Мололь в процесі державотворення

Наступною акцією Київської  СУМ стало зривання вечора, присвяченого О.Солженіцину в Києві. Після цього  проти активістів Київської СУМ  було посилено тиск з боку правоохоронців.

В цей час в Україні  розгорнулася підготовка до Всеукраїнського  референдуму та виборів Президента України 1 грудня 1991 р. Молодіжні організації  відразу включилися в агітаційно-пропагандистську кампанію.

31 серпня — 1 вересня  1991 р. в Києві проходили науково-практична  конференція “Народний рух України  на шляху практичної побудови  незалежної України” та чергова  сесія Великої Ради Руху. В  їх роботі взяли участь і  представники УСС. Так, співголова  УСС О.Доній підтримав висунення  В. Чорновола кандидатом в Президенти  України. 

13 вересня 1991 р. на конференції  координаційної ради УСС в  м. Києві В.Чорновола було висунуто  кандидатом в Президенти від  УСС. На конференції висувалися  і інші кандидати. Так, голова  Донецької філії УСС О.Арбузов  пропонував підтримати І.Юхновського,  проте його пропозиція не була  підтримана. В той же час СУС  та Українська молодіжна асоціація  виступили на підтримку Л.Лук’яненка  як кандидата в Президенти  України. 

3 вересня 1991 року СУС  провів антикомуністичну демонстрацію  на майдані Незалежності та  організував похід до Верховної  Ради. До цієї події було розповсюджено  листівку, де закликалося остаточно  покінчити з КПУ-КПРС: “Всі ті, хто вчинив злочин проти власного  народу, повинні відповісти перед  законом”. В своєму коментарі  до цієї події лідер СУС  В.Чемерис заявив, що в Україні  зберігається можливість комуністичного  реваншу, тому СУС виступає  за перевибори парламенту та  місцевих Рад. 

7 вересня 1991 р. в Києві  на майдані Незалежності СУС  провів рок-концерт “Музиканти  за незалежність” (інша назва  “Рок проти комунізму”). В концерті  взяли участь лауреати першого  та другого фестивалів “Червона  рута”: групи “Кому вниз”,  “Табула раса”, “Плач Єремії”,  “Рутенія” та гурти “Робота  ХО”, “Вій” та “Ельза”. 

Осінь 1991 року увійшла в  історію молодіжного руху святкуванням річниці акції протесту в жовтні 90-го року. 17 та 19 жовтня 1991 р. на майдані  Незалежності відбувалися мітинги  та концерти, в яких брали участь активісти голодування, відомі політики та музиканти. На одному з мітингів була прийнята ухвала, де зазначалося: “Утвердження справжньої, не паперової  незалежності вимагає великої роботи. І першим внеском до цього буде референдум 1-го грудня. Ми закликаємо всіх громадян України сказати “ТАК”  незалежній Україні, “НІ” новому Союзу. Нині центри боротьби за незалежність, проти будь-яких проявів тоталітаризму  перемістились до обласних центрів  України і далі — до колись тихих  районних містечок. Виступи студентів  разом з іншими демократичними силами завершилися перемогою в Сумах, Ужгороді, Луцьку, Запоріжжі, Кам’янці-Подільському. У Миколаєві та Чернівцях студентські  акції продовжуються.

Найголовніші зусилля  молодіжні організації спрямували на агітаційно-пропагандистську кампанію, орієнтовану на референдум. У жовтні 1991 року Українська молодіжна асоціація  проголосила про створення комітету “Референдум”. Метою створення  комітету є надання президентській кампанії та кампанії на підтримку Акту про державну незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року цивілізованих форм.

В другій половині жовтня 1991 року керівництво СУС розробило  план заходів по проведенню агітаційно-пропагандистської  кампанії до референдуму 1 грудня 1991 р. План передбачав масовий виїзд агітаторів з числа активістів Львівського  та Івано-Франківського студентських братств, Волинської, Чернівецької та Київської філій СУС до Східних  областей; проведення масових акцій, концертів, мітингів, зустрічей тощо. Акції розпочалися з другої половини листопада 1991 року.

Слід відзначити, що майже  в кожній області, де СУС проводила  агітаційно-пропагандистську кампанію, були орендовані автобуси для ведення  агітації в районах та селах. СУС  також організувала виїзд студентів  Луцька, Рівного та Чернігова в  районні центри з концертами для  ведення агітації на низовому рівні.

Крім того, СУС організувала радіоролики на підтримку незалежності на місцевому радіо Вінницької, Чернігівської, Рівненської, Донецької, Хмельницької, Дніпропетровської, Луцької, Запорізької, Миколаївської, Харківської, Чернівецької, Одеської області та у м. Києві. В  Одесі навіть двічі пройшла 30 хвилинна передача на місцевому телебаченні. По всіх містах, де були осередки СУС, відбулися  мітинги напередодні референдуму. За тиждень до референдуму Миколаївська СУС провела музичний фестиваль  “За тиждень до незалежності”.

Референдум 1 грудня 1991 р. показав, що більшість громадян України підтримує її незалежність. В той же час підсумки голосування на президентських виборах проілюстрували прихильність переважної більшості громадян до виваженості та стабільності, яку на той час уособлював Голова Верховної Ради Л.Кравчук. Великий внесок в цю перемогу зробили молодіжні організації.

В молодіжному середовищі відбувалися також певні процеси. Молодь намагалася пройти у владу, а  для цього були необхідні дострокові парламентські вибори. Після проведення референдуму СУС не відмовився від  своїх вимог. А підписання Л. Кравчуком  угоди про створення Співдружності  незалежних держав викликало обурення в націонал-демократичному середовищі. Зокрема, 10 грудня 1991 р. УСС оприлюднила  заяву, де засудила підписання Угоди  про створення СНД.

14–15 грудня 1991 р. в Києві  відбувся ІІ великий збір СУМ-СНУМ. Він затвердив єдину для всіх  структур в Україні назву —  Спілка української молоді.

2.2 Розвиток молодіжного руху у незалежній Україні.

Після здобуття незалежності потреба в загальнонаціональній структурі, яка б об’єднувала  всі молодіжні організації України, незалежно від політичної орієнтації, і відігравала б координуючу  та представницьку роль, була на той  час загальновизнана. Ще 19 квітня 1991 р. на зустрічі представників молодіжних організацій з Л.Кравчуком говорилося про необхідність створення федерації  молодіжних організацій. Тоді пропозицію Голови Верховної Ради молодіжні  лідери сприйняли як намагання влади  повернути комсомолу монополію  над молодіжною ініціативою.

31 березня 1992 р. відбулася  нарада, яку зорганізували Міністерство  України у справах молоді і  спорту та Комісія Верховної  Ради України у справах молоді, де були присутні представники  найбільших всеукраїнських молодіжних  організацій. У вступному слові  міністр В.Борзов зазначив, що  державні структури не претендують  на лідерство у створенні єдиної  молодіжної структури та інтеграції  її у міжнародний молодіжний  рух. “Перед зібранням, — за  словами В.Борзова, — стоїть  одне питання: створення представницької  організації для співпраці з  міжнародним рухом і розподілу  державних субсидій на реалізацію  молодіжних програм”. У 1992 році  кошти, що виділялися державою  на потреби молоді, були досить  значними, і, визнавши залежність  наявності коштів від наявності  організації, лідери розгорнули  жваву дискусію.

Перед цим, 30 березня 1992 р., СУС, УСС, СУМ та інші молодіжні всеукраїнські  організації демократичного спрямування (загалом 11 організацій) утворили “Коаліцію  недержавних незалежницьких молодіжних організацій”. Коаліція різко виступила  проти того, щоб влада у виробленні державної молодіжної політики орієнтувалася  на посткомсомольські структури. В  першу чергу малося на увазі СМОУ.

14 квітня 1992 р. на черговому  засіданні коаліції її учасники  вже оголосили про свій намір  створити Національний комітет  українських молодіжних організацій. 

16 травня 1992 р. у Вінниці  за підтримки Міністерства у  справах молоді і спорту та  Партії демократичного відродження  України відбулася установча  конференція Демократичного форуму  молоді України. В конференції  взяли участь СМО Вінниччини, ОДМ Івано-Франківщини, Подільська  спілка молоді (член СМОУ), ДСМЛ, Спілка  молоді Тернопільщини, Славутицька  демократична організація “Молодь  Чорнобиля”, а також представники  молодіжних організацій Луганської  та Київської областей. Головою  Демфоруму було обрано лідера  ДСМЛ О.Шлапака. 

У відповіді на це 29 червня 1992 р. СУС, СУМ, КУКМ та львівський фонд “Молода Україна” окремо підписали  між собою угоду про наміри створити Національний комітет українських  молодіжних організацій.

Ця коаліція стала перехідним етапом до створення 14 липня 1992 р. Національного  комітету українських молодіжних організацій (пізніше структура отримала назву  “Український національний комітет  молодіжних організацій”). В першому  раунді Установчої конференції УНКМО  брали участь представники 14 молодіжних організацій. До оргкомітету з проведення установчої конференції входили  СУС, УСС, СУМ, КУКМ, “Пласт” та фонд “Молода Україна”. Саме представники цих організацій розробляли статут УНКМО. В ході роботи до оргкомітету приєдналися Асоціація молодіжно-житлових комплексів “Укрінтербуд”, Молодіжна морська ліга України, Українське молодіжне об’єднання “Рутенія”, Українська республіканська рада молодих учених та спеціалістів, Український фонд міжнародного співробітництва, Всеукраїнське православне братство ім. П. Могили, “Українська молодь Христові”, СМОУ, молодіжна організація СОУ “Сокіл”, Українське молодіжне аерокосмічне об’єднання “Сузір’я”.

Перед учасниками конференції  виступив радник Президента М.Михальченко, який зачитав привітання від Л.Кравчука.

Період 1993–1996 рр. був важливим і важким не тільки для молодіжного  руху, а й для України в цілому. З проголошенням незалежності в  Україні почалася ціла низка політичних та соціально-економічних криз. І  саме 1993 рік став найбільшим випробуванням  для молодої української держави. У політичній сфері посилилася конфронтаційність  між гілками влади. Посилились відцентрові  настрої, й слідом за Кримом сепаратистські заяви починають лунати і в  інших регіонах країни. Більшість  аналітиків того часу відзначають, що саме тоді почалося стрімке падіння  ефективності влади за дедалі більшої  корумпованості державного апарату. В  економіці справи були ще гірші. Тривало  руйнування господарського комплексу. Відсутність чіткого управління державним сектором не дала змоги  просунутись у його переорієнтації на ефективне задоволення потреб держави, натомість тривав хаотичний  процес подальшого розвалу економіки. Більшість населення не сприймала  ідеї ринку, а державний апарат виявився неефективним у втіленні ринкових реформ. У соціальній сфері посилилися конфліктогенні чинники, й на перше місце вийшло протистояння по лінії “бідні—багаті”. Протягом цих років у галузі економіки  замість цивілізованого переходу до ринку найпотворнішими варварськими методами відбувалося первісне нагромадження  капіталу. Саме в цей період в  Україні тривала люта боротьба за оволодіння матеріальними багатствами  країни. У цій боротьбі були задіяні  усі можливі засоби: грабіж, насильство, спекуляція, корупція і т. ін. Виникають  добре зорганізовані злочинні угруповання, які проникають у владні структури. З другого боку, чиновники, службовці  всіх сфер самі втягуються у гонитву  за матеріальними благами, часто  стаючи на злочинний або аморальний шлях їх здобуття1. Відбувалась тотальна криміналізація суспільного життя.

 На кінець 1993 року стало  ясно, що державі не вдалося  досягнути позитивних результатів  у просуванні вперед по жодному  з напрямків реформ.Політична  ситуація також була невизначеною. Криза влади досягла свого  піку, і її дії перестали бути  не тільки ефективними, а й  легітимними в очах більшості  населення. Ця криза була спричинена  невизначеністю системи влади.  Конфлікт між виконавчою і  законодавчою гілками влади спричинив  ситуацію, коли буквально жодний  закон, прийнятий за цей час  Верховною Радою, не виконувався.  Ця криза давалася взнаки, звичайно, і в політичному житті України.  Партії, які на той час тільки  ставали на ноги, були втягнуті  у протистояння гілок влади.  Крім того, люмпенізація населення  призвела до того, що партії, які  орієнтувалися на середній прошарок (а таких у цивілізованому суспільстві  мусить бути більшість), не змогли  стати реальним важелем впливу  у суспільстві. Суспільство, яке з кожним роком дедалі більше зубожіло, було аполітичним.

Молодіжний рух та його розвиток за період 1993–1996 рр. повністю відповідали стану речей, що був  в той час в Україні. Спалах активності молоді, який припав на 1989–1992 рр., у 1993 р. почав згасати. Загальна криза призвела і до кризи в  молодіжному русі. За підрахунками Українського науково-дослідного інституту  проблем молоді молодіжні громадські організації у 1993 р. об’єднували  десь близько 600 тисяч юнаків і дівчат, тоді як в Україні на той час  проживало 10,1 млн. молодих людей віком від 16 до 29 років.

Протягом 1993–1996 рр. стало  зрозуміло, що слабка матеріальна та організаційна база всіх без винятку  молодіжних громадських організацій, які не були залучені до важелів  державного управління та механізмів формування державної молодіжної політики, не давали їм змоги самостійно, без  державної підтримки братися  за вирішення різнопланових молодіжних проблем. Це спричинило процес розвитку припартійного молодіжного руху, тобто молодь почала шукати себе у  партійних структурах, створюючи  молодіжні філії при партіях. Це, у свою чергу, зумовило залежність молодіжних громадських об’єднань  від “дорослих” організацій. Формальність же існування багатьох партійних  структур і поступове зникнення  деяких з них з політичного  поля України спричинилися до формалізації молодіжного руху.

Декларативне ставлення  більшості політичних партій до молодіжної проблематики призвело до суттєвого  зниження політичної активності молоді.

Якщо у перші роки державної  незалежності інтерес до особистої  участі у діяльності політичних організацій  проявляли 15,8% української молоді, то на початку 1996 року відсоток тих молодих  людей, котрі надавали цим організаціям тривалу підтримку, становила лише 5%).