Київський національний університет імені  Тараса Шевченка

Економічний факультет 
 
 
 
 
 
 
 
 

Звіт  з самостійної роботи

з курсу “Історія України”

на  тему: “Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини” 
 
 
 
 

Виконав: студент I курсу

Міжнародна економіка 2 група

Ігнатенко Веніамін 
 
 
 
 
 

Київ - 2011 

       ЗМІСТ

1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ 3

1.1. Cтатус українських  земель у складі Румунії 3

1.2. Національне  гноблення 3

1.3. Колоніальний  характер економіки 4

1.4. Рівень життя  та опір населення колоніальному  режиму 5

1.5. Політичні  партїї на окупованих Румунією  землях України 6

2. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ 8

2.1. Входження  Закарпаття до складу Чехословаччини 8

2.2. Політичне,  економічне та культурне становище  Закарпаття 9

2.3. Українофільство. Русофільство. Русинство 12

2.4. Проголошення  Карпатської України 15

ВИСНОВКИ 17

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 18

ДОДАТКИ 19

 

       

1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ

1.1. Cтатус українських земель у складі Румунії

 

     До  Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території. Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула якнайшвидше узаконити  окупацію міжнародними договорами. У  свою чергу, утворюючи «санітарний  кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою, Антанта сприяла  Румунії у цьому. 11 вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з  Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і Японія так званим Бессарабським  протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії.

1.2. Національне гноблення

 

     На  загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих  землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон  про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого  королівства поширювалося на приєднані  землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими  адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.

     З перших днів окупації українське населення  зазнало переслідувань на мовно-культурному  ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і  в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані  румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.

     У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських  початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926-1927 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані. Жертвою «румунізації» на українських землях стала і православна церква. Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семінарій.

1.3. Колоніальний характер  економіки

 

     Колоніальна політика румунських властей на українських  землях досить яскраво проявлялася  в економічному житті. Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали  для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і  на-півручною працею. Лише 4,25 % підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, а тих, які б налічували понад 20 працівників, було лише 2 % їхньої загальної кількості. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.

     Сільське  господарство на загарбаних Румунією українських територіях перебувало у стані занепаду і потребувало  глибокого реформування. У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. Але при цьому влада не брала  до уваги інтереси українського селянства. На Буковині, наприклад, парцеляції і  передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі. Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу і 4 га орної землі та один гектар пасовиськ.

     Економічна  криза кінця 20-х - початку 30-х років  супроводжувалася зниженням попиту на сільськогосподарську продукцію, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я  робочої і продуктивної худоби. У 1935 р., наприклад, близько половини селянських господарств Північної Буковини не мали коней, третина - корів, понад 60 % - овець.

1.4. Рівень життя та  опір населення  колоніальному режиму

 

     Рівень  життя в Румунії був одним  з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української  частини Бессарабії, то навіть для  Румунії вони відзначалися своєю  злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно  з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна  плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних. Про гуцульське населення гірських районів Буковини бухарестський журнал «Румунське господарство» на початку 30-х років писав: «Не буде перебільшенням, якщо скажемо: гуцули в даний момент — у стадії вимирання».

     Політика  королівського уряду на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Та-тарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти  повстанців було кинуто регулярні румунські  війська. Бої тривали до 25 вересня  і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбу-нарського  повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік.

     Порівняно ліберальні вироки були наслідком широкої  кампанії протестів за кордонами  королівства і в самій Румунії. Але вони аж ніяк не свідчили про  демократичний характер румунського  політичного режиму. В 1918-1925 рр. лише в Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському  повітах Бессарабії було закатовано понад 13 тис. чоловік. «Царський батіг, - говорив у парламенті з цього  приводу екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, -був поганий, та в порівнянні з  румунським гнітом, що лютує тепер  у Бессарабії, він був іграшкою. Національне питання вирішується  тепер пострілами в невинних».

1.5. Політичні партїї  на окупованих  Румунією землях  України

 

     На  тлі досить розвиненого політичного  життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності партій і  громадських об'єднань. З 1918 по 1928 р. діяв стан облоги, легальна політична  діяльність була заборонена. У підпіллі перебували нечисленні комуністичні групи, які ввійшли до складу Компартії  Румунії.

     Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило  дещо послабити адміністративний тиск. Почали відновлюватися культосвітні товариства, преса, студентські об'єднання. З 1928 по 1938 р. у Румунії тривав період відносно ліберального правління, що сприяло  легалізації політичних партій. У 1929 р. на Буковині розгорнула легальну діяльність прокомуністична організація «Визволення», яка виступила з програмою  одержавлення економіки, аграрних перетворень  і приєднання до Радянської України. Однак масової підтримки населення  «Визволення» та інші організації подібного  спрямування не домоглися.

     Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську національну партію, керівником якої став В. Залозецький. Це було ліберальне об'єднання, члени котрого схилялися  до компромісів з властями, до виключно легальних методів діяльності. Як і в Галичині, ця політична лінія  натрапила на сильну опозицію з боку молодих і енергійних учасників  національного руху, що відкидали  поміркованість і обережність членів УНП.

     Під керівництвом О. Забачинського, І. Григоровича  і Д. Квітковського в середині 30-х років стала формуватися  конспіративна радикальна націоналістична  організація на засадах, багато в  чому подібних до оунівських. Ця організація  мала вплив у молодіжних та спортивних товариствах.

     Коли  в 1938 р. до влади в Румунії прийшли  військові й діяльність політичних партій була заборонена, УНП та інші легальні українські об'єднання перестали  існувати.

     Українське  населення захоплених Румунією земель, незважаючи на жорстокий терор влади, зберегло своє прагнення до національного  визволення і справедливого соціально-економічного ладу. 

2. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

2.1. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини

 

     Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської  імперії постало питання про  майбутнє українців Закарпаття. Головним прагненням населення краю було об'єднання з українською державою. За приєднання до України висловилися народні з’їзди в Любовні (8 листопада 1918 р.), у Сваляві (8 грудня 1918 р.), у Сиготі (18 грудня 1918 р.) і в Хусті, де 21 січня 1919 р. Всенародний конгрес усіх українців Угорщини, на якому зібралося 420 делегатів, під керівництвом братів Юлія та Михайла Бращайків виявив волю мешканців Закарпаття приєднатися до УНР. Але вкрай несприятлива зовнішньополітична ситуація не дозволила тоді реалізувати це прагнення. Західноукраїнська Народна Республіка перебувала у стані війни з Польщею, а в Угорщині до влади на деякий час прийшли комуністи, які прагнули поширити свій контроль на Закарпаття.

     8 травня 1919 р. в Ужгороді об’єдналися Ужгородська, Хустська та Пряшівська Народні ради в Центральну Руську Народну раду. Того ж дня вона прийняла документ про приєднання на автономних правах Закарпаття до Чехословаччини.

     На  відміну від загарбання Галичини і Північної Буковини, приєднання Закарпаття до Чехословаччини було добровільним. У наслідок угоди, укладеної між  чеськими лідерами у м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США) ще в листопаді 1918 р., емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової Чеської держави при умові надання Закарпаттю автономії. Серед закарпатських громад США був проведений плебісцит, на якому 2/3 голосів здобула ідея приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Це було вимушене рішення, певний результат пошуку «меншого лиха». Адже умови об'єднання передбачали, що Закарпаття стане автономною частиною новоствореної федеративної слов'янської республіки.