Роль молоді в процесі державотворення(1990-2005 рр.)

В травні 1990 року на 1 з'їзді СНУМ в Івано-Франківську було заявлено,

що обласні структури  організації діють в 19 областях республіки і об'єднують

біля 1200 молодих людей.2 Дискусії, які виникли на з'їзді, привели  до розколу

організації на дві фракції: помірковані і радикали. Помірковані  відстоювали не-

обхідність поступового  переходу до ринкових відносин, виступали  за

суверенітет України, за підтримання  зв'язків з федерацією. Радикали, які

представляли більшість  в СНУМ, вимагали негайно розпочати  злам існуючої

системи в республіці, виступали  за повну державну незалежність України.

Радикально настроєна  молодь створила дві організації - Українську

націоналістичну спілку (УНС) та Спілку Української молоді (СУМ) у Львові,

Івано-Франківську і Києві. Конфлікти, які виникли між членами  СНУМ

привели до того, що частина  молоді вийшла з організації.

Підтримку процесу перебудови в республіці виявила і найбільша  за своєю

чисельністю молодіжна організація - ЛКСМУ. В своїх заявах і зверненнях до

молоді України ЦК ЛКСМУ  підтримав політику Комуністичної  партії і уряду

на проведення радикальних  реформ. Вперше за багато років свого  існування

комсомол заговорив про  необхідність надання йому можливості самостійно

працювати, відійти з-під  опіки Комуністичної партії. Поступово  між ними

складалися відносини, які  носили В основному партнерський характер.

Критично оцінюючи ситуацію, яка склалася в комсомолі, відчуваючи потреби в

радикальних змінах в цій  молодіжній організації та її структурах ЦК ЛКСМУ

вирішив провести широкі реорганізаційні  зміни. Почалося масове скорочення

комсомольських кадрів, зміни  в управлінських структурах організації.

Помилкою керівних органів  комсомолу було те, що вони захопилися, в

основному, перестановчими процесами на верху, забуваючи про  те, що за їх

плечима тисячі молодих людей, які потребували активних дій  щодо захисту їх

інтересів, вирішення їх соціально-економічних проблем. Не зумівши на перших

порах зрозуміти глибину  перебудовчих процесів, комсомол, підтримуючи

основні ідеї Комуністичної  партії, вчасно не передбачив в цій  ситуації свого

реального завдання - організувати молодь, показати їй шляхи виходу з  складної

ситуації, в якій опинилася  ця організація. І ще одне. 1 це, мабуть, найголовніше

в діяльності комсомолу в  умовах перебудови. Проявів активності з боку цієї

організації було чи замало. Багато з них носили прогресивний, гуманістичний

характер. Але вони, як правило, відбувалися за рахунок активності комсо-

мольських органів та їх працівників. Основна же частина  членів цієї організації

проявила пасивність, була інертною.

Вичерпавши свої можливості, не знайшовши підтримки з боку членів цієї

організації, враховуючи ситуацію, яка склалася в політичному житті

республіки, усвідомлюючи потреби  молодого покоління в існуванні  нової

організації, яка б захистила  їх інтереси, зуміла організувати, об'єднати зусилля

новостворених молодіжних організацій  ЛКСМУ (МДС) на своєму останньому

XXVII з'їзді проголосив  про прикорочення діяльності  цієї організації і

зародження Спілки молодіжних організацій України.

Подальший розвиток молодіжного  руху, вирішення молодіжних проблем

було неможливо без  об'єднання зусиль різних молодіжних формувань,

координації їх дій. Першими  проявами цього прагнення молоді стали дві світові

конференції українських  молодіжних організацій, які відбулися  відповідно в

серпні 1990 і 1991 роках в  польському місті Білий Бор і  Києві. Для спільних дій

молоді проти підписання союзного договору була створена коаліція

молодіжних організацій  України. Світові конференції українських  молодіжних

організацій стали першими  кроками до порозуміння, знаходження  спільних

інтересів щодо залучення  молоді до активної роботи в різних сферах

суспільного життя. Як наслідок роботи конференцій СУС і СУМ / СНУМ

домовилися про створення  коаліції в спільних діях проти підписання Україною

союзного договору.

Після проголошення Україною в 1991 році незалежності молодіжний рух

набуває нових ознак. Не дивлячись  на те, що деякі політичні лідери, державні

структури починають ініціювати створення в країні єдиної молодіжної

організації, яка в деякій мірі нагадувала б комсомольську  структуру, в березні

1992 року ряд молодіжних  організацій утворили "Коаліцію  недержавних

незалежницьких молодіжниіх  організацій" і виступили проти  політики

одержавлення молодіжних організацій.

Разом з тим пошук шляхів до зближення молодіжних організацій  привів

до створення в липні 1992 року Українського Національного  Комітету

Молодіжних Організацій (УНКМО). Головним завданням, яке ставила  перед

собою ця молодіжна асоціативна  організація було сприяти залученню  молоді до

розбудови української держави, створення Центру інформації, таборів  для

молоді, проведення семінарів, випуск бюлетенів для молодіжних об'єднань

тощо.

На час створення УНКМО  в Україні вже діяло 26 молодіжних та дитячих

об'єднань, які мали статус всеукраїнських організацій та претендували на цей

статус біля 200 регіональних, обласних об'єднань молоді. Найбільша  їх

кількість була зосереджена  в містах Києві, Львові, Харкові та в Криму.3 На

середину 90-х років кількість  молодіжних організацій в Україні  значно

збільшилась. Тільки зареєстрованих в Мінюсті України на кінець 1996 року

молодіжних об'єднань, які  набули статусу всеукраїнських було 41 і кілька

сотень регіональних структур.

 Кількісні показники щодо молодіжних об'єднань, які існували в Україні

ніяк не задовольняли молодь, проблеми якої з кожним роком ставали  все

відчутними. До цього слід додати, що значна кількість молоді проявляла

пасивність щодо її участі в громадській роботі. Про це засвідчили і соціологічні

дослідження Інституту проблем  молоді, які були проведені у жовтні 1995 року.

Лише 5,3% опитаних юнаків та дівчат заявили про свою участь у  роботі тих чи

інших молодіжних об'єднань. З майже 10 мільйонів молодих людей  віком від 16

до 29 років в молодіжних об'єднаннях перебувало приблизно 150 тисяч  юнаків

та дівчат. Найбільшою серед  молодіжних об'єднань була Морська  молодіжна

ліга, яка об'єднувала майже 60 тисяч чоловік, Українське дитячо-юнацьке

товариство "Січ" 15 тисяч членів, Українська Студентська Спілка - 11 тисяч,

українське молодіжне  аерокосмічне об'єднання "Сузір'я" - 10 тисяч. Інші все-

українські організації  мали по 2 - 3 тисячі членів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Молоде покоління  у процесах державотворення України

2.1 Молодіжний у боротьбі за незалежність. Революція на граніті – довгоочікувана перемога  України.

В наслідок розпаду офіційних молодіжних і дитячих організацій - комсомолу, піонерської, жовтенятської. Зароджуються нові організації. Однією з перших з'явилася Українська студентська спілка (УСС), яка спочатку висувала економічні вимоги і була схожою на студентські профспілки. Утворюються Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Всеукраїнське студентське братство (ВСтуБ) тощо. Що розпочали активну діяльність. У програмових документах СНУМ ставилась мета залучити широкі кола української молоді до політичної діяльності та проводити виховання молоді в дусі патріотизму і розповсюджувати знання з історії України. В основних принципах програм цих організацій  визначено, що вони боротимуться за державну незалежність України, за відродження української мови, національної символіки, традицій та церковного життя. Підкреслювалась важливість плекання здорових моральних засад та ставлення прикладу патріотизму і чесності у своєму оточенні, як шлях до державної незалежності українського народу після довгих років деградації українців в умовах московсько-комуністичного режиму.

Основним напрямком діяльності була численна участь у політичних заходах: допомога у проведенні багатолюдних мітингів, пікетів і страйків, участь у виборчих кампаніях, друк та розповсюдження листівок і пропагандистських видань.

Однією із найважливіших  акцій була Революція на граніті.

Революція на граніті була ініційована у вересні 1990 року «Українською студентською спілкою» та «Студентським  братством» . Цим організаціям вдалося  провести найпотужнішу і найяскравішу акцію часів боротьби за незалежність України.

2 жовтня 1990 понад 100 студентів  поставили наметове містечко  й розпочали голодування на  площі Жовтневої революції (нинішньому  майдані Незалежності). Більшість  становили студенти з Києва,  Львова та Дніпропетровська.

На їх підтримку застрайкували  і всі вищі навчальні заклади  Києва (а також технікуми, ПТУ  і старші класи шкіл). Мітингувальники  перекрили рух транспорту, оточили  Верховну Раду, захопили корпуси Університету ім. Шевченка. Студентські акції  протесту пройшли в обласних центрах, зокрема, Луганську та Львові. Після  розмови зі студентами демонстративно здав свій квиток члена КПРС відомий  письменник Олесь Гончар. Це був  масовий рух за ідеї незалежності України.

Під тиском напівпідпільних  громадських організацій, які розбили  намети на площі Жовтневої революції, влада надала студентам годину прямого  телеефіру на УТ-1. Молодь закликала  однодумців до всеукраїнського страйку, і наступного дня до її акції протесту були готові долучитися не тільки вищі навчальні заклади, а й заводи і фабрики.

Вимоги, які висували студенти, і справді були і для тодішнього Радянського Союзу (на той час  уже було проголошено формальну  Декларацію про державний суверенітет  України, але до Акта проголошення незалежності України лишався ще майже рік), і для новообраної Верховної Ради України, третину якої становила демократична Народна Рада, незрозумілими:

– дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення  нових виборів на багатопартійній  основі восени 1991 року;

– відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола;

– прийняття закону про  націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;

– недопущення підписання нового Союзного договору;

– повернення в Україну  солдатів, які проходять строкову службу за межами держави, і забезпечення проходження служби на території  республіки юнакам подальших призовів.

Зі слів очевидців прості люди набагато швидше, ніж політики, відчули, на чиєму боці правда. І  людська підтримка зігрівала  набагато більше, ніж куртки та ковдри. «Я ніколи не забуду одного дідуся, який, побачивши нас, сказав: „Ой, дитинко, ви ж тут мерзнете” – і почав  знімати із себе куртку, светра. Я  йому: „Діду, та вас жінка додому не пустить”. А він: „Якщо цього  не зроблю, то з якою совістю житиму?”  Ця доброта, ця щира віддача – то справді було дивовижно. У такі моменти  ти починав розуміти, що на цьому  світі живеш не даремно», –Людмили Гридковець учаниця революції. Ігор Янків, член, викладач Львівського університету фізичної культури. У жовтні 1990 року був у числі тих, котрі підтримали київських студентів у Львові.

"Я навчався на другому  курсі Львівського державного  інституту фізичної культури  і належав до студентського  братства. Виш наш був специфічний  – я б сказав радянсько-консервативний. Тож і атмосфера відповідна. Осередок  студентського братства невеликий  – всього 8 осіб. І наше завдання  було, власне, підтримати київських  студентів у Львові. Поїхати до  Києва ми не могли з кількох  причин. По-перше, нас одразу відрахували  б з вишу за "прогули". По-друге,  спортсмени не можуть порушувати  тренувальний цикл. Наша перша  публічна акція – це було  пікетування інституту. Ми заявили,  що підтримуємо акцію голодування  проти Радянського Союзу. Вийшли  четверо осіб з білими пов'язками  на голові і я серед них.  Що запам'яталося найбільше –  то це ошелешене обличчя мого  викладача спеціалізації. …Класний  був час – ми робили те, що  вважали за потрібне". 

Переломним стало 15 жовтня, коли в Києві було оголошено загальний  студентський страйк і студенти почали захоплювати приміщення вишів, а  на Майдані зібралося близько  ста тисяч робітників, студентів, простих людей. Того ж дня студенти прорвали міліцейський кордон біля Верховної  Ради та організували на площі перед  нею ще одне наметове містечко. «Коли  ми штурмували Верховну Раду, я, можливо, вперше злякалася, тому що цей тиск, коли на тебе напирають іззаду, і  це протистояння міліції, коли ти розумієш, як у таких давках гинуть люди, –  це справді страшно. Але якби міліція  нас не підтримувала, нам там справді  були б кранти», – каже Гридковець

17 жовтня Верховна Рада 314 голосами «за» (лише 38 були «проти»)  прийняла рішення частково задовольнити  вимоги студентів. 

Віталія Масола відправили у відставку, інші вимоги пообіцяли  виконати по змозі. На жаль, головне  питання – про розпуск Верховної  Ради – так і не було втілене  в життя. Переважна більшість  «полум’яних борців» із Народної Ради так і не одважилися позбутися  реального депутатства з усіма  його привілеями. Хоча нові вибори, якби вони відбулися восени наступного року, могли б привести до парламенту не 115, а як мінімум 280–300 представників демократичного табору. Щоправда, хтось із цих 115 міг би туди і не потрапити вдруге. Тож, на словах погоджуючись із вимогами голодувальників (іншого виходу просто не було: виступити проти означало б позбавити себе масової підтримки й перетворитися на один великий політичний «нуль»), Народна Рада зробила все, аби їх саботувати. Проте навіть Леонід Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, пізніше зізнавався, що, якби восени 1991 року відбулися перевибори, Україна пішла б зовсім іншим шляхом.