Киевская Русь

Через два десятки  років після спорудження Успенського собору Києво-Печерської лаври князь Святополк Ізяславич будує у Києві Михайлівський Золотоверхий собор. Цей храм був закладений на честь перемоги над половцями, отже, образ воїна Михайла Архистратига був особливо дорогим того часу для русичів. Михайлівський храм був розібраний у 1934-1935 рр., а зняті з його стін мозаїки і фрески виставлені на другому поверсі Софійського собору. Михайлівські мозаїки мало чим відрізняються від софійських. Своєю мистецькою довершеністю вони поступаються шедеврам Софії, але одразу ж можна помітити стилістичні відмінності.

За часів Святослава Всеволодовича в 1183 р. у Києві  була збудована струнка й ошатна Василівська церква. У цій будові вже відчуваються риси нового напряму: меншого розміру цегла, інший лад пропорцій, хоч загальна композиція і декор стін залишаються такими ж, як у попередній період.

Типовою спорудою нового стилю можна вважати невелику чернігівську Іллінську церкву. Тип її рідкісний для придніпровської архітектури: вона однонефна, безстовпна, з однією апсидою. З приміщення церкви двері ведуть до печер, що були викопані (згідно з літописними даними) Антонієм у 1063 р. Очевидно церква була збудована після канонізації Антонія, що відбулася близько 1133 р.

Наприкінці ХІІ  – початку ХІІІ ст. давньоруська культура досягає свого апогею. У містах бурхливо розвивається будівництво торговельних і ремісничих осадів. Розбудовуються маленькі столиці удільних князівств, які в мініатюрі копіювали столичні Київ та Чернігів.

Уславленою пам’яткою  Придніпров’я часів “Слова о полку Ігоревім” є П’ятницька церква у Чернігові. Двічі ця церква зазнавала руйнацій: під час монголо-татарської навали та під час Великої Вітчизняної війни. Нині вона відбудована у своєму первісному вигляді. П’ятницька церква невелика за розмірами, струнка за пропорціями. І зблизька, і здалеку ця церква сприймається у рвучкому пориві вгору. Це підкреслюється вертикальними профільованими пілястрами, регістрами вікон та декоративними нішами, що зменшуються доверху. Важливу роль в архітектурі споруди відіграє колір. Червона цег ла контрастує з білим тлом ніш і сріблястим кольором покрівлі. Все це разом створює своєрідну радісну гаму.

Іконопис походить від грецького портретного живопису. Значну роль у його становленні як виду мистецтва відіграли фаюмські портрети І-ІІІ ст. н. е. Вони були написані восковими фарбами на дерев’яних дошках. Аналогічно виконані й найдавніші ікони (колтські та візантійські). Ікону можна назвати «книгою для неписьменних». Для розуміння її значення необхідно зупинитися на тлумаченні ікони церквою. З погляду християнської догматики ікона є таємничим символом божества, а зовсім не його точним зображенням. Вона надає віруючому не тільки зорове, а передусім, духовне спілкування з його «оригіналом». Тому іконопис має власну художню мову, яка відрізняється від звичайної для нас мови живопису.

За допомогою  ліній і фарб іконописець не просто зображав того чи іншого святого або подію, а втілював звернену до нього молитву. Тому найважливішою рисою ікони є її відмежованість від усього живого, матеріального, плотського. Підкреслюючи високу духовність святих, майстри часто використовували символіку деталей та кольорів. Наприклад, білий колір означав моральну чистоту, зелений — надію, червоний — пролиту кров, синій — небо, багряний — божественність. Поряд з поодиноким зображенням Ісуса Христа, Богоматері, святих руські майстри розробили оригінальний тип житійної ікони. Вона складалася із середника з зображенням святого, навкруги якого розташовувалися невеликі картини — клейма, де ілюструвалися основні епізоди біографії святого.

Владно приковуючи до себе погляди віруючих, ікони  перетворювали навіть найубогішу церкву в казкову скарбницю ритмів і барвистих сполучень. І так само засяяли вони у світлі лампад у селянській хаті. Сюжет ікони — релігійно-християнський, але не будь-який живописний твір на релігійно-селянську тему є іконою. У візантійському мистецтві образи слугували символами найвищої духовності.

Отже, ікона являла собою замкнений, тільки їй притаманний світ. Все це стосується і давньоруського іконопису, з тією лише суттєвою різницею, що у ньому відобразилося світосприйняття руських майстрів, які радістю і життєлюбством зігріли музичну мальовничість ікони. У руській іконі навіть менше матеріальної конкретності, ніж у візантійській, але в образах значно більше чуттєвого сприйняття світу, його словесної гармонії. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Давньоруська земля була багата лісами, і це визначало дерево як основний будівельний матеріал. Дерево ж визначило й провідну роль живопису на дошках. І з цього живопису виросла нова форма монументального образотворчого мистецтва — іконостас.

Візантія, де в  храмах вівтар відділяла невисока перегородка, іконостасу не знала. Поступово розростаючись у стіну з ікон, іконостас перейняв ті повчально-живописні функції, які у живописних храмах виконували настінні зображення з Христом-Вседержителем у куполі. У своєму розвиненому вигляді руський іконостас являє собою складне і, водночас, єдине гармонійне ціле, що несе в собі упорядковану систему образів. Посередині головного ряду ікон, найбільших за розмірами, – так званий «Деісусний чин», або просто «Деісус»: Христос на троні, а з боків, на окремих іконах, Марія та Іоанн Предтеча, з нахиленою головою і простертими до нього руками. Це початкове ядро іконостасу з сюжетом, запозиченим у Візантії, який руські майстри збагатили, увівши в композицію архангелів Михаїла і Гавриїла та апостолів Петра і Павла, знову ж таки на окремих дошках. Нижче — ряд ікон, так званих місцевих, пов’язаних з храмом. Вище головного ярусу — ікони, присвячені християнським святам, а ще вище — ікони з пророками і, врешті-решт, (уже з XVI ст.) — з праотцями.

Прикладне мистецтво  за часів Давньоруської держави набуло високого рівня розвитку. Вироби художнього ремесла виділялися надзвичайною декоративністю. Це вишукане мистецтво своїм корінням входить у селянський побут, і першими ювелірами були жінки.

Особливістю давньоруського прикладного мистецтва є співіснування елементів язичницької та християнської символіки. Дуже часто вони вживалися при оздобленні одного предмета.

Під впливом  арабських та іспанських виробів  ще у VIII ст. у східних слов’ян розвинулася техніка зерні та філіграні (скані). Для ювелірного мистецтва Давньої Русі характерні були два типи філіграні — ажурна філігрань — коли прикрасу виробляли лише зі скрученого дроту, та накладна — коли звитий з дроту візерунок накладався на срібну чи золоту основу і припаювався. Часто прикраси з накладної філіграні оздоблювали ще й зерню — малюнком, складеним з дрібних кульок металу. Зерню найчастіше прикрашали трибусинні сережки київського типу. Накладання зернового візерунку на таких предметах вимагало тривалої і копіткої роботи ювеліра. На деяких київських колтах кількість зернин досягає п’яти тисяч штук.

Високохудожньою пам’яткою ужиткового мистецтва є велика срібна з позолотою чаша, виконана технікою карбування і оздоблена черню. Знайдена вона у стародавній частині Чернігова. На чаші відсутні елементи християнської символіки, хоч вона і датується кінцем XI або початком XII ст. На її зовнішній поверхні відображені сцени битви і полювання, а також постаті людей в оточенні рослинного орнаменту. Візерунок плетива зроблений технікою черні. На внутрішній поверхні чаші технікою карбування і за допомогою різця виконані побутові сцени: чоловік з гуслями і молода жінка, що танцює, навколо них зображені птахи і звірі.

Ще зі скіфських  часів на Русі була відома техніка штампування металевих виробів за допомогою спеціальних матриць. Матриці виготовляли з міді у вигляді масивних пластин, на які наносили рельєфний малюнок.

Починаючи з  Х ст., на Русі набула широкого застосування позолота, яку наносили на різноманітні вироби з металу. Позолота предметів здійснювалася за допомогою амальгами (сплаву золота і ртуті). У давнину амальгама мала назву «палене золото».

На Подніпров’ї  набуло поширення мистецтво художнього литва. Зразком такого литва може бути великий бронзовий колос XII - поч. XIII ст., знайдений у Києві. Його відливали частинами в окремих глиняних ливарних формах. Він побудований із багатьох ажурних пластин та решіток і вражає своєю вишуканістю. З каменю в давньоруських містах виготовляли намисто, хрестики, образки, скриньки тощо. Найпопулярнішим матеріалом був овруцький шифер (сланець) та щільний вапняк, які легко піддавалися обробці. Шліфували і гранували також напівкоштовне та коштовне каміння — сердолік, аметист, сапфір, янтар, кришталь.

І, можливо, найяскравіше народна художня творчість виявилася  у різьбленні дерева. У Х-ХІІІ ст. на Русі існувало чотири види різьблення по дереву. Передусім, це плоске різьблення, коли малюнок був заглиблений у поверхню предмета. Поширеним був також прийом рельєфного різьблення, при якому опуклий візерунок виступав над поверхнею. Рідше вживали ажурне різьблення, коли малюнок прорізав наскрізь площину, утворюючи нібито мереживо з дерева. Відомим на Русі було також об’ємне різьблення, за допомогою якого виробляли різні предмети і скульптури. Різьблення в стародавній Русі використовували не тільки при виготовленні дрібних предметів, а й у будівництві. Ним прикрашали фасади будинків, човни, меблі тощо.

До наших днів збереглося чимало чудових кістяних виробів, створених давньоруськими майстрами. З кістки і рогу тварин виготовляли колодки для ножів, скриньки, гребінці, ґудзики, шахи, шашки, наконечники для стріл, образки тощо.

Завдяки широким  дослідженням давньоруських міст і феодальних замків в Україні відкрито кілька стародавніх склоробних майстерень. У цій галузі на Русі було досягнуто значних успіхів. Виготовляли різнокольорову смальту і кольорове скло для вітражів, посуд і прикраси.

Багатий асортимент речей у стародавній Русі виготовляли з глини. Найбільш поширеним типом глиняного посуду в давній Русі були горщики для варіння їжі. Виготовляли також посуд для зберігання рідин та зерна, дитячі іграшки, фігурки людей, птахів, звірів тощо. Великої майстерності досягали давньоруські керамісти у виготовленні декоративних плиток, якими оздоблювали підлогу і стіни храмів, палаців.

Багато згадок у літописах про ошатний князівський  і боярський одяг, оксамит, паволоки. Якщо візерунчасті шовкові та парчеві тканини завозилися з Візантії, то вишивки переважно створювалися на місці. Гаптуванням займалися тільки дівчата і жінки, які належали до вищих верств суспільства.

 3 Українське бароко

Стиль бароко виник в  Італії наприкінці XVI ст. і прийшов  на зміну стилю Відродження в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури. В XVII ст. бароко поширився в більшості європейських країн. Причому в одних країнах наслідували італійські першоджерела, в інших - сприйняли лише окремі, найбільш відповідні, пануючі в країні смаки і художні традиції особливості стилю. Так у Франції в XVII ст. бароко знаходить вираження лише в деяких рисах церков і в інтер'єрах будинків при тім, що основним стильовим напрямком Франції XVII ст. був класицизм.

Стиль бароко був суперечливим і неоднозначним. Так у різних країнах він виражав і ідею дворянської культури часів світанку абсолютизму, боротьби за національну єдність, смаки бюргерства. У бароко в порівнянні з ренесансом класичні форми здобувають інший характер і інше композиційне бачення. На зміну раціональної тектонічності приходить атектонічність, ренесансна графічність переміняється мальовничістю, пластику, що стала основним засобом художньої виразливості, створює неспокійну гру світлотіні, у планах і формах панують складні криволінійні обриси, статичність ренесансних композицій переміняється бурхливою динамікою форм, групуються колони й пілястри , фасади й інтер'єри будинків насичуються скульптурами, в інтер'єрах широко використовується позолоть, ліплення, різьблення, мальовничі плафони, що ілюзорно зображують небо зі зводами, що летять по ньому ангели, і інше.

Достоїнства стилю виявилися  у винятково сильні по художній виразності принципах створення архітектурних  ансамблів і дивному вмінні органічно  вписувати архітектуру в навколишню природу. Головне в ньому - вразити уяву людини незвичайним, вплинути на його почуття.

Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи - стиль бароко. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, - так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що взорувалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Саме ці потреби міг задовольнити новий мистецький напрямок – бароко. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, з Італії й Німеччини. Власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко. Визначальними рисами бароко були:

- посилення ролі церкви  і держави, поєднання релігійних  і світських мотивів, образів; 

- мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;

- тяжіння до різких  контрастів, складної метафоричності, алегоризму;

- прагнення вразити  читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору; 

- трагічна напруженість  і трагічне світосприймання.

Зароджується барокова архітектура, а в синтезі з нею й інші мистецтва, на початку XVII століття у Львові (костьол бернардинів 1600 p., єзуїтів 1613-1670 pp.). Самостійна творчість українських майстрів розпочинається в другій половині XVII століття, та досягає найбільшого розквіту в добу Мазепи. «Новий характер української архітектури складається під впливом двох чинників - старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев'яного народного будівництва». Вважається, що перший тип будов постав із поєднання тринавної церкви, віддавна пристосованої до літургійних потреб східної обрядовості, із західним і базилічним типом бароко, близького до візантійсько-української базиліки. До таких споруд нашого краю належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові (1679 p.), собор Мгарського монастиря неподалік від Лубен, будівництво якого розпочав гетьман Самойлович у 1682 році, дві будівлі часів гетьмана Мазепи в Києві Михайлівський собор (1690-1694 pp.) і Братська церква Академії (1695 p.). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі.