Політичний феномен Хозарського каганату (VII – X ст.)

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються  Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний  апарат, створюють власні збройні  сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася  роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним  центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі  вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у  Центральній Азії утворюється могутня  військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав  і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького —  Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати  до своєї імперії — Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте  Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження  власної державності не могло бути й мови.

Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському  князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені  були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

Після смерті Данила Галицького владу на Галичині та Холмщині одержав  його син Лев (. На Волині князював син  Василька Володимир. Син Лева Юрій І  об'єднав Галич і Волинь), а сини Юрія Андрій і Лев II князювали разом ,намагаючись послабити залежність від Золотої Орди.

 

Останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав . Його було отруєно внаслідок боярської  змови у 1340 р. Зі смертю Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинської держави знову почали втручатися іноземці.

 

У 1340 р. Волинь підпала  під владу Литви, а у 1349 р. Галичина — під владу Польщі. Але боротьба Литви з Польщею за володіння  Галичиною та Волинню тривала  довгих 40 років.

10. Особливості розвитку права в давньогрецьких державах Північного Причорномор’я.

 

У державах Північного Причорномор’я  близько середини першого тисячоліття  до н.е. склався античний тип взаємовідносин суспільства та держави (полісу як громадянської  общини), права та закону. Він є першим в історії політико-правової думки, який характеризується протиставленням писаного закону «законам природи

 

Головною цінністю давньогрецького  полісу, у тому числі й північнопричорноморського, була не індивідуальна свобода особи, а колективна свобода – свобода людини у якості громадянина полісу, яка була основою полісного законопорядку.

 

Характерною рисою полісної організації  протягом тривалого часу було збереження общинного характеру держави. Попри  певну примітивність правових відносин, рівень розвитку державних органів, на які покладалися функції правового регулювання різних сфер життя та діяльності населення, цілком відповідав рівню економіко-правового розвитку античного суспільства. Структура органів влади та управління Херсонесу, Ольвії, Тіри, Боспорської держави в своїй основі була подібною до тієї, що сформувалася в інших грецьких полісах того часу. Розглянувши систему магістратур в античних полісах Північного Причорномор’я можемо дійти висновку: ці держави є першими на території сучасної України, які мали виборний, напівпрофесійний та спеціалізований за галузями управління державний апарат.

 

 Нарративні, епіграфічні та  археологічні джерела надійно  засвідчують наявність в античних  державах Північного Причорномор’я  достатньо розвиненої, складної та розгалуженої системи правового регулювання суспільних відносин. Вже починаючи з кінця VІІ - VІ ст. до н.е. тут поступово складаються окремі елементи базових галузей права, які прийшли до Херсонесу, Ольвії, Пантікапею та інших полісів переважно з правової системи афінської держави через метрополії – Гераклею Понтійську та Мілет. Незважаючи на певні місцеві особливості, основні інститути права (цивільного, сімейного, фінансового, кримінального, процесуального), північнопонтійських держав у своїй основі були подібними до правових основ регулювання суспільних відносин в інших грецьких полісах того часу.

 

 Становлення і зміцнення  стародавнього права супроводжувалося  паралельним розвитком його філософсько-світоглядного  обґрунтування, яке пройшло кілька  етапів: опрацювання у міфології певних моделей суспільних взаємин; формування ідеології суспільних відносин; етап появи й становлення власне правових ідей.

 

Характерною відмінністю права  власності, особливо на нерухоме майно, була обмеженість цивільно-правової дієздатності власника громадянською общиною, а в Боспорській державі – царем. Протягом усього античного періоду держава більшою або меншою мірою здійснює втручання у майнові відносини.

 

 Вже за доби античності  у державах Північного Причорномор’я  поступово формувалися основні інститути сімейного права – укладення та розірвання шлюбу, усиновлення, опіки й піклування тощо. Основним його джерелом виступали релігійні норми та приписи, а також правові звичаї. Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні відносини значною мірою перебували під контролем громадянської общини.

 

 Вже у другій половині  І тис. до н.е. у державах  Північного Причорномор’я існувала  достатньо складна та розгалужена  система понять про злочини  та покарання. Саме розуміння  злочину, система злочинів та покарань тут значною мірою збігалися із тими, що існували в інших еллінських державах, хоча малися й розбіжності, зумовлені місцевою специфікою. Розвиток сукупності правових норм, що регулювали відносини у сфері кримінального права в античних полісах Північного Причорномор’я протягом періоду, що вивчається, не відзначався системністю й послідовністю.

 Під покаранням у північнопонтійських  державах зазвичай розумілися  заходи державного примусу проти  злочинця, які були наслідком  скоєного правопорушення. Не варто відкидати й погляд еллінів на покарання як на кару – відповідну негативну реакцію богів, держави, суспільства, громадського об’єднання або певних осіб на неправильну поведінку суб’єкта, порушення ним тієї чи іншої соціальної (а не лише кримінально-правової) норми (моралі, релігії, корпоративної, правової). Метою покарання було залякування, прагнення наперед виключити скоєння небажаних для громадян та держави вчинків. У низці випадків на меті малося також відшкодування збитків від заподіяної шкоди.

 

Юрисдикційний процес мав яскраво  виражений змагальний характер і  складався з кількох стадій: порушення  справи, просклесії, анакрісії, стадії судочинства та стадії виконання  судового рішення. З античних полісів  Північного Причорномор’я відомі випадки спроб впливу на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке знаходило свій вияв на побутовому рівні.

 

 

20. Релігійне життя, роль та  організація церкви на Русі  наприкінці Х – на початку  XIV ст.

 

Із запровадженням християнства 988 р. князем Володимиром як державної  релігії на Русі було створено організаційну  структуру, суголосну зі структурою державних органів. Зазначимо, що управління християнською церквою здійснювалося  на міцніших, ніж держава, засадах. Разом з тим князя на Русі мали за сакралізовану особу, тому церквою управляв він. Без згоди князя не призначалися вищі церковні ієрархи.

 

На чолі церкви з кінця IX ст. стояв  митрополит київський, який призначався  патріаршим синодом. Його посвята здійснювалася константинопольським патріархом, а акт інтронізації відбувався в Києві за згодою великого князя.

 

На відміну від київських  князів, старшинство яких в окремі періоди було номінальним, становище  митрополитів залишалося непорушним. Їхня верховна влада над єпархіями Руси-України не піддавалася сумніву ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів.

 

У роки князювання Володимира Святославича і Ярослава Володимировича було створено Всього до моменту вторгнення на руські землі орд Батия 15 єпископських кафедр. Керували єпархіями, які в XII — XIII ст. територіальне наближалися до князівств, єпископи, що призначалися митрополитом і великим князем частіше із представників київського духівництва. Протягом Х — XIII ст. для керівництва церквою був створений великий чиновницький апарат, який здійснював ідеологічне забезпечення існуючих суспільно-політичної і соціальної систем Русі.

 

Значних зусиль докладали митрополити  до збереження єдності держави, були головними примирниками міжусобиць.

 

Поряд з митрополитами активну участь у громадському й державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священнослужителі. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали посередниками й послами.

 

Церква Київської Русі мала такий  великий вплив, що багато політичних питань було вирішено завдяки цьому. Вона брала участь в управлінні державою. За великого князя Володимира з'являється церковне судочинство. Церква регулює шлюбно-сімейні відносини, переслідує і карає за злочини проти церкви та релігії, за інші незначні злочини. Уступивши церковній адміністрації цілий ряд, здавалося б, суто адміністративних функцій, князі зберегли за собою значні права участі у справах церкви. Таким, зокрема, було право великого київського князя на призначення єпископів, яке він розділяв з митрополитом.

 

Щоб церква залишилася економічно незалежною, князь Володимир Святославич  призначає десяту частину доходів  на її утримання. З часом це юридичне право на стягнення десятини ще більше розширилося і стало нормою соціально-економічних відносин між роботодавцями й працівниками. До XII ст. Руська православна церква перетворилася на найбільшого землевласника. Духівництво стало привілейованим станом.

 

Таким чином, православна церква, запроваджена Володимиром Великим, стала важливою державною структурою, владним органом і власником значних земельних угідь, сіл, міст і майна. Вона була захищена законами і діяла як законо­творень. Тут-таки зазначимо, що і в умовах монгольського завоювання християнська церква залишалася такою ж впливовою і майже незалежною.

 

 

 

 

 

 

12. Ранньокласові державні  утворення раннього середньовіччя. (На прикладі готської держави  Германаріха, гунської держави  Аттіли, Аварського каганату, Великої  Болгарії. IV – VII ст.).

 

Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350—375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів.

 

Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.

 

Серед підкорених Германаріхом народів  перераховуються одинадцять північних  племен, серед яких різні дослідники впізнають народи балтського та фінського  походження: чудь, весь, мерзу, мордву та інші. Окремо йдеться про підкорення естів, а також герулів та венетів.

 

Готи були повністю розгромлені  гунами і антами близько 375 р., після  чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай  і приєдналася до вестготів, а  невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е.

 

Гуни розташувались у Паннонії, на берегах Тиси (сучасна Угорщина). Найбільшої могутності гунський союз племен досяг за часів вождя Аттіли (серед. V ст.). Римляни прозвали Аттілу «бичем божим», вважаючи, що цей жорстокий варвар був божою карою за їхні гріхи. Аттіла здійснив походи на Балканський півострів, у Вірменію, Малу Азію і Месопотамію. Залежали від нього і слов'яни.

 

Імператор Східної Римської імперії  відкупився від Аттіли величезною даниною. У 451 р. він вторгся в Галлію. Гуни захопили багато міст. Після тривалої облоги вони взяли місто Орлеан — центр Галлії. Аецій зібрав велику армію і рушив на військо Аттіли.