Утворення спiвдружностi незалежних держав

    Розпад  СРСР завершили Біловезькі угоди. 8 грудня 1991 р. керівники трьох республік – Росії (Борис Єльцин), України (Леонід Кравчук) та Білорусії (Станіслав Шушкевич), що були державами-засновниками СРСР, оголосили, що Союз РСР як “суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Згодом було погоджено спільну заяву про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД), щоб дати змогу приєднатися до неї іншим республікам. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті глави 11 колишніх республік СРСР підписали Декларацію у підтримку Біловезьких угод і заявили про створення Співдружності Незалежних Держав з координуючими функціями і без будь-яких спільних законодавчих, виконавчих чи судових органів. Від участі в СНД ухилилися республіки Прибалтики, а також Грузія (яка увійшла туди пізніше, але згодом знову вийшла). У зв'язку з припиненням існування СРСР, 25 грудня 1991 р. о 19 годині Президент СРСР М.С. Горбачов виступив на телебаченні, заявивши про складання своїх повноважень “з принципових міркувань”. Радянський союз остаточно припинив своє існування 26 грудня    1991 р., коли саморозпустилася Рада Республік Верховної Ради СРСР – останній союзний орган [3, 145; 7].

Розділ 2. СНД та Україна 

    Україна є однією із засновниць Співдружності  Незалежних Держав і розвиває співробітництво  з державами СНД на основі Угоди  про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р. (далі – Біловезька Угода) та Протоколу до цієї Угоди від 21 грудня 1991 р., який є її невід’ємною частиною, з урахуванням застережень, висловлених Верховною Радою України під час ратифікації вказаної Угоди та Заяви Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. “З приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних Держав”, у якій дається офіційне тлумачення Угоди та застережень [2, 16].

    У Заяві вказується, що у своєму підсумку ратифікована Верховною Радою України Біловезька Угода із застереженнями для України означає таке:

    1. Україна є і залишається за  своїм правовим статусом незалежною державою – суб’єктом міжнародного права.

    2. Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на державне утворення із своїми органами влади і управління.

    3. Україна заперечує надання співдружності  незалежних держав статусу суб’єкта міжнародного права.

    4. Координаційні інститути в рамках  співдружності не можуть мати владний характер, їх рішення є рекомендаційними.

    5. Здійснюючи зовнішню політику  самостійно, Україна вступатиме  в консультації з іншими державами  співдружності. 

    6. Кордон між Україною – з  одного боку та Росією і  Білорусією – з іншого є державним кордоном України, який є недоторканним.

    7. Україна створюватиме власні  Збройні Сили на базі розташованих  на її території Збройних Сил  колишнього СРСР.

    8. Україна прагнутиме набути статусу без’ядерної держави шляхом знищення усіх ядерних арсеналів під ефективним міжнародним контролем і на підставі Декларації про державний суверенітет України не входитиме до військових блоків.

    9. Перебування стратегічних збройних  сил на території України є  тимчасовим. Їх правовий статус  і термін перебування на території  України має бути визначено законом України і спеціальною міждержавною угодою, укладеною між державами, на території яких розміщена ядерна зброя колишнього СРСР.

    10. Україна створюватиме власну  відкриту економічну систему  шляхом запровадження власної  грошової одиниці, створення власних банківської та митної систем, розвитку власних систем транспорту і зв’язку, а також участі у регіональних та міжрегіональних ринках.

    11. Україна залишає за собою право не тільки зупиняти, а й припиняти свою участь в Угоді або окремих її статтях.

    12. Україна гарантує виконання міжнародних зобов’язань, що випливають для неї з договорів колишнього Союзу РСР, відповідно до свого національного законодавства [1, 35].

    Зазначена позиція підтверджується у Розділі  ІІІ Основних напрямів зовнішньої політики України, затверджених Постановою Верховної Ради України № 3360-ІІ від 2 липня 1993 року, де зазначається, що "Україна як одна із засновниць Співдружності Незалежних Держав розвиває співробітництво з країнами-учасницями СНД відповідно до положень Угоди про Співдружність Незалежних Держав із Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України.

    Україна розглядає Співдружність як міжнародний  механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяння більш успішному вирішенню проблем, які виникли після розпаду Союзу РСР.

    Україна уникатиме участі в інституціоналізації  форм міждержавного співробітництва  в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність в наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру.  

    Водночас  Україна не є державою - членом Співдружності, оскільки не є стороною Статуту СНД. 22 січня 1993 р. в м. Мінську на засіданні Ради глав держав було затверджено Статут Співдружності. Його підписали глави 7 держав СНД: Вірменії, Білорусії, Казахстану Киргизстану, Російської Федерації, Таджикистану та Узбекистану. Україна Статут не підписала. Статтею 7 Статуту встановлено, що держави, які підписали та ратифікували Біловезьку Угоду і Протокол до неї до моменту прийняття Статуту СНД, є державами-засновницями Співдружності. Державами-членами Співдружності є держави-засновниці, що беруть на себе зобов’язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою глав держав.

    Україна бере участь у роботі Ради глав держав, Ради глав урядів, Економічній раді, Раді міністрів закордонних справ  та інших статутних та галузевих  органах, створених в рамках СНД. Вищим органом СНД є Рада глав держав. Вона обговорює і вирішує принципові питання, пов’язані з діяльністю держав-членів у сфері їх загальних інтересів. Рада глав держав проводить свої засідання двічі на рік [5, 429].

    Економічна  рада СНД є основним виконавчим органом, який забезпечує виконання угод, прийнятих в рамках СНД, рішень Ради глав держав і Ради глав урядів Співдружності про формування і функціонування зони вільної торгівлі та інші питання соціально-економічного співробітництва.

    Виконавчий  комітет СНД, відповідно до Положення  про Виконавчий комітет Співдружності Незалежних Держав, затвердженого Радою глав держав 21 червня 2000 року, є постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності Незалежних Держав. Комітет забезпечує організацію роботи Ради глав держав, Ради глав урядів, Ради міністрів закордонних справ, Економічної ради та інших органів Співдружності.

    Україна не бере участі у роботі ряду органів  співробітництва, серед яких Економічний  суд, Рада колективної безпеки, Постійна консультативна комісія з миротворчої  діяльності при Раді міністрів закордонних справ, міждержавна телерадіокомпанія "Мир", Рада зі співробітництва у галузі освіти, Комісія з прав людини у межах Співдружності та інші. У Раді міністрів оборони, Раді міністрів внутрішніх справ, Раді командувачів прикордонними військами, Міждержавній раді з геодезії, картографії, кадастру і дистанційного зондування Землі, Міжпарламентській асамблеї та у Правовій консультативній раді Україна бере участь у якості спостерігача [3, 253].

    Україна не підписала Угоду про статус Економічного суду Співдружності Незалежних Держав від 6 липня 1992 р. і не є членом Економічного суду СНД. Згідно із застереженнями Верховної Ради України, висловленими при ратифікації Угоди про створення СНД, Україна обмежує свою участь у багатосторонній військовій, зовнішньополітичній, прикордонній співпраці та миротворчій діяльності, вважаючи основним завданням Співдружності економічне співробітництво.

    Так, Україною не підписано ряд основоположних договорів, які регулюють співробітництво держав-учасниць СНД у військово-політичному та прикордонному співробітництві, а саме:

    - Договір про колективну безпеку  від 15 травня 1992 року;

    - Положення про Раду міністрів  оборони країн Співдружності  від 15 квітня 1994 року;

    - Рішення Ради глав держав про  штаб з координації військового співробітництва держав -учасниць СНД;

    - Договір про співробітництво в охороні кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав з державами, що не входять до Співдружності від 26 травня 1995 року;

    - Угоду від 20 березня 1992 року про охорону державних кордонів і морських зон держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав (дію Угоди припинено Протоколом від 1 грудня 2000 року) та ін.

    Україна також не підтримує ініціатив  щодо створення "спільних просторів" у межах СНД – Платіжного, Валютного та Митного союзів тощо, оскільки такі пропозиції у кінцевому результаті спрямовані на відокремлення економік країн-учасниць від світової спільноти, зменшення ролі кожної держави-учасниці у структурі Співдружності та поступове створення на основі СНД конфедеративного чи федеративного об’єднання [4, 54].

    Україна надає перевагу двосторонньому співробітництву  в інформаційній та науково-технічній  галузях. Так, в галузі інформаційного співробітництва Україною не підписано Концепцію формування інформаційного простору СНД від 18 жовтня 1996 року, а також інші документи, які регулюють питання створення єдиного інформаційного простору СНД.

    Україна не є також учасницею Угоди  про вільний доступ і порядок  обміну відкритою науково-технічною інформацією держав-учасниць СНД (від 11.09.98 р.), Концепції створення загального науково-технологічного простору держав-учасниць СНД від 22.09.1995 р., Конвенції про формування та статус міждержавних науково-технічних програм від 25.11.98 р., Конвенції про створення та статус міжнародних науково-дослідних центрів і наукових організацій від 25.11.98 р.

    Головні інтереси України у співпраці  в рамках СНД у гуманітарній сфері пов’язані з наявністю в більшості країн-учасниць чисельних українських громад, а також із проблемою відновлення прав депортованих осіб, національних меншин та, насамперед, із добровільним поверненням в Україну представників українського народу. Так, Україною підписано ряд основоположних угод з зазначеного питання, а саме:

    - Декларацію про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини та основних свобод від 24 вересня 1993 р.;

    - Конвенцію про забезпечення прав  осіб, які належать до національних  меншин від 21 жовтня 1994 року. Україною  зазначену Конвенцію підписано  із застереженням "З урахуванням  національного законодавства";

     - Угоду про допомогу біженцям  та вимушеним переселенцям від  24 вересня 1993 року;

    - Угоду про співробітництво в  галузі трудової міграції та  соціального захисту мігрантів,  що працюють, від 15 квітня 1994 року  та ін. [5, 432].

    Однією  з основних задач, яка вирішується в рамках СНД, є збереження та розвиток тісних економічних зв’язків між державами-учасницями СНД. Основоположними документами з економічних питань в рамках Співдружності є Договір про створення Економічного союзу (Україною Договір не підписано) та Угода про створення зони вільної торгівлі (Україною Угоду підписано 15.04.99 р. та ратифіковано ВРУ шляхом прийняття Закону від 06.10.99 р.). Договір про створення Економічного союзу підписано 24 вересня 1993 року. Документом передбачено поетапне формування союзу з метою інтеграції економіки та створення єдиного митного та валютного простору на базі ринкових відносин.

    15 квітня 1994 року між Україною і  державами Економічного союзу  підписано Угоду про приєднання  України до Економічного Союзу на правах асоційованого члена.  Тобто Україна є асоційованим членом Економічного Союзу.

    10 грудня 2002 року на засіданні робочої групи представників держав-учасниць СНД з підготовки пропозицій щодо розвитку взаємодії держав-учасниць СНД в економічній сфері Україною було запропоновано присвятити 2003 рік в СНД реалізації конкретних завдань та практичному виконанню прийнятих документів. У зв’язку з цим Україною було сформульовано наступні пріоритетні завдання:

    - закінчити правове оформлення  зони вільної торгівлі та упорядкувати її нормативно – правову базу;