Укріпрайони західного кордону

Дійсно, у великих книгах з історії Великої Вітчизняної  війни, написаних за радянських часів, про оборону Одеси або Севастополя  написані цілі розділи, а про 71-денну  оборону Києва в кращому випадку  пару абзаців. Прорахунки вищих чинів  Червоної Армії в перші місяці війни і особисто товариша Сталіна  радянськими маріонетковими істориками і політробітниками як би нівелювались, численні жертви - применшувалися або  взагалі не згадувалися. "Батько народів", вийшовши із стану прострації, в якому він перебував в  перші дні війни, отримував доповіді про здачу все нових населених  пунктів і захоплення німцями  величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у  великі втрати, він вимагав одного - стояти на смерть і відкинути фашистів. Танкова битва, організована Ставкою  в районі Луцьк-Дубно, призвела до катастрофічної втрати радянських механізованих з'єднань. Війська не встигли зайняти могутні  укріпрайони вздовж старого кордону, і, як наслідок, німці швидко їх обійшли.

На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник  Кирпонос (мал.1) - досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона Києва розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Місто героїчно билося більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними більше 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала.

Хто ж винен? Поза сумнівом "цапом відбувайлом", за аналогією з командуючим Західним фронтом генералом Павловим, повинен був стати сам Кирпонос. Можливо, усвідомлюючи це, генерал-полковник наказав у надісланий по нього літак покласти тяжкопораненого генерала Людникова. Смерть від уламка німецької міни (офіційна версія) під Лохвицею "врятувала" Кирпоноса від сталінських репресій. Разом з тим, ярлик зрадників було навішено радянською пропагандою (і не скоро знято) на солдатів та офіцерів, що потрапили в полон.

 

 

 

 

Укріпрайони західного кордону

Впродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Укріпрайон - це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони спеціально призначеними військами у взаємодії із загальновійськовими частинами і з'єднаннями. Укріпрайони повинні були прикрити основні стратегічні напрями і стримати ворога до підходу і розгортання основних сил Червоної Армії.

На території України  вздовж старого державного кордону  СРСР (до 1939 року) в 1929-1939 рр. були побудовані: Ізяславський, Кам'янець-Подільський, Коростеньський, Летичівський, Новоград-Волинський, Могилів-Ямпільський, Остропільський, Проскуровський, Старокостянтинівський і Шепетівський укріпрайони. Крім того, навколо Києва під першим номером (УР-1) був побудований однойменний укріпрайон. Всі вищеперелічені укріпрайони входили до складу так званої "Лінії Сталіна". У свою чергу, в 1939-1941 роках уздовж нового державного кордону було побудовано шість укріпрайонів: Володимир-Волинський, Любомльський, Перемишлянський, Рава-Руський, Струмилівський і Чернівецький, які ще називають "Лінією Молотова".

Всі укріпрайони мали різну кількість оборонних споруд, протяжність по фронту і глибину. Так, наприклад, могутній Коростеньський УР з 455 довготривалими оборонними спорудами мав протяжність по фронту - 185 км. і глибину 1-2 км. За кожним УР закріплювалися кулеметні батальйони, які в довоєнний час несли службу з охорони дотів, а у військовий - складали гарнізони довготривалих оборонних споруд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історія створення  і загальна характеристика Київського укріпрайону

Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався протягом 1929-1935 років. Першим комендантом КиУР був П.Є.Княгицький. КиУР охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина дотів була вписана в залишки стародавнього "Змієвого валу".

КиУР ділився на 14 батальйонних районів з різною кількістю оборонних споруд. Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону склала 85 кілометрів, глибина оборонної смуги - до 5 км. Всього було побудовано 217 довготривалих вогневих (огневых) точок (дотів). Вогневі точки об'єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів.

Головним чином, будувалися кулеметні доти на 1-4 амбразури. Для  підсилення оборони, через 4-5 кулеметних доти, зводилися довготривалі артилерійські  споруди - напівкапоніри на дві гармати, які будувалися для фланкування великих заплавних ділянок річок, або стаціонарні артилерійські позиції типу ТАУТ. Крім того, були побудовані командні пункти (на деяких встановлювалися 1-2 бронеколпаки з товщиною броні до 200мм), майданчики для встановлення кулеметів, укриття для людей і боєприпасів.

Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані  спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі - КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли.

Доти будувалися із залізобетону. Товщина стін дотів сягала 150 см. Цікаво, що в роки будівництва КиУР вантажних машин було мало, і десятки тонн будівельного матеріалу (піску, щебеня, дерева і т.д.) підвозились до майбутніх дотів гужовим транспортом. Спочатку весь цей матеріал концентрувався на станції Жуляни, при якій розміщувався штаб по будівництву КиУР.

Київська частина «Лінії Сталіна»

Довготривалі  вогневі точки мали багатогранну або округлу форму. Конструкція  дотів припускала наявність залежно  від типу: казематів для озброєння, приміщень для гарнізону, складських приміщень, допоміжного устаткування (фільтровентиляційних установок, дизель-генераторів). Між дотами іноді прокладалися підземні галереї. Більшість дотів мали автономну  систему водопостачання (артезіанські свердловини). Амбразури дотів закривалися  броньованими заслінками.

Входи в доти, зазвичай, влаштовувалися в тильній стіні у вигляді  П-подібного залізобетонного коридору ("сквозняку") з невеликою амбразурою для ручного кулемета і перегородкою, що захищала гарнізон від ударної хвилі. Були також запасні виходи (отвори, лази). Входи закривалися залізними гратами, у внутрішніх приміщеннях встановлювалися масивні, оббиті залізом двері.

Доти ретельно маскувалися  під місцевість, житлові і господарські споруди, на деяких встановлювалися  маскувальні сітки.

Озброювалися кулеметні  доти переважно станковими кулеметами "Максим" (зразка 1910 року) на спеціальних  поворотних рамах і ручними кулеметами "ДП" (зразка 1927 року). Артилерійські доти і польові артилерійські позиції були озброєні 76-міліметровими гарматами на капонірному лафеті (зразка 1902 року).

Гарнізони дотів (залежно  від типу) складали 5-16 чоловік під  командуванням лейтенантів.

Найбільше розповсюдження в  КиУР мали одноповерхові 3-х амбразурні доти типу "М2", пристосовані для ведення фронтального вогню, які через невеликі розміри не мали житлового приміщення для гарнізону (гарнізон знаходився в доті тільки під час бою) і великого запасу боєприпасів. Також широке розповсюдження мали одноповерхові і двоповерхові доти типу "Б" (на нижньому поверсі розміщувалися приміщення для гарнізону, склади і допоміжне устаткування) з декількома бойовими казематами. Для ведення фланкуючого (бічного) вогню по супротивнику, що прорвався, будувалися 1-2 кулеметні доти, за своєю конструкцією - капоніри і напівкапоніри.

За індивідуальними проектами  було побудовано 4 доти типу "Міна", які становили групу казематів, сполучених між собою підземними галереями (наприклад, дот №205 "лейтенанта Вєтрова" мав 5 кулеметних казематів, які були вписані в пагорб і  з'єднувалися між собою складною системою підземних ходів).

Доти в бою

Півмісяця, відрізані  від наших військ, бійці вели тут  поєдинок з ворогом", - розповідав колишній учасник оборони Києва  К.І.Односум. "Мій окоп знаходився недалеко від доту. Я бачив, як наші кулеметники, що займали дот, відбивали атаки гітлерівців. Фашисти кидали проти них все нові сили. Але кулеметний вогонь моїх сусідів був нещадним. Тоді гітлерівці вдалися до вогнеметів. Здавалося, горіла сама земля". Так бився героїчний гарнізон доту № 211 (за іншими нумераціями 210 або 100), який, кажуть, чинив опір німцям чи не до середини грудня 1941 року і був живцем замурований в своїй бетонній "фортеці"

Після приєднання в 1939 році західноукраїнських областей до території  СРСР і, як наслідок, перенесення межі на захід, КиУР був законсервований. Озброєння дотів було передане укріпрайонам, що будувалися на новому кордоні, або було демонтоване і зберігалося на складах.

Враховуючи важку обстановку, що склалася в перші дні війни, 24 червня 1941 року командувач Південно-Західним фронтом генерал-полковник М.П.Кирпонос дав директиву про формування частин КиУР, відновлення устаткування і озброєння дотів, будівництво оборонних рубежів. На будівництві оборонних споруд одночасно працювали десятки тисяч мешканців Києва. Німецька авіація, що мала у той час повну перевагу в повітрі, безкарно здійснювала нальоти на беззахисних людей, зайнятих зведенням оборонних укріплень.

Зусиллями цивільного населення  і військових вдалося до 10 липня 1941 року привести в бойову готовність першу смугу УР. Об'єм робіт, виконаних  практично за два тижні, був вражаючим. Впродовж 30 км. по фронту було вирито протитанкові рови, створено близько 15 км. інших протитанкових  перешкод, для зміцнення оборони  було збудовано близько 750 дзотів (дерево-земляних вогневих точок), розчищені сектори  обстрілу перед дотами, встановлені  дротяні загороди, заміновані підступи до р. Ірпінь. Для зміцнення першої смуги оборони в гирлі р. Ірпінь була споруджена гребля, внаслідок  чого рівень води в річці піднявся майже на 2 метри. Була затоплена  вся заплава; ширина річки сягала 700-1100 м, а глибина по руслу - майже 4 м. Іншими словами, місцевість навколо  річки стала непрохідною для  німецьких танків.

За короткий проміжок часу в основному вдалося встановити необхідне озброєння і устаткування дотів. Близько 20 дотів через брак кулеметів взагалі не було озброєно.

На початку липня командний  склад КиУР був замінений досвідченими бойовими командирами, що прибули з Рава-Руського укріпленого району. Колишнього його коменданта - полковника Ф.С.Сисоєва - призначили комендантом Київського укріпрайону.

Перші бої для дотів  почались 11 липня 1941 року на західних підступах  до міста. З німецькими танками, що наступали  по Житомирському шосе, билися доти Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення.

На другий день боїв німці  перенесли основний удар в район  села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).

Командування Південно-Західного  фронту, розуміючи хиткість становища  КиУР і маючи наказ не залишати місто Київ, постійно підсилює поповненнями укріпрайон. 13 липня німці перекидають свої основні сили в район села Романівка. Німців зустрічають вогнем доти №№ 427, 428, 429, 430. Фашисти, зустрівши добре організовану оборону, розуміють, що першою хвилею атаки Київ їм не захопити.

31 липня - 1 серпня 1941 фашисти  силами 7 піхотних і однієї танкової  дивізії починають наступ на  південній ділянці оборони від  села Тарасівка до хутора Мриги. У бій вступають практично всі довготривалі вогневі точки 28 окремого кулеметного батальйону. Доля дотів була різною і в більшості випадків так і залишиться невідомою. Доти № 205 (Вєтрова), № 131 (Якуніна) і багато інших опинилися в повному оточенні. Доти №№ 121, 127, 179 німці підірвали разом з гарнізонами. Особовий склад дотів №№ 101, 104, 183 загинув в боях.

Єдина суцільносталева вогнева точка (№ 131), в якій билися 11 бійців під командуванням лейтенанта Якуніна, відбивалася практично до останнього патрона. За спогадами очевидців, гарнізон доту був знищений, швидше за все, трофейними радянськими вогнеметними танками. Дот № 102, що знаходився східніше села Мриги, віддав перевагу героїчній смерті над німецьким полоном і був підірваний зсередини. Гарнізонам кількох дотів вдалося вирватися з оточення, а дот № 205 лейтенанта Вєтрова після десятиденних боїв в оточенні був деблокований і бився до кінця оборони Києва.

 

 

5-6 серпня 1941 року німці  прорвали першу лінію оборони,  і 8 серпня були вже в районі  Жулян, Голосіївських висот і  Лисої гори. Кадрові частини і  ополченці, які постійно поповнювалися,  і, на той час, досягли чисельності  приблизно 86 тис., могутнім контрнаступом  відкинули німців від Києва.