливе місце у світовій торгівлі посіла також Генеральна угода про тарифи й торгівлю (ГАТТ). Ця міжнародна організація, утворена 1948 р., не вважається формально Спеціалізованою установою, хоча за своїми рисами і цілями дуже схожа зі спеціалізованими установами ООН.
Хоча спеціалізовані установи ООН функціонують у певних сферах, діапазон деяких із них достатньо широкий і багатоплановий, що ускладнив завдання їх чіткої класифікації. І все ж щодо сфер діяльності можна виділити такі основні групи: 
1. Фінансові: МВФ, МБРР, МФК, МАР, БАГІ, МФСР.
2. Економічні: ФАО, ЮНІДО. 
3. Технічні: ІКАО, МСЕ, ІМО, ВПС, ВМО.
4. Соціальні: МОП, ВООЗ.
5.Гуманітарні: ЮНЕСКО, ВОІВ [13]. 
           МОП, ФАО, ВООЗ та ЮНЕСКО умовно називали "Великою четвіркою". Після надання статусу спеціалізованої установи ЮНЇДО її також включили в цю групу провідних міжнародних організацій.
              Після закінчення Другої світової війни в Лондоні пройшла конференція Організації Об'єднаних Націй по створенню організації з питань освіти та культури . Конференція була скликана за рекомендацією зустрічі 1942 року і конференції ООН з міжнародної організації ,яка відбулася у квітні-червні 1945 року в Сан-Франциско. Основними завданнями організації були встановлення справжньої культури миру та перешкоджання розв'язування нової світової війни, що реалізуються за допомогою сприяння забезпеченню «інтелектуальної та моральної солідарності людства».

             16 листопада 1945 був підписаний Статут ЮНЕСКО і створена підготовча комісія. Статут був підписаний представниками 37 держав з 44, присутніх на зустрічі. Статут набув чинності після того, як був ратифікований 20 державами. Це сталося 4 листопада 1946. Перша сесія генеральної конференції ЮНЕСКО, в якій взяли участь представники 30 держав, пройшла в Парижі з 19 листопада по 10 грудня 1946.

           ЮНЕСКО є правонаступником міжнародного комітету Ліги Націй з питань інтелектуальної співпраці та її виконавчого установи — Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці. Міжнародний комітет (або комісія) з інтелектуальної співпраці у складі 12 чоловік був створений в 1922 році за пропозицією Леона Буржуа, лауреата Нобелівської премії миру. Фінансова допомога була отримана від Франції в 1926 році разом з установою в Парижі Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці. Інститут займався контактами між університетами, бібліотеками, науковими спілками, перекладом літературних творів, юридичними питаннями інтелектуальної власності, співробітництвом в області музеїв і мистецтва, зв'язками зі ЗМІ. Передача повноважень, які можуть бути виконані в межах плану діяльності ЮНЕСКО, здійснювалася відповідно до статті 9 статуту ЮНЕСКО та статтею 63 статуту ООН.

Крім штаб-квартири організації в Парижі, існує цілий ряд регіональних, кластерних і національних офісів ЮНЕСКО, створених в рамках стратегії децентралізації і забезпечують її ефективне присутність у всіх регіонах та областях, а також зв'язок з агентствами ООН та іншими організаціями-партнерами.

Всі діючі та асоційовані члени ЮНЕСКО організовані в п'ять регіональних груп: Африка, Ліга арабських держав, Азія і Тихий океан, Європа і Північна Америка, Латинська Америка і країни Карибського басейну. Основу розподілу складають географічні чинники, але не тільки вони. Багато програм і тематичні напрямки роботи організації формують регіональні мережі, спрямовані на вирішення проблем, специфічних для регіону [7].

Офіційними мовами організації , на цей час, є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька мови.

Практична діяльність ЮНЕСКО будується на засадах середньострокового плану, розрахованого на 6 років. У свою чергу, на підставі такого плану складаються три дворічні програми. Конкретна робота Організації, що проводиться в рамках затверджених програм i здійснюється за такими головними напрямами:

                    Велика програма I — Освіта.

                    Велика програма II — Природничі науки.

                    Велика програма III — Соціальні та гуманітарні науки

                    Велика програма IV — Культура.

                    Велика програма V — Комунікація та інформація [13].

               Організацією реалізується цілий ряд довгострокових широкомасштабних міжнародних програм і проектів у таких галузях, як океанографія, екологія, гідрологія, відновлювані джерела енергії, геологічна кореляція, науково-технічна інформація, інформатика, комунікація, біоетика, управління соціальними перетвореннями, повернення культурних цінностей, збереження всесвітньої культурної і природної спадщини, професійно-технічна освіта, освіта для ХХІ століття тощо.

              Для координації міжнародної співпраці з реалізації цих програм створені та функціонують відповідні міжурядові комітети та ради, до складу яких входить встановлена кількість представників тих країн-членів, які обираються Генеральною конференцією на певний період. В країнах-членах діють національні органи із зазначених програм [4].

2 Міжнародне гуманітарне право - поняття, ґенеза, спеціальні принципи та юридична природа.

Міжнародне гуманітарне право - галузь міжнародного права, що представляє собою сукупність принципів і норм, що регулюють відносини держав у період збройних конфліктів.

Його цілями є:
          – захист осіб, які безпосередньо не беруть участі або більше не беруть участі у воєнних діях – поранені, ті, що зазнали корабельної аварії, військовополонені та цивільні особи;
          – обмеження наслідків насильства в бойових діях досягненням мети зіткнення. [9]

У той час, коли в червні 1859 року французька і австрійська армії вели бої в Сольферіно на півночі Італії, в голові Анрі Дюнана, молодого швейцарського громадянина, з’явився задум про міжнародні дії з метою полегшення страждань хворих і поранених у війнах.[10]
          Після бою Дюнан випадково опинився серед тисяч поранених французів та австрійців і ще з декількома добровольцями зробив усе, що міг, аби полегшити їх страждання. Вжахнувшись того, що побачив, він згодом написав книгу «Un souvenir de Solferino» («Спогади про Сольферіно»), яка вийшла у світ 1862 року; в ній він пропонував створити національні товариства для догляду за хворими і пораненими незалежно від їх раси, національності чи релігії. Він також запропонував державам укласти угоди, в яких визнавалась би робота таких організацій і гарантувалось би краще поводження з пораненими.
          Міжнародне гуманітарне право як галузь почало формуватися в XIX ст..Анрі Дюнан з чотирма друзями організував Міжнародний комітет допомоги пораненим (який незабаром був перейменований на Міжнародний комітет Червоного Хреста). Цей Міжнародний комітет (МКЧХ) - неурядова міжнародна організація. Багато в чому з ініціативи МКЧХ вдосконалюється міжнародне гуманітарне право. Члени організації проводять велику практичну роботу по захисту жертв збройних конфліктів у різних регіонах світу.

Ідеї Дюнана знайшли широкий відгук. У декількох країнах були засновані національні товариства, і на дипломатичній конференції в Женеві 1864 року делегати з 16 європейських країн прийняли Конвенцію про поліпшення участі хворих і поранених у діючих арміях.[11]
           У цьому документі – Першій Женевській конвенції – зафіксовані принципи універсальності й терпимості в питаннях раси, національності й релігії. Була прийнята емблема – червоний хрест на білому тлі, яка стала розпізнавальним знаком військово-медичного персоналу. В мусульманських країнах емблема являє собою червоний півмісяць на білому тлі. З тих пір медичний персонал і шпиталі вважаються нейтральними.
           Конвенція офіційно заклала підвалини для міжнародного гуманітарного права.
           Окремі звичайні норми міжнародного гуманітарного права з'явилися в глибокій старовині. У цих правилах поведінки воюючим сторонам наказувалося, як їм слід поводитися по відношенню один до одного. Наприклад, майже повсюдно існувало правило, згідно з яким не можна було починати війну, не оголосивши про це попередньо своєму супротивнику. Фахівці вважають, що початок міжнародного гуманітарного права було покладено прийняттям в 1864 р. Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях. Повністю міжнародне гуманітарне право сформувалося лише в XX ст. Причому на зміну звичайним нормам прийшли договірні писані норми.

Норми міжнародного права, що регламентують ведення військових дій, були значною мірою кодифіковано в результаті роботи двох Гаазьких конференцій світу в 1899 і 1907 рр.. Ці норми в міжнародному гуманітарному праві отримали назву «право Гааги».

У 1949 р. в Женеві були прийняті чотири конвенції про захист жертв війни. Норми цих конвенцій, а також двох додаткових протоколів до них 1977 р. у міжнародному гуманітарному праві отримали назву «право Женеви».[11]

          Після 50-х років багато міжнародно-правових документів підтримало і поширило принципи та ідеї, викладені в Загальній декларації прав людини. Зокрема, сформовано Міжнародну хартію прав людини, або Міжнародний білль про права людини, до якого входять:

                    Загальна декларація прав людини (1948);

                    Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права;

                    Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;

                    Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976);

                    2-й Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про відміну смертної кари (1991).

Існує велика кількість міжнародних договорів, що становлять міжнародно-правову базу галузі міжнародного гуманітарного права. У їх числі: