Утворення спiвдружностi незалежних держав

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА  ХМЕЛЬНИЦЬКОГО 
 
 

Кафедра архівознавства, новітньої історії

та спеціальних  історичних дисциплін 
 
 
 
 
 

УТВОРЕННЯ СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ (СНД) 
 
 
 
 

Виконала:

студентка 3-Б курсу

ННІ історії  та філософії

Опанчук Н.В.

Науковий  керівник:

ст. викл. Мотуз В.К. 
 
 
 
 

Черкаси – 2011

ЗМІСТ 

ВСТУП…………………………………………………………………………………..3 

РОЗДІЛ 1. Розпад СРСР та утворення СНД………………………………………….4 

РОЗДІЛ 2. СНД та Україна…………………………………………………………...10 

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………..17 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………….18

ВСТУП 

      Актуальність  теми. Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі (Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угоди приєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). 23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшов Туркменістан. Україна є співзасновницею СНД, але Статут організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україна залишається лише спостерігачем і не є членом СНД.

      Мета даної роботи полягає в тому, щоб охарактеризувати процес утворення СНД та діяльність України в СНД.

      Досягнення  поставленої мети передбачає вивчення наступних дослідницьких завдань:

•  опрацювати наявну джерельну та історіографічну базу;
• проаналізувати процес розпаду СРСР та утворення СНД;
• охарактеризувати участь України в СНД.

     Хронологічні  рамки роботи охоплюють 8 грудня 1991 р. – до нашого часу.

     Історіографічний  огляд. Важливими  з огляду на досліджувану проблему є грунтовні праці за редакцією М. Гончара [1], Р. Жангожа [2], О. Івченка [3],        Е. Копнева [4], О. Коппеля [5], В. Федоровича [6] та ін., у яких автори дають характеристику подіям, що передували утворенню СНД, акцентуючи увагу на причинах розпаду СРСР та подіях серпня 1991 р., детально описують діяльніст України в СНД та в її установах.

     Обсяг та структура роботи зумовлені метою та поставленими дослідницькими завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (7 найменувань).

Розділ 1. Розпад СРСР та утворення СНД 

    У середині 1980-х р. до складу СРСР входило 15 союзних республік: Українська, Азербайджанська, Білоруська, Вірменська, Грузинська, Естонська, Казахська, Киргизька, Латвійська, Литовська, Молдавська, РРФСР, Таджицька, Туркменська та Узбецька. На його території проживало понад 270 млн. осіб - представників понад 140 національностей. З початком Перебудови стали відбуватися зміни у відносинах між республіками. Давали про себе знати протиріччя, закладені ще за утворення СРСР. Союзні республіки не мали реальної рівності в рамках Радянського Союзу і державного суверенітету, а гласність “висвітлила” ретельно приховувані сторінки національних відносин.

    1986 рік став роком перших за  радянських часів зіткнень на  національному ґрунті. 17-19 грудня 1986 р. в Алма-Аті (Казахстан) пройшли масові демонстрації та мітинги проти русифікації. Їх причиною послужило призначення на пост першого секретаря ЦК КП Казахстану Г. Колбіна, росіянина за національністю. Для відновлення порядку були введені війська. Близько тисячі людей були поранені, двоє убиті.

    Хвиля суспільного невдоволення прокотилася  в республіках Прибалтики, в Україні, в Білорусії. У серпні 1987 р. у зв'язку з річницею укладення Радянсько-німецького пакту про ненапад 1939 р. тут пройшли мітинги протесту і демонстрації з вимогою публікації документів про депортацію населення з прибалтійських держав та із західних районів України та Білорусі в період колективізації [3, 134].

    Іншою “гарячою точкою” в національних відносинах стала Нагірно-Карабаська автономна область Азербайджану – територія, населена переважно вірменами. У жовтні 1987 р. вірмени, що жили в Карабаху, зажадали возз'єднання з Вірменією. 20 лютого 1988 р. сесія обласної Ради звернулася до Верховної Ради Азербайджанської РСР з проханням передати область до складу Вірменії, але отримала відмову. У Нагірному Карабасі відбулися озброєні зіткнення між вірменами та азербайджанцями. Центральна влада не змогла знайти політичного компромісу. Дві республіки фактично опинились у стані війни між собою.

    Трагічно  закінчилися події 9 квітня 1989 р. в Тбілісі. Організована в місті демонстрація з вимогою виходу Грузії зі складу СРСР була розігнана військами, проти демонстрантів застосовувалися сльозогінні гази і саперні лопатки. У червні 1989 р. відбулися зіткнення узбеків з турками-месхетинцями. Послаблене союзне керівництво нічого не могло зробити з лавиноподібним зростанням міжнаціональних суперечностей.

    Прагненню республік відокремитися від  СРСР сприяли економічна криза, що паралізувала народне господарство всіх республік, і розпад економічних зв'язків. Союзні республіки звинувачували центр у “викачуванні коштів” з регіонів, закликали спочатку до економічного суверенітету, а потім до державної незалежності. У 1988-1989 рр. були створені народні фронти в більшості союзних республік [5, 395].

    У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР прийняла зміни і доповнення до Конституції республіки, які закріплювали верховенство республіканських законів  над загальносоюзними. Також була прийнята Декларація про суверенітет Естонії. У тому ж місяці Верховна Рада Литовської РСР прийняла доповнення до Конституції про надання литовській мові статусу державної. У самій Литві виник рух “Саюдіс”, що виступив за відділення від СРСР і створення незалежної Литовської держави. У травні 1989 р. аналогічний закон і Декларація про державний суверенітет приймається в Латвії. У кінці 1989 р. Закон про суверенітет прийняв Азербайджан. У 1990 р. практично в усіх союзних республіках були прийняті декларації про суверенітет, якими проголошувався збільшений ступінь суверенності в порівнянні з тим, що випливав з діючого в СРСР законодавства. Україна прийняла таку декларацію 16 липня 1990 р. Окремі республіки заявили про прагнення придбати повну незалежність у найближчому майбутньому. Найбільш інтенсивно цей процес відбувався у республіках Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія), дещо пізніше у Вірменії та Грузії, а також у Молдавії. При цьому Литва на певному етапі проголосила повну незалежність від СРСР. Центральне радянське керівництво визнало цей акт незаконним і недійсним, але Литва не визнавала цієї думки, посилаючися на те, що Конституція СРСР гарантує союзним республікам право на відокремлення. Пізніше було прийнято закон СРСР, який регламентував процес можливого відокремлення республіки, але він так і не набув практичного значення; республіки поступово звикали не зважати на союзне законодавство.

    12 червня 1990 р. Декларацію про суверенітет прийняла і Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), незважаючи на те, що вона по суті була метрополією відносно інших республік; це свідчило про суперечності між союзним керівництвом і керівництвом власне Росії. Надзвичайна сесія Верховної Ради РРФСР у березні – квітні 1991 р. прийняла рішення про введення поста президента РCФСР і проведення президентських виборів в червні 1991 р. 12 червня 1991 р., рівно через рік після оголошення незалежності, пройшли перші всенародні вибори президента Росії, на яких упевнену перемогу отримав Б.М. Єльцин [6, 218].

    Питання про державний суверенітет починають піднімати навіть автономії у складі союзних республік. Особливо яскраво це виявилося в РРФСР. Під час своєї поїздки Росією в серпні 1990 р. Б.М. Єльцин закликав лідерів автономій брати суверенітету стільки, скільки вони зможуть “проковтнути”. В результаті деякі автономії (Татарстан, Башкирія, Якутія) проголосили суверенітет.

    Описані вище події увійшли в історію  як “парад суверенітетів”. Виникла небезпека розпаду СРСР, тому виникла потреба укладення нового союзного договору. 17 березня 1991 було проведено всесоюзний референдум з питання про збереження СРСР, питання якого звучало так: “Чи вважаєте Ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності”. Взяли участь у голосуванні 148,6 млн. чол. (80% тих, що мали право голосу); з них за збереження Союзу висловилися 113,5 млн. чол. (76,4%).

    Після проведення референдуму почалась інтенсивна розробка проекту нового Союзного договору, який мав замінити договір 1922 року. 23 квітня 1991 р. в Ново-Огарьово (заміська резиденція М.С. Горбачова) відбулася зустріч керівників 9 союзних республік і М.С. Горбачова. Не брали участі в переговорах керівники прибалтійських республік, Грузії, Вірменії та Молдови. Тут було досягнуто принципової згоди на розробку такого договору, але виявилися суттєві розбіжності про співвідношення повноважень між республіками та центром. Подальша робота над текстом Союзного договору отримала назву “Ново-Огарьовський процес”. У червні проект був готовий, а в серпні він був опублікований у пресі. Згідно з цим проектом, союзні республіки ставали самостійними суб'єктами міжнародного права, їх повноваження були суттєво розширені, вони могли вільно входити і виходити зі складу СРСР, а центр перетворювався з керуючого в координуючий. Реально в руках союзного керівництва залишалися лише питання оборони, фінансової політики, внутрішніх справ, частково – податкової і соціальної політики. Нова назва об'єднання держав звучала як Союз Радянських Суверенних Республік. Підписання договору було призначено на 20 серпня [3, 143].

    Щоб зірвати підписання цього договору і зберегти свої владні повноваження, частина вищого партійно-державного керівництва СРСР спробувала захопити владу. 19 серпня вони оголосили, що М.С. Горбачов, який перебував на відпочинку в Форосі, нібито не може виконувати обов'язки Президента СРСР “за станом здоров'я” і тому його повноваження переходять до віце-президента        Г.І. Янаєва. В окремих місцях країни було введено надзвичайний стан. На вулиці Москви та деяких інших великих міст були введені війська, включаючи танки. Майже всі центральні газети (за винятком “Правди”, “Известий”, “Праці” та деяких інших) були заборонені. Припинили роботу всі канали Центрального телебачення, за винятком 1-ї програми та майже всі радіостанції. Діяльність усіх партій, крім КПРС, була припинена. Навколо будівлі Верховної Ради РРФСР (“Білого дому”) були сконцентровані війська, які повинні були зайняти будинок, розігнати парламент і заарештувати найбільш активних його учасників.

    Очолив  переворот Державний комітет  з надзвичайного стану (ДКНС) в такому складі: Геннадій Янаєв (в. о. Президента СРСР), Дмитро Язов (міністр оборони СРСР), Володимир Крючков (голова КДБ СРСР), Валентин Павлов (прем'єр-міністр СРСР), Борис Пуго (міністр внутрішніх справ СРСР), Олег Бакланов (секретар ЦК КПCС, перший заступник голови Ради Оборони), Василь Стародубцев (голова Селянської спілки СРСР), Олександр Тізяков (президент Асоціації держпідприємств).

    Головне завдання перевороту ДКНС бачив у  відновленні в СРСР порядків, які існували до 1985 р., тобто в ліквідації багатопартійності, комерційних структур і знищенні паростків демократії. Проте переворот не вдався. Населення Москви в основному відмовилося підтримати ДКНС, армія ж не захотіла застосовувати силу проти громадян своєї держави. Б.М. Єльцин оголосив себе виконуючим обов'язки Президента СРСР, на противагу Янаєва. Вже 20 серпня навколо “Білого дому” виросли барикади, на яких знаходилося декілька десятків тисяч осіб, частина військових підрозділів перейшла на бік противників ДКНС. 22 серпня путч зазнав поразки, а члени ДКНС були заарештовані. М.С. Горбачов повернувся з Форосу (де його тримали під арештом за вказівкою ДКНС) і відновив свою владу [5, 398].

    Після поразки путчу розпад СРСР набув неконтрольованого характеру. Політичні лідери багатьох республік заявляють про відділення від СРСР (до 16 грудня це зробили всі союзні республіки). У вересні 1991 р. колишнього Радянського Союзу вже фактично не існувало. Латвія, Литва та Естонія стали повністю незалежними державами, їх офіційно визнала влада СРСР. Грузія, Вірменія, Україна і Молдова також прагнули проводити повністю незалежний курс (Вихід республік зі складу СРСР: Литва - 11 березня 1990 р., Латвія - 4 травня 1990 р., Грузія - 9 квітня 1991 р., Естонія - 20 серпня 1991 р., Україна - 24 серпня 1991 р., Білорусь - 25 серпня 1991 р., Молдова - 27 серпня 1991р., Азербайджан - 30 серпня 1991 р., Киргизія - 31 серпня 1991 р., Узбекистан - 31 серпня 1991 р., Таджикистан - 9 вересня 1991 р., Вірменія - 21 вересня 1991 р., Туркменістан - 27 жовтня 1991 р., Росія - 12 грудня 1991 р.,Казахстан - 16 грудня 1991 р.).

    Вищими  органами влади в суверенних республіках  стали республіканські Верховні Ради, реальна влада все більше почала концентруватися в руках республіканських президентів. Прискорило ліквідацію СРСР і погіршення економічного становища. Республіки втомилися від нерішучості центру і вважали, що краще вибиратися з кризи поодинці. Спроби президента               М.С. Горбачова зберегти об'єднання радянських республік у якій-небудь державній формі виявилися безрезультатними [6, 221].