Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини

     За  Сен-Жерменським (від 10 жовтня 1919 р.) і Тріанонським договорами (від 4 червня 1920 р.) Закарпаття відійшло до складу Чехословаччини.

2.2. Політичне, економічне та культурне становище Закарпаття

     Було  створено спеціальну комісію з фахівців, які мали підготувати проект рішення  про політико-правове визначення автономії підкарпатських русинів (так офіційно називали тоді закарпатських  українців) у рамках Чехословацької держави. В середині травня 1919 р. проект цієї комісії було схвалено.

     Чехословацька влада стала запроваджувати старі  порядки. У серпні 1919 р. було створено Цивільне Управління Підкарпатської Русі (офіційна назва Закарпатської України у складі Чехословаччини до 1928 р.) на чолі з адміністратором. Цивільному управлінню підпорядковувались жупанські управління, що своєю чергою, контролювали діяльність окружних управлінь, а останні – роботу нотарських, тобто сільських управлінь. Проте наростання революційного руху змусило чехословацький уряд видати в листопаді 1919 р. Генеральний статут про організацію та адміністрацію Підкарпатської Русі. За статутом уся влада передавалася адміністратору, якого призначав чехословацький уряд. До речі, Генеральний статут став першим нормативним актом Чехословаччини, що визначав державно-правове становище Закарпаття.

     Було  створено Тимчасову автономну директорію у складі п’яти членів, призначених  урядом. У випадку конфлікту між  директорією й адміністратором  арбітром мав бути президент республіки або призначена ним особа. У Генеральному статуті зазначалося, що не пізніше  ніж через 90 днів після виборів  до чехословацького парламенту (Національних зборів) повинен бути обраний автономний сейм Підкарпатської Русі.

     Згідно  з прийнятою 29 лютого 1920 р. Конституцією Чехословацької Республіки, Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий сейм, компетентний у справах мови, навчання, релігії, місцевої адміністрації та інших питань, віднесених до його відання законами Чехословаччини. Закони, ухвалені сеймом Підкарпатської Русі, набирали чинності тільки після їх затвердження президентом республіки. Однак вибори до сейму не були проведені, а 26 квітня 1920 р. чеський уряд видав розпорядження “Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі”, за яким управління зосереджував губернатор і віце-губернатор, яких призначав президент республіки. При губернаторі створювали Губерніальну раду, куди входили губернатор як голова Ради, віце-губернатор як заступник голови, десять обраних членів Ради, та чотири члени, призначені урядом Чехословаччини за поданням губернатора. У зв’язку зі схваленням змін у Генеральному статуті на Закарпатті припинила існування директорія, а також скасовувалася посада адміністратора краю.

     Щоб ліквідувати особливість статусу  Закарпаття, в липні 1927 р. був прийнятий закон про організацію політичного управління. За цим законом, що набув чинності з 1 липня 1928 року, територія Чехословаччини була поділена на чотири адміністративні одиниці – краї: Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський край. Після Мюнхенської змови, підписаної 29 вересня 1938 р. главами урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії, Прага дозволила створити автономний уряд, прем’єр-міністром якого став діяч москвофільської орієнтації А. Бродій (у 1945 р. засуджений радянською владою до страти). Оскільки русофіли А. Бродій і міністр без портфеля С. Фецик дискредитували себе як агенти Угорзини і Польщі, 26 жовтня 1938 р. уряд Карпатської України очолив греко-католицький священник А. Волошин (1874-1946).

     Національно-культурне і навіть економічне становище чехословацьких українців було незрівнянно кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехоcловаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того чехословацький уряд робив спроби, хоч і не завжди послідовно, економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край. Щоправда, празький уряд старався зберегти унітарність країни і не допускав автономного управлінняв Закарпатській Україні.

     На Закарпатті у 20-х роках була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадярських поміщиків, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землі. Проте через перенаселеність, дефіцит рілля у гірському краї та примітивну агрокультуру більшість селян бідували. Під час кризи 1929—1933 рр. вони змушені були брати банківські позики, щоб звести кінці з кінцями, проте далеко не всі рятувалися від розорення.

     У сукупному суспільному продукті Закарпаття частка промисловості становила 2%. Чисельність зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Жодного нового великого підприємства за двадцять років у краї не побудували. Підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти Уряд - мав наміру витрачати кошти на будівництво промислових об'єктів на місцевості, де не було кваліфікованих робітників.

     Певних  успіхів було досягнуто в галузі освіти і культури, які до Першої світової війни жорстоко переслідувалися  угорською владою. Між 1914 і 1938 роками кількість початкових шкіл зросла з 525 до 851, гімназій з 3 до 11. Чеський уряд дозволив населенню користуватися  в школах мовою на власний вибір. Швидко зростали українські культурні  товариства, особливо «Просвіта» та “Товариство ім. Дузновича”, активізувалися діяльність театральних труп, хорів та видання українських книг. Але рішенням вищого адміністративного суду Чехословаччини від 28 червня 1925 р. українську мову було признано “чужою” для населення Закарпаття. Це спричинило поступове звуження викладання української мови й розширення чеської. Чеські школи засновувалися навіть там, де оселялося 3-4 родини чеських чиновників. Процес згортання української освіти посилився після окупації 1939 р. краю хортістською Угорщиною. Тут не залишилося жодної української школи.

     Незважаючи  на економічну і культурну відсталість, політичне життя у Закарпатті було різноманітним і активним. На виборах, які відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювали до трьох десятків партій. Найбільшу популярність серед виборців мали українофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні.

2.3. Українофільство. Русофільство. Русинство

     Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських  партій. Українські суспільні та політичні  групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:

     - українофільство, що орієнтувалося  на возз'єднання всіх українських  земель у незалежну державу; прихильники цього напряму розглядали населення Закарпаття як частину єдиного українського народу й боролися за автономію краю.

     - русофільство (москвофільство), що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;

     -  русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;

     Також існували мадярофіли — прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини. 

     Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбувалися  регулярно, місця у чехословацький парламент виборювало до тридцяти партій.

     Найвпливовішою  в країні політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні. 
Українофільський рух спирався на традиції народовців XIX ст., його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала у сприятливих умовах демократичного ладу. Українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості русинів. Виявляли свою схильність до української течії й інші політичні течії. Для деяких із них, зокрема Комуністичної і Соціалістичної партій, це було тактичним прийомом, що давав змогу під час виборів одержати додаткову кількість голосів виборців. Після виборів вони забували про свої обіцянки й жодного кроку в боротьбі з москвофільством не робили. Найпослідовнішу українську позицію займала Християнсько-народна партія під керівництвом Августина Волошина і братів М. і Ю. Бращайків, яка під час виборів виступала у складі Чехословацької людової партії. ХНП свої зусилля спрямовувала на нейтралізацію впливу русофілів. Засноване ХНП товариство «Просвіта» зуміло витиснути москвофільське «Товариство ім. Духновича». Цього вдалося добитися завдяки тому, що партія здобула провідні позиції в Асоціації українських учителів, котра об'єднувала дві третини педагогів краю. Помітний вплив справляла Християнсько-народна партія на студентство та учнівську молодь.

Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краю (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 р. - 1 650 чол.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті. 

     Конкуруючою з українофілами політичною течією були русофіли, які походили від москвофілів XIX ст. Після жовтневої революції в Росії вони почали орієнтуватися на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923 — 1933 pp. Антон Бескид проводив русофільську політику, партію підтримувала державна адміністрація. Це дало їм можливість, незважаючи на меншу популярність серед карпаторусів, конкурувати на рівних з українофілами. А празький уряд, посилаючись на незгоди серед політичних сил краю, утримувався від реалізації прийнятого на себе зобов'язання надати українцям автономію. Русофільство ґрунтувалося на помилковому переконанні, що русини - карпатоукраїнці - це, власне, частина російського народу, зденаціоналізованого під впливом історичних обставин. Русофільські настрої поширилися серед частини греко-католицького духовенства, інших верств інтелігенції краю. Русофіли уклали ряд організацій, у тому числі авторитетне «Общество им. Духновича». Русофільські настрої поділяли чехо-словацькі Аграрна, Народно-соціалістична, Народно-демократична партії, деякі інші організації. Русофільство мало підтримку з боку Угорщини й Польщі, не зацікавлених у консолідації закарпатських українців. Однак глибокого підґрунтя в населенні русофільство не мало: надто очевидною була відмінність між росіянами й карпатоукраїнцями. 

     Третьою впливовою політичною силою у  Закарпатті були комуністи. Крайовий комітет  Компартії Чехословаччини активно  боровся за маси. Він організував, де тільки міг, комсомольські осередки і групи «революційних профспілок», а у 1930 p., коли розгорнувся селянський рух, створив «Спілку працюючого селянства». На виборах до чехословацького  парламенту у 1924 р. за комуністів віддали  голоси 40 % виборців. Через п'ять років, коли економічне становище стабілізувалося, вони дістали лише 15 % голосів. А на виборах 1935 p., які комуністи проводили  під гаслом Народного фронту,— 26 %. Отже, через десятиріччя вони знову  дістали в краї більшу підтримку, ніж будь-яка інша партія. 
 

     Століття  ізоляції від інших українських  земель сприяло появі на Закарпатті русинства, прихильники якого, абсолютизуючи місцеві особливості, стверджували, що слов'янське населення тут перетворилося в окрему націю русинів, відмінну від українців. Характерно, що серед прибічників русинства було чимало мадяризованих священиків, які в такий спосіб маскували свої проугорські настрої. Помітної підтримки серед населення русинство не мало.

2.4. Проголошення Карпатської  України

     Після Мюнхенської угоди, підписаної 29-30 вересня 1938 року між прем'єр-міністром Великобританії Чемберленом, прем'єр-міністром Франції  Делад'є та фашистськими диктаторами  Гітлером і Муссоліні, від Чехословаччини відірвано Судетську область  і передано Німеччині. Почалася криза  чеської державності. У жовтні 1938року Прага погодилася надати автономію  Закарпаттю. Уряд краю спочатку очолив угрофіл А. Бродій, а через кілька днів А Волошин, який виступав за будування  автономної Карпатської України  у федеративному зв'язку з чехами й словаками. Однак міжнародні події  перешкодили нормальному розвиткові автономії.

     Щоб заручитися підтримкою Угорщини в майбутній  війні, 2 листопада 1938 року Німеччина  та Італія провели у Відні арбітраж, який розділив Закарпаття. Гітлерівська дипломатія передала Будапештові значну кількість українських земель зі 180-тисячним населенням і найбільшими  містами: Ужгородом, Береговим, Мукачевим.

     Уряд  А. Волошина переїхав до Хуста. Йому вдалося  провести кілька реформ, серед яких українізацію адміністративної влади  та освіти. Був створений зародок  збройних сил — «Карпатська Січ», до складу якої увійшли 5 тис. осіб.

     Виникнення  Карпатської України викликало  неабияке піднесення на інших українських  землях. Багато молодих українців, особливо з Галичини, переходили кордон і  вливалися до лав «Карпатської Січі».

     «Карпатська проблема» викликала новий розкол в ОУН. Галицький провід був готовий  усебічно підтримати карпатоукраїнців, а оточення А. Мельника, знаючи реальні  плани Гітлера, закликало до стриманих  дій. 

     У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецька армія вступила на терени Чехословаччини. За угодою з Гітлером Угорщина почала окупацію всього Закарпаття. 15 березня 1939 р. Сойм Карпатської України проголосив незалежність країни й ухвалив Основний закон, який містив такі положення:

     • «Карпатська Україна є незалежна  Держава;

     • Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА;

     • Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Соймом Карпатської України;

     • Державною мовою Карпатської  України є українська мова;

     • Барва державного прапора Карпатської  України є синя і жовта...». Президентом  Карпатської України став обраний  під гуркіт гармат Августин Волошин. 14 березня угорські війська вдерлися на Закарпаття.