Киевская Русь

Прийнявши хрещення від Візантії, Русь звертається і до її літературних джерел. У загальному масиві перекладної літератури Русі того часу переважають візантійські автори. Це твори отців церкви, книги із всесвітньої історії. Із візантійської культурної спадщини вибирається те, що відповідає інтересам культурного розвитку Русі. Із патристики тут в основному перекладаються пам’ятки IV—VI ст., в яких християнство зближається з філософією. Це, насамперед, твори Іоанна Дамаскіна, де викладено граматику і діалектику, Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сірина та ін. Крім візантійської літератури, набули поширення праці болгарських авторів: солунських братів Кирила та Мефодія, Іоанна Екзарха, Костянтина Преславського, Климента Охрідського та інших представників «золотого віку» болгарської культури.

Найпомітнішими культурними  центрами на київських землях цього  часу стали монастирі. Значну роль у справі просвітництва відігравала Києво-Печерська лавра. Заснований монастир був у 1051 році у печерах над Дніпром. А назву «лавра» отримав уже у ХІІ ст. Таку назву мали великі монастирі у Палестині та Греції ще у IV-VI ст. (Слово «лавра» означає «міська вулиця, квартал»). Культурно-просвітницьку діяльність здійснював Видубицький монастир, побудований у другій половині ХІ ст. князем Всеволодом Ярославичем. До цих осередків освіти з усіх країв прямували люди, щоб отримати знання. З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

Християнство, яке прийшло  на давньоруські землі, інтенсифікувало містобудування і храмобудування, розвиток образотворчого мистецтва, художнього ремесла. Водночас, прийняття християнства стимулювало зростання спочатку церковного, а потім і світського письменства, відкрило шлях проникненню на Русь здобутків візантійської літератури, а також літератур східних і західноєвропейських народів.

У зв’язку з інтенсивним  розвитком знань у Київській  Русі досить поширеною стала природничо-наукова література енциклопедичного характеру. В ній містилися відомості про навколишній світ, про флору і фауну відповідно до християнського віровчення з широким використанням античних джерел. З візантійської літератури на Русь прийшли «шестидневи», які докладно коментували біблійний переказ про створення світу за шість днів. Найбільш відомим у Київській Русі був «Шестиднев» Іоанна Екзарха, в якому, крім біблійної міфології, містилися оригінальні роздуми автора про велич слов’янської мови, побут слов’ян тощо.

Візантійська, болгарська література збагачували і розширювали для  русичів обрії художнього мислення, стимулювали розвиток оригінальної вітчизняної літератури в епоху Київської Русі. Оригінальна література перебувала в постійних зв’язках з літературами Заходу і Сходу і була органічною частиною духовної культури всього давньоруського народу. Під впливом перекладної літератури та на основі власної словесності розвинулося літописання, проповідницька, агіографічна література, з’явилися світські твори.

Уже в першій половині XI ст. виникло багато переказів про поширення християнства. Візантія намагалася підпорядкувати Русь своїй церковній ієрархії. Це викликало протест давньоруських князів. Ярослав Мудрий домігся заснування в Києві у 1039 р. руської митрополії. І вже перші давньоруські твори мали виразний анти візантійський характер і були спрямовані на утвердження релігійної рівноправності Русі. Літописна спадщина, яка дійшла до наших днів, створювалась не одним поколінням книжників. Літописи не розглядалися нашими предками як завершені твори. Вони складалися разом з самою історією, їх постійно доповнювали новими фактами, а деякі історичні події переосмислювалися й висвітлювалися по-іншому. Літописання увібрало в себе елементи історичних хронік, богословські твори, церковні «повчання». Всі різночасові записи, вставки у сукупності утворювали літописне зведення. Перше таке відоме зведення було складене в Києві наприкінці 30-х років XI ст.

У літературі Київської Русі значного розвитку набуває ораторське письменство, урочиста риторика: проповіді, «слова» для виголошення. Виразний дидактичний характер мали такі твори, як «Поучення до братії» новгородського єпископа Луки Жидяти, кілька повчань Феодосія Печерського, повчання Георгія Зарубського та Григорія Філософа. У повчаннях викладалися загальні правила поведінки та моральні правила християнства. Другу групу ораторської прози Київської Русі представляють твори видатних проповідників-письменників Іларіона, Климента Смолятича та Кирила Туровського.

Друга половина XII ст. позначена діяльністю Кирила Туровського. Йому належать вісім «слів» на церковні свята, три повчання, два канони, тридцять молитов, кілька послань, а також «Притча про людську душу і телеса» і «Сказання про чорноризничийчин». Особливе значення мають його святкові проповіді або слова, які являють собою цікаві оповіді з доповненням євангельських сюжетів поетичними подробицями. Окремі фрагменти слів Кирила Туровського є яскравим проявом філософсько-богословської лірики в давньоруській літературі. Молода Київська держава боролася за свою політичну, церковну та культурну незалежність від Візантії, і це впливало на формування оригінальної давньоруської житійної

Загалом можна відзначити, що найпомітніші пам’ятки давньоруської  літератури «Повість временних літ», «Поучення Володимира Мономаха», «Слово про закон і благодать» Іларіона та ін. за своєю оригінальністю не мають аналогів у тогочасній європейській літературі. Тільки в «Слові о полку Ігоревім» дослідники знаходять паралелі із середньовічними епічними творами — французькою куртуазно-рицарською «Піснею про Роланда», німецькою «Піснею про Нібелунгів», грузинською поемою Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», хоч за своєю патріотичною спрямованістю й художньою досконалістю «Слово» стоїть значно вище названих пам’яток.

Отже, художні твори Київської  Русі є гідним внеском у скарбницю світової культури. Провідними у них були патріотичні ідеї утвердження величі Руської землі, авторитету руської православної церкви, збереження державної єдності у боротьбі з чужоземною навалою.

Разом з християнством  було прийняте і пов’язане з ним візантійське мистецтво - кам’яне зодчество, монументальний і станковий живопис. І в тій, і в іншій галузі візантійські майстри створили визначні, перевірені досвідом і розвитком культури типи, норми і правила. В архітектурі панував тип прямокутного храму з чотирма або шістьма стовпами, на яких трималося зводчасте перекриття, з виступаючими зі сходу вівтарними апсидами. Центральний, подовжений та поперечний простір між стовпами (нефи) створювали в плані хрест, на перехресті якого височіла циліндрична або гранчаста глава, перекрита купольним, сферичним зводом. Цей тип будови називався «хрестово-купольним». Але тільки на перших порах русичам довелося користуватися послугами грецьких архітекторів і художників. Їх досвід швидко опанували руські майстри, які змогли не тільки сприйняти, але й творчо переосмислити візантійську спадщину. Перші кам’яні храми на Русі вражають своєю грандіозністю і розмахом архітектурного задуму. При Володимирі Святославовичі у 989 р. була закладена церква Богородиці Десятинної, перша на Русі кам’яна храмова споруда. Десятинна церква будувалася як втілення сили й міцності молодої держави. Завдяки археологічним розкопкам ми знаємо, що це був великий хрестово-купольний храм, розділений трьома парами стовпів на три нефа, кожний з яких закінчувався напівкруглим виступом — апсидою. Церква, згідно з літописом, мала багато куполів. Інтер’єр її був прикрашений мармуром, стіни покриті мозаїкою і фресковим розписом. Підлога була прикрашена мозаїкою з кольорового мармуру надзвичайної краси. Про художній стиль фресок Десятинної церкви яскраве уявлення дають знайдені фрагменти, на одному з яких написане обличчя невідомого молодого святого. Воно вражає силою експресії і високою майстерністю виконання. Величезні чорні очі, спрямовані на глядача, здається, гіпнотизують його. Висока одухотвореність, моральна велич і сила характеру — такі головні риси, втілені давнім майстром у фресках храму. Вони свідчать про великі зміни в естетичних поглядах. Якщо раніше давньослов’янське мистецтво оберталося у площині декоративних мотивів і визначалося приблизним зображенням антропоморфних фігур, то тепер ці обрії розширюються, а людина стає, хоч і в релігійних атрибутах, головним його об’єктом. Це мистецтво несло в собі життєве право, відображало реальний зміст естетичного ставлення людини до навколишнього світу. Значення фресок Десятинної церкви було в тому, що вперше у Давній Русі були відчинені двері у складний і глибокий світ людини.

За часів Ярослава Мудрого на початку XI ст. Київська Русь досягла зеніту свого розквіту і могутності. На Русі з’явилися свої видатні культурні та політичні діячі. Русь вийшла на світову арену як одна з наймогутніших держав, з якою повинні були рахуватися країни Сходу і Заходу, а Київ став одним із найбільших міст світу. За Ярослава територія Києва збільшується у десять разів. Будівництво набуває величезних масштабів. Навколо міста зводяться величезні укріплення. Аналіз архітектурно-планувальної структури Верхнього міста, розміщення найважливіших споруд на його території вражають нас не тільки колосальним розмахом і задумом, а й доцільністю і мудрістю. Приблизно на перехресті доріг, які йшли від чотирьох міських воріт, було обране місце для спорудження Софійського собору. На жаль, від усіх міських укріплень до нас дійшли тільки залишки оборонних споруд.

Найкраще збереглися фрагменти  головних Золотих воріт. Вони як військове спорудження у минулому відігравали досить значну роль і неодноразово згадуються у літописах. Ще в давнину вони були укріплені з середини додатковими арками, які спиралися на пілястри і залишки яких можна бачити і дотепер. З огляду на літописні описи Золоті ворота являли собою величезну вежу, прямокутну у плані. На другому ярусі була розміщена надворітна церква. Ворота були збудовані з великоформатної цегли (плінфи) і каменю на рожевому вапняному розчині. Цегляна кладка була виконана особливим способом, чим створена мальовнича гра коричнево-червоних смуг розчину і цегли. Це надавало зовнішньому вигляду Золотих Воріт надзвичайного багатства і пишності.

Київська Русь в XI ст. —  найбільша держава Східної Європи, її князі користувалися повагою в усьому світі. Королі і принци багатьох держав зав’язували династичні зв’язки з київським двором. При дворі Ярослава розквітали мистецтво і освіта. Цей розквіт був підготовлений історичним розвитком східнослов’янських племен. Літописи передають нам, що дерев’яні храми і тереми були щедро прикрашені різьбою і розписами, мали багату і різноманітну композицію із численних башт, переходів тощо. Тому поява такого шедевра мистецтва, як Софійський собор в Києві, була не випадковим явищем.

Софійський собор  побудований у 1037 р. великим князем Ярославом Мудрим на місці переможної битви киян з печенігами. Собору як головній святині було відведене центральне і найвище місце у новому місті. Тому через які б ворота мандрівник не входив у Київ, йому, насамперед, було видно багатокупольну громаду Софійського собору. Особливість і відмінність Софії Київської від візантійських храмів полягала у наявності в ній відкритих галерей і багатокупольного завершення. Куполи в Софійському соборі згуртовані досить оригінально. Головний купол піднімається над перехрестям центрального нефа вище інших, потім наступні чотири куполи і ще нижче навкруги цих п’яти ще вісім куполів. У Софійському соборі великі архітектурні маси і дрібні деталі гармонійно скомпоновані. Ритму великих арочних окреслень відповідає більш м’який ритм арочних завершень куполів. У соборі все побудовано на пропорційних відношеннях і ритмічних повторах окремих елементів. Ядром всієї композиції собору є дуже світлий центральний підкупольний простір з головним куполом, який спирається на чотири арки, і апсида, яка примикає зі сходу.

Згідно з християнською  символікою і догматами зображення у храмах розміщувалися за суворим порядком відповідно до небесної ієрархії, яка була відображенням феодальної ієрархії. У центральному куполі знаходиться мозаїка Христа-Вседержителя, яка позначена монументальністю і суворістю. Прекрасна кольорова гама образу завершує багатокольорову живописну мозаїчну композицію головної частини храму. Нижче Христа знаходилися чотири мозаїчні фігури архангелів. Розміщені за сторонами світу, вони символізують сили небесні. Із чотирьох архангелів зберігся всього один і тільки наполовину. Інші фігури були написані масляними фарбами уже в XIX ст. Ще нижче були поміщені мозаїки дванадцяти апостолів, із них збереглася наполовину лише фігура апостола Павла. На двох стовпах східної арки перед апсидою на золотому фоні розміщена композиція «Благовіщення», на лівому стовпі зображений архангел Гавріїл, на правому — Діва Марія. Архангел одягнутий у білий хітон і в короткий плащ.

Майстрові, який створював сцену причастя (по-грецьки “євхаристія”), добре вдався рух постатей апостолів — і не просто рух, а рух благоговійний, сповнений вдячності й любові. В інших образах — святителів, мучеників, ангелів — передано різні людські почуття також через рух, жест, а найчастіше — через промовистий вираз обличчя, через погляд широко відкритих очей. Погляди святих то сумні, то благальні, сповнені суворої величі чи ніжної любові. Але в усіх випадках вони палкі, живі. Все це свідчить, що художники глибоко знали внутрішній світ людини.

На фресках київського собору видно і візантійського імператора, і колісниці, і музикантів, і скоморохів, і мисливські сцени. Заглиблюючись у зміст фресок світського характеру, можна зрозуміти, що у створенні їх брали участь руські митці. На одній із фресок на другому поверсі зображена княгиня Ольга під час прийому у візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Згідно з тодішнім етикетом Ольга повинна бути зображеною зі схрещеними на грудях руками на знак покори Київської митрополії Візантії. Але княгиня зображена з розкритими руками, що означало непокірність Русі і рівність її Візантії. Очевидно, що це намальоване русичем. Подібні київському, собори Софії— «премудрості божої» були створені в інших центрах Київської держави — Полоцьку, Новгороді, Чернігові. Вони мали власні особливості, але їх об’єднували характерні для архітектури Х-ХІ ст. грандіозність і пишність, вираз величі й сили, що так яскраво було втілене у найкращій з цих будівель — Софії Київській.

Князь Мстислав заклав у Чернігові Спаський собор – восьмистовпний Історичні умови розвитку і загальний характер культури наприкінці XI — поч. XII ст. суттєво змінюються. Настає період феодальної роздробленості. Виникають незалежні феодальні князівства зі своїми політичними інтересами і культурними зв’язками. Проходить всього кілька десятиліть після спорудження Софійського собору, і архітектурний стиль значно змінюється. В образотворчому мистецтві починають панувати нові тенденції. І, звичайно ж, неабияку роль у цьому відігравала церква. Характерним взірцем храму перехідного періоду є Успенський собор уславленої Києво-Печерської лаври (1073-1078 рр.). Печерський монастир уже в другій половині ХІ ст. домігся певної незалежності від київського митрополита і став центром антивізантійської орієнтації і визначним осередком феодальної культури.