Киевская Русь

Зміст

1. Культура та розвиток Київської Русі 3
2. Вплив християнства на розвиток Київської Русі 6
3. Українське бароко 20
4. Література 24

1 Культура  та розвиток Київської Русі

Історія культури України вивчає та аналізує пам’ятки духовної культури. Український народ залишив у спадку незліченну кількість об’єктів матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Це пам’ятки зарубинецької, трипільської, черняхівської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби. Історія народу фіксується низькою писемних джерел. В українців це літописні зводи «Влесова книга»і «Повість минулих літ», козацькі літописи, філософські, наукові, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – від славетних «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» до книг, написаних сучасними майстрами.

Київська Русь – одна з найбільших монархій середньовіччя, проіснувала з IX ст. до середини XII ст. залишивши помітний слід у світовій історії. В часи розквіту вона простягалась від Чорного до Балтійського моря, Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Основою Культури Київської Русі була багатовікова культурна  традиція східнослов’янських племен. За археологічними дослідженнями до середини І тисячоліття н.е. господарському укладі слов’ян переважало  землеробство. Скотарство, полювання, рибальство і бджільництво, були підсобними промислами. До Х віку ремесло досягло високого рівня. Майстрами професіоналами виготовлялись вироби із заліза і кольорових металів. Ковальська справа вважалась почесною і навіть чаклунською.  Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл і вони знову розправляються самі.

Розвивалась гончарна справа, ткацтво, вичинка і обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. В усній народній творчості склалися оповіді про кожем’як – людей умілих, сильних і відважних.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну, згодом зародилися товарно-грошові відносини про що свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. Торгівля Русі здійснювалась не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії) везли свої і східні товари. Відбувалось зростання міст. Якщо ще в VI ст. Готський історик Йордан писав, що у слов’ян «замість міст ліс і болота», то в ІХ ст.. називали Русь Гардарікою – «країною міст». До Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХІІ ст. – біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям – вже більше трьохсот міст і фортець.

Поступовий розвиток східних слов’ян обумовив розкладання первісних відносин. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов’ян переважала парна патріархальна сім’я, багатоженство зустрічалося рідко. За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов’ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з дбром. Родова община називалася «мир», члени общини були пов’язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти.

Князівська влада підкорялася владі старійшин із загальним племінним зборам. Князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових пошукати собі честі а князеві слави в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у прохані матері, княгині Ользі, прийняти християнство посилаючись на свою дружину.

У ІХ-Х ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини, кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з’явилася кіннота, використовується кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватись під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді словянські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин Пірфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо – не допускати її союзу з кочовиками. У VI ст. руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягли берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.

ІХ ст. в історії  Русі було переломним етапом. Цей час  завершується складний і тривалий процес формування феодалізму у східних  слов’ян та Давньоруської держави, де столицею був Київ. Цього часу у Києві на місцевій слов’янській основі складалася нова міська культура. У «Повісті временних літ» у др. половині IX ст. згадуються київські князі Аскольд і Дір. Згідно з літописними повідомленнями ці князі були нащадками Кия, останніми представниками місцевої династії. Часи князювання Аскольда і Діра позначилися цілою низкою визначних подій. Аскольд, змінивши при владі свого брата Діра, здійснював сміливу і далекоглядну програму заходів, спрямованих на зміцнення Київської держави та усталення її авторитету в очах середньовічної Європи. Заради піднесення свого політичного авторитету, київський володар перейняв на себе титул кагана, що дорівнював імператорському. Таким актом Русь ставала врівень з Візантією та Хазарією – найсильнішими тогочасними державами. Головний напрям політичної зацікавленості київського кагана був спрямований на південь та південний схід, де були найрозвинутіші на той час країни. Київські дружини беруть участь у військових діях у Закавказзі, в Ірані. Та найбільшою акцією Аскольда були знамениті походи на Візантію та укладені ним мирні угоди з греками. Особливого розголосу набув похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь у 860 р. Цей похід відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Облога Царгорода стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких хроніках: із посиланням на «летописанье греческое». «Повість временних літ» відзначає, що від цього часу «начався прозивати Руська земля». Тобто відбулося, по суті, дипломатичне визнання Візантією східнослов’янської держави.

Величезну увагу  Аскольд приділяв ідеологічному  та культурному поступу своєї  країни. На Русі починаються процеси  християнізації. Константинопольський патріарх Фотій посилає на київську землю архієпископа Михайла Сірина і шість єпископів. На принципово новий щабель підноситься давньоруська культура. Починається будівництво церков, виникає література. Взимку 860-861 років славетний просвітник Кирило під час своєї хазарської місії мав нагоду бачити у Херсонесі “Євангеліє і Псалтир руськими письменами писані ”. Це було за рік до винайдення ним особливої слов’янської абетки. Але впливова верхівка у Руській державі противилася прийняттю християнства і, організувавши заколот, убила Аскольда і Діра.

Отже, Київська Русь другої половини IX ст. являла собою значну військово-політичну структуру, що впевнено входила в коло європейських держав.

2 Вплив християнства на розвиток Київської Русі

Древні слов’янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнювані сил природи. Все життя слов’ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали  слов’ян явища природи, пов’язані з виявом сили та міці, грім, блискавка, сильний вітер, вогонь. Верховним божеством був Перун – бог блискавки і грому, який втілював у собі добрий і злий початок: він міг  уразити людину, її житло блискавкою, але згідно з міфом переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над змієм йде дощ і очищає землю від нечистої сили. Сильними і грізними були Сварог – бог вогню; Стребог – бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог – бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс – бог сонця; Симаргл – бог підземного світу, уявлявся в образі крилатого пса.

Релігія східних слов’ян, як і інші складники культури, які формувалась на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Нові культурні процеси в Київській Русі відбулися після прийняття християнства.

Соціально-економічний  і політичний розвиток Давньоруської  держави неминуче вимагав відповідних  зрушень і в сфері ідеології. Відтак коли Володимир Святославович посів великокнязівський престол, то спробував спершу упорядкувати й централізувати язичницькі вірування на основі традиційних слов’янських культів. Приведення форм язичницьких вірувань східних слов’ян до єдиної давньоруської релігійної системи не увінчалася успіхом. Язичницька віра не спроможна була ідеологічно задовольнити потреби молодої держави. Вона недостатньо сприяла потребам об’єднання держави, підвищенню її міжнародного авторитету. Київська Русь серед інших країн виглядала як  держава варварська, тобто язичницька, хоча вона ні в чому не поступалася своїм могутнім сусідам і, зокрема, Візантійській імперії. Ранньофеодальна держава, якою на кінець Х ст. вже була Київська Русь, потребувала такої ідеології, яка б виправдовувала нові соціально-політичні порядки, слугувала б потребам панівної верхівки. Ставало дедалі очевиднішим, що давньоруська державність мала потребу у монотеїстичній релігії.

Літопис розповідає нам про спробу створення єдиного  пантеону для всіх східнослов’янських племен. Це був серйозний політичний акт: київський князь Володимир  під свою об’єднувальну діяльність спробував підвести релігійну основу, освятити свій політичний авторитет авторитетом найбільш шанованих богів.

Знайомлячись  з християнським віровченням  і поступово прилучаючись до нього, панівна верхівка впевнилася у придатності  саме цієї релігії для потреб зміцнення і подальшого об’єднання держави.

 У Х ст. християнство стало панівною  релігією в Європі. На Русі  про християнство було відомо  задовго до релігійних реформ  Володимира Великого: християнами  були Аскольд і Дір; є факт  хрещення у 958 році княгині Ольги. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігія як державної 988-990рр.

Слідом за наверненням  киян до християнства розпочалося хрещення мешканців інших давньоруських  земель. Хрещення Русі викликало гостру реакцію народу, що виявлялася нерідко у формі фізичної розправи. Запровадження християнського вірування було складною і суперечливою подією в історії Київської Русі. Людина раптом почала усвідомлювати свою особливу роль у світі, розуміти власну відмінність від іншої природи. Віднині вона є образом та подобою Божою, і звідси випливає її нова роль у світі. Прийняття християнства, звичайно, було прогресивним для Русі. Саме ця обставина остаточно визначила входження Русі до загального європейського ландшафту, розширивши економічні, політичні і культурні зв’язки з християнськими державами Європи. Християнство справляло значний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяло єднанню всіх руських земель. Разом з феодалізмом і християнством на Русі утверджується новий світогляд, який наголошує на сприйнятті значущості людини і людства у навколишньому світі. Природа віднині розглядається як така, що слугує людині, допомагає їй матеріальними благами.

Східні слов’яни з прийняттям християнства постали  не як варварське плем’я, що протистоїть навколишнім народам, а як особливий народ, який має рівні права з іншими державами і народами.

Результати прийняття  християнства східними слов’янами були досить багатими. Християнство постало як наслідок все більшої соціалізації життя, коли людина з мікроколективу стала виростати до соціуму. Християнство допомагає жити людині в соціумі, проте почасти порушуючи при цьому язичницьку гармонію з природою.

Не підлягає сумніву, що прийняття християнства сприяло розвитку писемності, освіти, мистецтва, розвитку філософської, політичної, соціальної думки. Писемність на Русі з’явилася ще до введення християнства. Але новий виток розвитку не лише вимагав, але й давав відповіді на нові запитання буття. Через християнську літературу на Русь прийшла вся мудрість, раніше накопичена європейським світом.

Християнство, на відміну від античної раціоналістичної філософії, звернулося не стільки до розуму, скільки до почуття, до душі. Православ’я, що прийшло в стародавню Русь, промовляло не стільки раціоналістичними словесними формами, скільки образами, одухотвореними символами, притчами, що були більш зрозумілими. Поетичність, чуттєвість, сентиментальність — ці характерні риси українського народу знайшли своє вираження у християнстві.

Вплив християнства на культурний розвиток Київської Русі був досить складним і суперечливим. Фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Християнізація Русі стала важливим стимулом поширення книжного знання. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг. Перша бібліотека у Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого у Софійському соборі ( 1037 р.), згодом з’явилася бібліотека і в Києво-Печерському монастирі. Книжне знання розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини.

Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використанням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню грамотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі проводиться рідною мовою.

Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стала частиною загальнодержавної та церковної політики. Цього часу у Київській державі утворюються три типи шкіл:

• навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу;
• приватна школа домашнього навчання;
• навчальний заклад, у якому готували священиків – школа «книжного вчення».

У давньоруських  школах обов’язковим було навчання основам  письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з-за кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з «семи вільних мистецтв». Писали на дерев’яних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою паличкою, яка називалася стилем.

Особливої уваги з погляду педагогіки заслуговують «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років. У «Ізборнику» 1073 р. містилися фрагменти творів візантійських богословів, філософів, письменників. Ця книга стала своєрідним підручником з біології, медицини, астрономії, математики, логіки. «Ізборник» 1076 р. містив повчання на морально-етичні теми. Завдяки культурним зв’язкам з Візантією, на Русі стають популярними такі галузі знань, як філософія, діалектика, граматика. Твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура стають основними джерелами формування давньоруської філософської думки.