Політичний феномен Хозарського каганату (VII – X ст.)

13. Політичний феномен Хозарського каганату (VII – X ст.).

 

Міжусобне криваве протистояння, конфлікт з китайцями на початку VІІ ст., участь у війні проти Візантії з Іраном закінчились повним крахом Тюркського каганату, на уламках якого почали виникати нові об’єднання кочовиків. Першим стала Велика Болгарія. Але паралельно і майже синхронно в прикаспійських степах почав складатися й Хозарський каганат, зверхники якого вважали саме себе прямими нащадками минулої могутності Тюркського союзу. Етнічно хозари також були тюрками - за свідченнями письмових джерел вони мали широкі вилиці, очі майже без вій, носили довге волосся, були природженими вершниками. Їжею для них слугували звичні для кочівників м’ясо, кобиляче чи верблюже молоко тощо.

 

Наступне послаблення болгар призвело до того, що частина з них відкочувала на Дунай, інші - на Волгу і Каму (де вони заснували Дунайську та Волзьку Болгарії). А ще одна частина на чолі з ханом Батбаєм, прийнявши хозарське верховенство, влилась до складу нового об’єднання. Цьому також сприяла етнічна й мовна близькість болгар та хозар. Іншим значним угрупованням, котре теж склало основу населення каганату, стали жителі Північного Кавказу – алани, які пізніше розселилися на більш широких просторах. Окрім того, наявні матеріали дозволяють говорити, що на різних етапах історичного розвитку до складу населення каганату, не враховуючи вищезгаданих угруповань, входили й угри, слов’яни, спадкоємці готів-германців та античних греків.

 

Концентрація воєнного та економічного потенціалів, а також досить значне збільшення кількості населення, дозволили хозарам поширити свою владу на Приазов’я та Східний Крим. Тому вже в кінці VІІ – на початку VІІІ ст. каганат опинився в центрі політичних інтриг ще одного могутнього середньовічного державного утворення - Візантійської імперії. Зокрема, в 711 р. хозари допомогли захопити імператорський трон в Константинополі (сучасному Стамбулі) кримському вірменину Вардану, який потім правив під іменем Філіппа.

 

Але майже одночасно з вищезгаданим союзником Хозарія отримала й могутнього супротивника - вже згаданий Арабський халіфат. Війни між ними продовжувалися впродовж двох століть. І хоча хозари в цьому протистоянні іноді брали гору, в кінцевому рахунку перемогли араби. 30-річна війна хозар з арабами важким тягарем лягла на населення. Араби не припиняли безперервних нападів. Хозари втратили свою худобу. Залишивши свої землі, вони змушені були спішно переселитися на північ.

 

У 808 р. відбувалась подія, яка мала велике значення в історії Хозарського  каганату - введення іудаїзму державною релігією. Впливовий і багатий іудей Обадій здійснює державний переворот у державі, внаслідок якого сам Обадій стає царем (беком), а каган з династії Ашинів зберігає владу завдяки прийняттю іудаїзму. Але ця влада є номінальною, а фактичну владу зосереджує у своїх руках бек. Обадій оголосив іудаїзм державною релігією Хозарського Каганату.

 

На початку IX століття в Хозарському  каганаті почалася громадянська війна. Реформи і релігійні зміни, проведені  за кагана Обадія, не могли не викликати  невдоволення народу. Основною причиною цієї війни була боротьба за владу: між "тюрко-хозарами" і "іудео-хозарами". В цю громадянську війну втручаються сусідні племена: мадяри на стороні хозарської знаті, печініги і гузи, найняті для боротьби з хозарською аристократією. В 20-х роках ІХ століття іудео-хозари перемагають. Мадяри, а разом з ними і частина розбитої старої аристократії, змушені відступати. В результаті громадянської війни власне хозарів залишається дуже мало. Після розриву печенігів з хозарами, останні наймають гузів, і з їхньою допомогою розбивають печенігів і витісняють їх з межиріччя Волги і Яіку (приблизно 913 р

 

В 965 році Київський князь Святослав  виступає в похід на Хозарію через  Болгарію, по Волзі, в союзі з гузами. В битві не далеко від Ітилю Святослав перемагає хозарську армію. Як народ вони зникли з історичної арени.

 

14. Перші прояви державного життя у східних слов’ян. Антський союз у IV – VI ст. Дуліби та інші “літописні племена” в VII – IX ст.

 

Візантійський історик Йордан підкреслює, що наймогутнішим союзом племен були анти, які мешкали на північ від Чорного моря між Дністром і Дніпром. Прокопій Кесарійський згадує про незліченні племена антів: уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни і білі хорвати   Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об´єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно. Однак у разі небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав весь народ. Одним із них був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але цей виступ виявився нещасливим для антів і Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь — Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е.

 

Антська держава занепала під ударами  аварської орди у VI ст. н.е. Назва  «анти» проіснувала недовго, близько трьох століть, і на початку VII ст. зникла з історичних хронік, розчинившись у загальному терміні «слов´яни».

 

У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців, «порогом українства». Поряд  із цим слід також відзначити, що ця найбільша для свого часу група слов’янських племен на території України була основною складовою формування етнічних спільнот, які з часом переросли в українську народність. Однак до завершення цього процесу пройде ще багато віків, перш ніж в результаті міграцій та асиміляцій в український етнос буде внесено нові риси. Тобто про антів можна говорити як про один з найглибших коренів формування українського народу, чи не найважливішого учасника і фундатора процесу його формування.

 

Дуліби - велике східнослов'янське плем'я проживало між витоками Західного Бугу та верхньої течії річки Прип'ять.

 

Назва племені дуліби дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських дулібах, в чеських і моравських дулібах. Вірогідно це був племінний  союз, який під час великого переселення народів розпався на чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип'яті і Бугу, що наприкінці 8 або на початку 9 ст. переселилися за Прип'ять на землі дреговичів.

 

У 7 столітті дуліби зазнали нищівної поразки від аварів. У “Повісті врем'яних літ” згадується, як авари знущались над дулібами.

 

Пам'ятки дулібів — залишки землеробських  посеень з житлами-землянками та кургани-могильники з залишками  примітивних крематоріїв. Це Лука-Райковецька  культура.

 

У Х столітті дулібське племінне об'єднання розпалось та увійшло до складу Київської Русі, але під іменем волинян та бужан. Про це згадується у “Повісті врем'яних літ” Остання згадка про дулібів: у 907 році вони на чолі з князем Олегом брали участь у поході на Царгород.

 

 

 

 

 

 

 

17. Політико-правові системи народів українського Степу: угри, печеніги і половці в ІХ–ХІІІ ст.

 

В 830 році угри виокремилися від слабіючого Хазарського каганату, але залишилися в степах, які, вже на той час, знаходилися  під владою Києва (Київського князівства) з 840 по 878 роки. А в середині 9 ст. угри вдерлися в центральну Європу і на Балкани. Мабуть тоді їх передові загони і проникли, вперше, на Придунайсько-притиську низовину, яка в ті часи була малозаселеною і такою звичною для угрів.

 

Біля 890 року печеніги (тюркський народ) витіснили сім племен угрів на захід - на територію між Дністром і дельтою Дунаю.

 

Тут угри об’єдналися з трьома хазарськими племенами. Але під  тиском трьох могутніх сусідів –  печенігів, русичів і дунайських болгар – десять племен вирішили створити більш централізовану державу. Вожді племен поклали верховне керівництво на Альмоша, вождя найбільш поважного і найбільш сильного племені Медєр (Модєр).

 

В 898 році літопис відмічає появу  угрів під стінами Києва. Угорська кіннота під командуванням Альмоша  нанесла на ратному полі поразку військам Олега Віщого. Залишки руського війська заперлися в Києві. Угри оточили Київ і тільки, коли русичі погодилися на щорічну данину, тоді зняли оточення.

Після цього угри спрямували свій похід-переселення на захід.На захід пішли сім племен угрів До цих сімох угорських приєдналося ще і три хозарські племена. Тому співвождем Арпада був вождь хозар – Курсан.

 

Так в 895-896 роках розпочався завершальний етап переселення угрів(мадяр) з  регіону північного Причорномор’я  у Тисо-Дунайську низину.

 

Печеніги. У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищ

 

До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів . Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.

 

Розбивши угорців, печеніги стали  повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону . Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі

 

Перші згадки руських літописів  про печенігів датуються до 915 р. У 968 р. напад печенігів був спровокований втручанням Візантії, яка активно використовувала їх у своїх зовнішньополітичних інтригах. Знаходячись на Дунаї, Святослав взяв участь у візантійській міжусобиці, намагаючись посадити на візантійський престол Калокіра. Тому імператор задля послаблення сили наступаючих об'єднаних військ Святослава і Калокіра спонукає печенігів до нападу на Київ, вирішивши в такий спосіб свої внутрішні політичні проблеми Печеніги взяли в облогу Київ, але місто було врятоване воєводою Претичем, дружину якого кочівники прийняли за військо Святослава.

 

Розпочата війна з печенігами тривала  до 997 р. Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. Зазнавши поразки від Київської Русі, вони почали тероризувати Візантію і протягом 40 років наганяли на неї жах.

 

Половці.

 

На межі X—XI ст. відокремлюються  від кімакського каганату і з'являються  на історичній арені як самостійна політична сила

 

Вперше в полі зору давньоруського літопису половці опинилися у 1055 р., коли вони на чолі з ханом Блушем уклали мир з Руссю 22, а вже 1061 р

 

Перші зіткнення з половцями  для русичів закінчилися невдачею. Однак кочівники після цього  не нападали на Русь майже 20 років. Після  такого тривалого терміну перемир'я розпочалася велика русько-половецька війна 1093—1117 рр. Дізнавшись про смерть великого князя Всеволода, половці прийшли укладати договір з Руссю. Однак наступник Всеволода князь Святополк Ізяславич відмовився від миру з половцями і останні взяли в облогу Торчеськ. Запропонованої після цього угоди з боку Святополка не прийняли вже половці. Лише у наступному 1094 р. Святополку вдалося укласти з ними мир, одружившись з дочкою хана Тугоркана. Однак вже у 1095 р. руські князі оголосили війну половцям, вбивши послів Ітларя й Кітана, які прийшли до Володимира Мономаха з мирною місією. У відповідь половці кілька разів нападали на Русь, стаючи для неї головною проблемою. Події довели, що в степу з'явився сильний супротивник і необхідно виробити політику взаємовідносин з ним. У 1103 р. відбувся славнозвісний з'їзд руських князів біля Долобського озера, на якому обговорювалися питання взаємовідносин Русі з половцями. Володимир Мономах запропонував об'єднати зусилля дружин всієї Руської землі і перейти від оборони до активного наступу на кочівників.

 

У 1103, 1111 рр. відбулися походи, в  яких брали участь усі руські князі, крім Олега, князя Чернігівського, який дотримувався політики мирних стосунків  з кочівниками. Це були перші наступальні  дії Русі на Кипчацький степ, що закінчилися розгромом половців і взяттям трьох половецьких міст-зимовищ. Половці вперше понесли значні втрати і зазнали поразки на власній землі.

 Розгром половців Володимиром  Мономахом у 1103—1116 рр. привів  до відтоку окремих орд  на чолі з ханом Атраком ("Отроком" руських літописів) до Північного Кавказу, де вони стали однією з найбільших держав цього регіону.

 

18. Соціально-політичний лад та зовнішня політика українських землях-князівств 2 пол. ХІІ – 1 пол. XIV ст.

 

XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.