Утворення Київської Русі.

  3. Утворення Київської Русі. Проблема, що залишається у центрі уваги сучасної історичної науки. Перша українська держава – Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Протягом чотирьохсот років свого існування Київська держава була однією з наймогутніших держав Європи. Вона мала розвинені для свого часу продуктивні сили і багату економіку. Київська Русь заклала державотворчі традиції на теренах сучасної України. Протягом ХІІІ – першої третини ХІV ст., значного рівня розвитку досягло Галицько-Волинське князівство, як історична форма української державності .

Вивчення даної  теми ми розпочнемо з аналізу передумов  утворення Давньоруської держави, яка виникла в результаті тривалого  процесу політичної, економічної  і етнокультурної консолідації східнослов’янських племен на рубежі VІІІ – ІХ ст. Нагадаємо, що:

- історичний  розвиток України розпочався 1 млн.  років тому в епоху палеоліту  і став складовою частиною  еволюції людства;

- постійні зміни  на території України в первісну  добу відбувалися, як у світі в цілому, але й мали певні особливості. Стародавні етноси складалися завдяки міграціям, культурній взаємодії та перемішуванню племен різних земель і природно-географічних зон;

- Трипільська  культура була однією з найдавніших  землеробських культур світу (ІV – ІІІ тис. до н.е.). За рівнем соціально-економічного розвитку населення Трипільської культури прирівнюється до цивілізацій Єгипту та Близького Сходу;

- південні території  України тривалий час були  заселені кочовиками, які залишили  помітний слід в історії України. Перший відомий науці кочовий народ, який мешкав на півдні, - кіммерійці (кін. ІІ тис. – VІІ ст. до н.е.). Вони створили перше в південних степах державне об’єднання;

-  в умовах  колонізації греками Північного  Причорномор’я з VІІ ст. до н.е. до V ст. н.е. існували античні міста – держави, забезпечуючи тісні культурні зв’язки українських земель з античним світом.

      Проблема походження слов’ян  постала перед історичною наукою  давно. Ряд істориків ототожнюють  слов’ян із венедами. Перші письмові згадки про слов’ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І – ІІ ст. н.е. – Плінія, Тацита, Птоломея. Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов’ян і дослідив її був академік О.Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму, хоча ця теорія не дістала одностайної підтримки у вчених. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, основоположником якої був видатний український археолог В. Хвойко. В результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ є корінне, споконвічне населення, яке створило, дало тенденції розвитку соціально-економічних та культурних процесів і що ці процеси мають свої притаманні тільки території України особливості. На основі автохтонної теорії написали свої фундаментальні “Історію України - Руси” М.Грушевський, “Нариси історії України” Д.Дорошенко. Вона дістала висвітлення в працях сучасних  істориків  В.Борисенко,  Д.Дашкевича,  М.Брайчевського,  В.Смолія

С. Кульчицького та ін. На думку більшості вчених, батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньовічної течії Дніпра до Вісли. У ІІ – VІІ ст. н.е. – у період Великого переселення народів – слов’яни широко розселилися у всіх напрямках. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних слов’ян, південних слов’ян і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги).

Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам.

Південні  слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям.

Східні  слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

З ІV ст. н.е. на території  України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів. Провідною галуззю економіки  антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки.

Анти підтримували торговельні зв’язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розвиток общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації. В ІV ст. н.е. анти створили державне об’єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до VІІ ст. н.е. і розпався під ударами аварів.

Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися окремі племінні об’єднання, розташування і назва яких відомі із літопису “Повість минулих літ”: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. Поляни опинилися у найбільш вигідному геополітичному положенні. Саме поляни  стали центром консолідації східнослов’янських земель. Піднесення рівня господарського розвитку слов’ян стало економічним підґрунтям творення Давньоруської держави.  

Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Аскольд і Дір, які правили з 30-50-х рр. ІХ ст. до 882 р. За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими – дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. З середини ІХ ст. навколо полян постає стабільне державне об’єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні історики називають його Руською землею або Київським князівством. Саме воно стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом досягла своєї могутності Київська Русь (цю назву дав М. Грушевський). Як було відзначено, саме термін “русь” є одним з найдискусійнішим понять у вітчизняній історії. У літописах та інших джерелах Руссю називали територію, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом іменували й Київську Русь. Як слушно відмічає відомий український історик С. Кульчицький в історичній науці склалося чотири основних значення поняття “русь”. Етнічне: русь – народ; географічне: русь як територія, земля; політичне: Русь як держава. Зараз ми підходимо до питання, яке вже упродовж досить тривалого часу не сходить зі сторінок наукової літератури. Це питання про прихід варягів (норманів) на Русь та заснування Київської держави слов’янами чи скандинавами. Ще у “Повісті минулих літ” Нестор зробив спробу зв’язати історію Русі з світовою й висунув гіпотезу про норманське походження давньоруської державності. Особливо це питання набуло значення в умовах німецького засилля в Росії у ХVІІІ ст. Методологічною підвалиною норманської теорії було уявлення про утворення держави одночасним актом внаслідок діяльності історичної особи. До 20-х рр. ХХ ст. на підставі вивчення різноманітних джерел сформувалася думка про провідну роль скандинавів у політичному житті Східної Європи. Опрацювання сучасної теорії виникнення держави внаслідок довготривалого соціально-економічного розвитку суспільства, праці істориків та археологів, які довели, що східні слов’яни ще до літописного запрошення варягів мали протодержавні утворення, - все це докорінно змінило уявлення про роль скандинавів на Русі. Норманська теорія як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. В сучасних умовах вченими досліджуються русько-скандинавські стосунки періоду раннього середньовіччя в широкому контексті взаємозв’язків між країнами Східної Європи.

Об’єктивному  аналізу процесів державотворення  у східних слов’ян сприяє визначення сутності самого поняття “державність”. Сучасні історики головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві вважають: наявність влади, відчуженої від народу; розміщення населення за територіальним, а не племінним принципом; стягання даними для утримання влади; успадкування влади князем. В умовах Русі ІХ ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління та судочинство. 

4.Утворення Київської Русі. Проблема, що залишається у центрі уваги сучасної історичної науки. Перша українська держава – Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Протягом чотирьохсот років свого існування Київська держава була однією з наймогутніших держав Європи. Вона мала розвинені для свого часу продуктивні сили і багату економіку. Київська Русь заклала державотворчі традиції на теренах сучасної України. Протягом ХІІІ – першої третини ХІV ст., значного рівня розвитку досягло Галицько-Волинське князівство, як історична форма української державності .

Вивчення даної  теми ми розпочнемо з аналізу передумов  утворення Давньоруської держави, яка виникла в результаті тривалого  процесу політичної, економічної  і етнокультурної консолідації східнослов’янських племен на рубежі VІІІ – ІХ ст. Нагадаємо, що:

- історичний  розвиток України розпочався 1 млн.  років тому в епоху палеоліту  і став складовою частиною  еволюції людства;

- постійні зміни  на території України в первісну  добу відбувалися, як у світі в цілому, але й мали певні особливості. Стародавні етноси складалися завдяки міграціям, культурній взаємодії та перемішуванню племен різних земель і природно-географічних зон;

- Трипільська  культура була однією з найдавніших  землеробських культур світу (ІV – ІІІ тис. до н.е.). За рівнем соціально-економічного розвитку населення Трипільської культури прирівнюється до цивілізацій Єгипту та Близького Сходу;

- південні території  України тривалий час були  заселені кочовиками, які залишили  помітний слід в історії України. Перший відомий науці кочовий народ, який мешкав на півдні, - кіммерійці (кін. ІІ тис. – VІІ ст. до н.е.). Вони створили перше в південних степах державне об’єднання;

-  в умовах  колонізації греками Північного  Причорномор’я з VІІ ст. до н.е. до V ст. н.е. існували античні міста – держави, забезпечуючи тісні культурні зв’язки українських земель з античним світом.

      Проблема походження слов’ян  постала перед історичною наукою  давно. Ряд істориків ототожнюють  слов’ян із венедами. Перші письмові згадки про слов’ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І – ІІ ст. н.е. – Плінія, Тацита, Птоломея. Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов’ян і дослідив її був академік О.Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму, хоча ця теорія не дістала одностайної підтримки у вчених. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, основоположником якої був видатний український археолог В. Хвойко. В результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ є корінне, споконвічне населення, яке створило, дало тенденції розвитку соціально-економічних та культурних процесів і що ці процеси мають свої притаманні тільки території України особливості. На основі автохтонної теорії написали свої фундаментальні “Історію України - Руси” М.Грушевський, “Нариси історії України” Д.Дорошенко. Вона дістала висвітлення в працях сучасних  істориків  В.Борисенко,  Д.Дашкевича,  М.Брайчевського,  В.Смолія

С. Кульчицького та ін. На думку більшості вчених, батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньовічної течії Дніпра до Вісли. У ІІ – VІІ ст. н.е. – у період Великого переселення народів – слов’яни широко розселилися у всіх напрямках. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних слов’ян, південних слов’ян і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги).

Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам.

Південні  слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям.

Східні  слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

З ІV ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів. Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки.

Анти підтримували торговельні зв’язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розвиток общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації. В ІV ст. н.е. анти створили державне об’єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до VІІ ст. н.е. і розпався під ударами аварів.

Після його розпаду  на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися окремі племінні об’єднання, розташування і назва яких відомі із літопису “Повість минулих літ”: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. Поляни опинилися у найбільш вигідному геополітичному положенні. Саме поляни  стали центром консолідації східнослов’янських земель. Піднесення рівня господарського розвитку слов’ян стало економічним підґрунтям творення Давньоруської держави.  

Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Аскольд і Дір, які правили з 30-50-х рр. ІХ ст. до 882 р. За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими – дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. З середини ІХ ст. навколо полян постає стабільне державне об’єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні історики називають його Руською землею або Київським князівством. Саме воно стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом досягла своєї могутності Київська Русь (цю назву дав М. Грушевський). Як було відзначено, саме термін “русь” є одним з найдискусійнішим понять у вітчизняній історії. У літописах та інших джерелах Руссю називали територію, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом іменували й Київську Русь. Як слушно відмічає відомий український історик С. Кульчицький в історичній науці склалося чотири основних значення поняття “русь”. Етнічне: русь – народ; географічне: русь як територія, земля; політичне: Русь як держава. Зараз ми підходимо до питання, яке вже упродовж досить тривалого часу не сходить зі сторінок наукової літератури. Це питання про прихід варягів (норманів) на Русь та заснування Київської держави слов’янами чи скандинавами. Ще у “Повісті минулих літ” Нестор зробив спробу зв’язати історію Русі з світовою й висунув гіпотезу про норманське походження давньоруської державності. Особливо це питання набуло значення в умовах німецького засилля в Росії у ХVІІІ ст. Методологічною підвалиною норманської теорії було уявлення про утворення держави одночасним актом внаслідок діяльності історичної особи. До 20-х рр. ХХ ст. на підставі вивчення різноманітних джерел сформувалася думка про провідну роль скандинавів у політичному житті Східної Європи. Опрацювання сучасної теорії виникнення держави внаслідок довготривалого соціально-економічного розвитку суспільства, праці істориків та археологів, які довели, що східні слов’яни ще до літописного запрошення варягів мали протодержавні утворення, - все це докорінно змінило уявлення про роль скандинавів на Русі. Норманська теорія як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. В сучасних умовах вченими досліджуються русько-скандинавські стосунки періоду раннього середньовіччя в широкому контексті взаємозв’язків між країнами Східної Європи.