Утворення Київської Русі.

Об’єктивному  аналізу процесів державотворення  у східних слов’ян сприяє визначення сутності самого поняття “державність”. Сучасні історики головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві вважають: наявність влади, відчуженої від народу; розміщення населення за територіальним, а не племінним принципом; стягання даними для утримання влади; успадкування влади князем. В умовах Русі ІХ ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління та судочинство. 

Соціальна структура Київської Русі. Розвиток державності в Київській Русі тісно пов’язаний з динамікою державного управління та соціальною структурою Русі. В процесі формування феодальних відносин, внаслідок подальшого поділу праці виділилися окремі суспільні верстви та соціальні групи, які суттєво впливали на становлення та розвиток державності. З населенням від 3 до 10 млн., на території майже 800 тис. кв. км. Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, яка швидко розвивалася в соціальному відношенні.

6.Духовенство – формується з прийняттям християнства. У 988 р. Володимир оголосив на всіх теренах Київської Русі християнство державною релігією. Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Запровадження християнства мало велике значення для зміцнення Київської Русі:

1. З появою християнства розпочинається новий етап розвитку Київської Русі, який сприяв швидкому її зростанню;
2. Православна християнська церква освячувала князівську владу, зміцнювала її авторитет, сприяла розбудові державних інститутів. Вона посилила владу феодалів, прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися у великих феодальних власників;
3. Введення християнства сприяло розвиткові освіти, мови, літописання, мистецтва, утвердженню нових звичаїв, збагаченню давньоруської культури кращими надбаннями всього християнського світу;
4. Запровадження християнства дало можливість Київській Русі прилучитися до європейської цивілізації, античної спадщини, а також створювати рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією, Польщею та іншими державами;
5. Християнство створило єдину державну ідеологію, що об’єднала слов’янські та неслов’янські племена, кожне з яких мало до християнізації своїх богів, свої традиції. Немаловажним виявилася і наявність єдиної мови богослужіння.  

12.Основні етапи державного будівництва та боротьба Б. Хмельницького за їх виконання. 

      І етап    лютий-вересень 1648 р. – розробка ідеї автономії на                 козацькій території в складі Речі Посполитої. ІІ етап       вересень 1648 р. – серпень 1649 р. – виокремлення політичної                  програми з головною метою – створення незалежної                української держави в межах усіх етнічних земель України.ІІІ етап      серпень 1649 р. – червень 1651 р. – діяльність    Б. Хмельницького з реального втілення ідеї формування   незалежної держави та негативні наслідки зрадницької політики кримського хана.ІV етап     липень 1651 р. – березень 1654 р. –поразка політики                 автономії в межах Речі Посполитої та українсько-російський      договір.     На звільнених землях було організовано місцеві та центральні органи влади, запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ (на зразок територіально-політичному устрою Запорозької Січі).

13.Березневі статті. Проект договору складався з двадцяти трьох статей, які були підготовлені в Україні та передбачали зміст майбутніх міжнародних відносин між Україною і Московською державою, затвердження якого без змін означало б самостійність України і гарантувало зобов’язання зі сторони Росії забезпечити українському народу незалежність. Після обговорення 21 березня проекту договору було сформовано лише одинадцять статей. 27 березня 1654 року цар підтвердив їх жалуваною грамотою, визначав права, вольності Війська Запорозького та української шляхти, обрання гетьмана, визначав кількісний склад збройних сил України. Цар видав жалувану грамоту православному духовенству. Гетьман, перш за все, розглядав цей договір як угоду про військову допомогу в боротьбі проти польської шляхти і юридичний гарант закріплення прав і вольностей Української держави. Але, на жаль, як пише О. Апанович “…історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною”.

Березневі статті 1654 року – міжнародний договір між Росією і Україною, оцінка якого царським урядом поступово змінювалась не на користь українського народу.

Березневі статті передбачали:

• Україна (територія Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств) підпадала під протекторат Росії;
• Україна входила до складу Росії з правом козацько-старшинського самоврядування, зберігалась полкова система адміністративного устрою;
• зберігалось 60-тисячне військо;
• верховна влада належала гетьману, обраного військом, але затверджувалась царем;
• визнавалась самостійність української православної церкви;
• у містах зберігалось право на самоврядування;
• козацькій старшині царський уряд підтверджував право на володіння землею і маєтками;
• гетьману надавалось право вести самостійну зовнішню політику, окрім з Польщею та Туреччиною;
• Україну зобов’язували виплачувати певну суму грошей від своїх прибутків до російської скарбниці;
• російський цар надав собі право ввести і тримати в Києві військовий гарнізон (15 тис. чол.) на чолі з воєводою.

Наслідки входження  України до Росії були неоднозначними і суперечливими, що врешті решт привело  до перетворення її на провінцію Російської держави.

Але існування  Української держави значно вплинуло на формування національної самосвідомості прогресивної частини українського суспільства і забезпечило появу нової політичної еліти; набуто досвід ведення боротьби за національне і соціальне визволення українського народу.

У ході війни  спостерігалося народження української  державної ідеї, основними принципами якої були:

• право українського народу на створення своєї власної держави в її етнічних межах;
• соборність Української держави;
• незалежність від Речі Посполитої та інших держав;
• новоутворена Українська держава мала стати спадкоємницею Київської Русі;
• провідна роль в утвердженні національної державної ідеї належала козацтву.

Отже, національна  державна ідея стала об’єднуючим  фактором визвольної боротьби  українського народу.  Як  зазначають  сучасні  українські  історики

В.А. Смолій і  В.С. Степанков: “Маємо підстави стверджувати, що протягом 1648-1657 рр., у національній самосвідомості народу стався по суті революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з’являється державна ідея. Її утвердження попри всі складності та суперечності цього процесу зіграло вирішальну роль у розвитку свідомості від рівня етнічно-культурного ототожнення до національно-патріотичного самовизначення”.

18. Економічний розвиток України

Ліквідація кріпосного права відповідно до “Загального  положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”, підписаного 19 лютого 1861 р. Олександром ІІ, відкрила нові можливості для розвитку товарно-грошових відносин у господарстві України. Економічний розвиток якої у пореформний період мав ряд особливостей:

1. Розвиток капіталізму у сільському господарстві. Як відомо, він розвивався в Україні двома шляхами. Перший – прусський, типовий для Німеччини, він грунтувався на великому поміщицькому господарстві, яке поступово входило у ринок. Другий шлях – американський, типовий для США. Він базувався на вільному фермерському господарстві та інтенсивних методах його ведення. Земля належала фермерові на правах особистої власності.

  Перехід на капіталістичні відносини у сільському господарстві супроводжувався розшаруванням  поміщицького землеволодіння. Земля все більше ставала товаром. Важким був перехід селянства на капіталістичний шлях розвитку (необхідність викупу, майнове розшарування, залежність від сільської громади, обезземелення селян, феодально-кріпосницькі пережитки).

    Новим  явищем пореформенного періоду стала поява в українських губерніях кооперативів.

    За  темпами розвитку сільського  господарства, основою якого було  зернове господарство, різні райони  України відрізнялися один від  одного. 90 відсотків посівної площі  було зайнято під зерновими  і лише 4 відсотки – під технічними культурами. На кінець ХІХ ст. Україна давала 43 відсотки світового врожаю ячменю, 20 відсотків пшениці, 10 відсотків кукурудзи.

  Завершення  промислового перевороту. Промисловість  розвивалася як частина загальноросійської. Великий вплив на хід промислового перевороту України мав іноземний капітал.

2. Прискорений розвиток капіталізму у промисловості. Якщо у 1865 р. в Україні нараховувалось 5244 підприємства, то у 1895 р. – уже 30310,  продовжувалось освоєння Донецького кам’яновугільного і Криворізького залізорудного басейнів. Успішно розвивалася металургія, сільськогосподарське, транспортне машинобудування, цукрова промисловість. У кінці ХІХ ст. в Україні діяло 17 великих металургійних заводів. У Західній Україні швидкими темпами розвивалась деревообробна промисловість.
3. Капіталістична промисловість України відзначалася високим рівнем концентрації виробництва і робочої сили.
4. Формування капіталістичної економіки, розвиток товарно-грошових відносин вимагали стабільної фінансово-кредитної системи. У 1860 р. був утворений Державний банк, у 1882 р. Селянський поземельний банк,у 1885 р.  Дворянський. Успішно діяли комерційні банки. Було проведено грошову реформу.  Слід  відмітити,  що  творчість  відомого  вченого  професора

С.Я. Борового, який багато років працював в Одеському інституті народного господарства, була присвячена дослідженню історії становлення та розвитку банківської системи в Україні.

8.  Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.

 Серед перших, хто скористався цією можливістю були литовці. Сучасний український історик О.Д. Бойко виділяє чотири, неоднакових за тривалістю часу та змістом, періоди, у межах яких домінували ті чи інші тенденції.

   І етап (1340-1362 рр.) – “оксамитове” литовське проникнення. Його мету чітко сформулював литовський князь Ольгерд: “Вся Русь просто мусить належати литовцям”.

    ІІ етап (1362-1385 рр.) – “ослов’янення” литовських правителів. У цей час Велике князівство Литовське набуло ознак своєрідної федерації земель-князівств, повноцінними і рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

    ІІІ етап (1385-1480 рр.) – втрата українськими  землями залишків  автономії.

1385 р. – “Кревська  унія”: її суть – початок  інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польскої держави; наслідки – зміна політичного курсу щодо українських земель. Литовський князь Ягайло, отримуючи за умовами унії титул короля Польщі, зобов’язувався окатоличити литовців та “навіки приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”.

1413 р. – Городельська  унія: стала наступним кроком  до зближення Литви і Польщі.

    ІV етап  (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-московської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”. 1480 р. – повалення ординського іга: Москва проголошує себе центром “збирання земель Русі”. Вже 1489 року московський цар Іван ІІІ вперше заявив Великому князю Литовському та королю Польському Казимиру: “Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит”.

     Польська експансія на українські землі наприкінці XIV- в середині XVI століття. Загарбницьку політику щодо українських земель здійснювала Польща. Перша спроба у 1340 р. захопити Галичину завершилася провалом. На деякий час на теренах Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство на чолі з Любартом і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині під проводом Д.Дедька. Не скориставшись шансом на відновлення самостійної Галицько-Волинської держави, Галицька боярська республіка впала під ударами поляків у 1349 р. Король Казимир ІІІ, захопивши Галицько-Волинське та Перемишльське князівства, проголосив себе “правителем Королівства Русі”.

У 1431 р. у результаті чергового польсько-литовського  протистояння до Польщі відійшло Західне Поділля. Полонізація завойованих земель супроводжується зміною національного устрою: у Галичині було утворено

3 воєводства  – Руське, Белзьке та Подільське. З 1434 р. на цих землях було  запроваджено польське право,  польський адміністративний апарат, створене шляхетське самоврядування.