Гітлерівські концтабори як репресивна машина винищення людства

     1.2 За велінням жорстокості - спогади Музичук І. П. 

     Народився я в 1923 році в Кемеровській області, де прожив 16 років. В 1939 році переїхав на Кубань до батьків, які переселились туди трохи раніше. В 1940 році в багатьох районах Кубані сарана знищила майже всі посіви. Рятуючись від голоду, що насувався на потерпілі райони, я в січні 1941 року поїхав до тітки, батькової сестри, яка жила в селі Минківці тодішнього Вербського району, Рівненської області. Батьки мали переїхати згодом. В Славуті мене зняли з поїзда, бо не мав перепустки в Західну Україну. Але я все-таки доїхав до тітки. Відразу по приїзді мене влаштували на роботу на торфодобувне підприємство.  
          Коли німці зайняли нашу місцевість, я залишився у тітки на господарстві, допомагав їй. У тітки було п'ятеро синів. Один служив у радянській армії, четверо потім загинули в загонах УПА.  
В червні 1942 року мене забрали на примусові роботи до Німеччини. Дорога тривала біля двох тижнів. Поїзд зупинявся в різних містах, в проміжних таборах проводили медогляд, санітарну обробку. Кінцевим пунктом подорожі було місто Фельберт. Тут був розподільчий пункт, з якого розподіляли вже на місця роботи.  
           Мене направили до бауера Людвига Баншайдта, неподалік від міста Гайлігенгауз. Працював у нього    до осені 1943 року, виконував всі роботи, які є в господарстві на селі. Був я один, тому весь тягар роботи ліг на мене. Господарство було велике, роботи було багато і влітку і зимою.  
           Наші взаємини з хазяїном склались з самого початку не дуже добрими. Був він крикливий, скорий до лайки, нетерпеливий, сварився з будь-якого приводу. За той час, що я в нього був, крім щоденної роботи в полі, вдома біля худоби, я садив великий фруктовий сад. Всі ями для кількох сотень саджанців викопав сам. На руках поробились мозолі, а руки вночі нили. Дуже багато і тяжко попрацював на розширенні подвір'я за рахунок скелі, яка прилягала до садиби. Цю скелю я розбивав ручним знаряддям, а каміння відвозив і складав в іншому місці.  
          Восени 1943 року мене від того бауера забрали і відвезли на ливарний завод в місті Фельберт. Причиною цього стала сварка з хазяїном. Викопану картоплю зсипали в шопі без воріт. Частина картоплі зсунулась назовні, і коли пішов рясний дощ, вона опинилася в калюжі, на неї лив дощ. Хазяїн наказав мені відкинути її в середину шопи. Але скільки я не відкидав вилами, вона знову зсовувалась назовні, причому суха, ще не намочена. Побачивши, що ця робота нічого не дасть, я пішов і сказав хазяїну. Він накинувся на мене з лайкою, вхопив мене за горло, хотів ударити. Я відштовхнув його від себе так, що він упав.  
         Тільки-но перестав лити дощ, як на подвір'ї з'явився поліцай, відшмагав мене по лиці руками і наказав зібрати свої речі. Відвіз він мене в місто Фельберт на ливарний завод. На цьому заводі мене призначили розвантажувати вагони з чавунними злитками та піском. На розвантаження одного вагона чотирма робітниками відводилось дві години. Робота ця була важка, все вручну, без будь-якої механізації.  
        Годували дуже погано, звичайна рідка юшка з брукви чи інших овочів, без жирів. Жили в таборі, огородженому колючим дротом. Бараки дерев'яні, з двоповерховими нарами.  
Завод часто бомбила авіація союзників. Під час одного з нальотів, коли наглядачі поховались у бункер, я пройшов непоміченим до огорожі, переліз назовні і, не помічений охороною, швидко віддалився від табору. Коли закінчився наліт, я був уже далеко. До ранку дістався Гейлігенгауза. В цьому місті знаходився невеличкий табір, де стояло кілька дерев'яних бараків. Остарбайтери, які там жили, ходили до роботи без конвою, мабуть, тому мене не затримали коли я зайшов на територію табору. Жили там в основному вивезені з Сумської та Вінницької областей, працювали на фабриці "КИК". Вони мене прийняли і запропонували залишитися з ними. Комендантом табору був німець на ім'я Пауль, людина хороша, добре ставився до остарбайтерів. Коли хлопці повели мене до нього, він погодився залишити мене в таборі. На фабриці мене призначили в цех контактного зварювання.  
Харчування в цьому таборі було значно краще, ніж на ливарному заводі. Суп чи юшка були навіть з картоплею. часом траплялося щось схоже на м'ясо чи якийсь жир. Кращими були також побутові умови в бараках. Хоч робочі зміни тривали також по 12 годин, але робота не така тяжка, як на розвантажуванні вагонів.  
              Минуло майже півроку. Одного дня мене викликали в кабінет начальника. Коли я зайшов, там був якийсь поліцай. Він підійшов до мене і запитав, чи його впізнаю. Це був поліцай з ливарного. Мені наказали зняти одяг, взяти з собою всі речі і йти за ним. Він відвіз мене в місто Фельберт, у табір ливарного заводу. В кабінеті коменданта кілька поліцаїв «провчили» мене добре, залишивши на пам'ять синці та добре нам'явши мені ребра. Після цього комендант дав скибку хліба і наказав йти знов на попереднє місце розвантажувати вагони. Приблизно так само «привітно» зустрів мене керівник розвантажувальних робіт, попередивши, що коли ще раз спробую втікти, концтабору мені не минути.  
            Але я втік у першу ніч, коли знов пролунав сигнал тривоги і охоронці поховались в укриття. Як і перший раз, мені вдалось без перешкод перелізти через огорожу. Пішов на трамвайну зупинку. Трамваї ще ходили, через тривогу один зупинився, чекаючи відбою. На зупинці було з десяток німців, серед них я помітив поліцая. Освітлення в темну пору доби не було ніде, бо заборонялось, тому мені не дуже загрожувало викриття,  
            Коли пролунав відбій, я сів у трамвай, не в той, де сів поліцай, бо він все-таки кілька разів поглядав на мене. Можливо, не хотів уночі мати зі мною мороку.  
           Вийшовши на кінцевій зупинці, я пішов у напрямку міста Вільфрат. Був намір знайти земляка, хлопця з нашого села, який працював у бауера. В мене була його адреса, і ми з ним вже листувались. Звати цього хлопця Василь Мирецький, тепер він проживає в нашому селі.  
          На ранок я знайшов село і садибу бауера, де працювали Василь і ще один хлопець. Коли вони довідались, що я втік з табору, розповіли своєму хазяїну І попросили, щоб залишив мене в себе. Хазяїн був, напевно, людина хороша, бо погодився, хоч це був ризик для нього.  
          Тепер нас було троє, але роботи вистачило для всіх. Працював я добре, старався сподобатись хазяїну. Але через деякий час він сказав мені, що треба поїхати в місто і зареєструватись. Можливо, там домовився, а може, передумав, але я злякався і вирішив не їхати — як-не-як, мене можуть відправити в табір. Вночі втік у сусідній ліс! Був березень (1944 року), ночі ще холодні. Коли кінчилась їжа, яку хлопці дали, я через чотири дні змушений був вийти до людей і спробувати знову влаштуватись у якомусь селі. Дійшов до села Гезель. На подвір'ї якогось бауера побачив хлопців, зрозумів, що вони остарбайтери і підійшов до них. Це були хлопці з України. Мене ніхто з німців не побачив, і вони вирішили мене не деякий час заховати, а там буде видно... Хазяїн їх був глухонімий, людина непогана, і хлопці сподівались, що все владнається.  
         Та мене все-таки помітили німецькі дівчата, які працювали в того ж бауера, і, напевно, сповістили поліцію. Через кілька днів приїхали з гестапо і менезабрали.  
         Привезли в місто Вільфрат. Прізвище я своє справжнє не назвав. Це було вже друге придумане прізвище, бо і після першої втечі я назвав не своє прізвище. Але гестапо перевірило всі мої речі, одяг і в полі пальта знайшли шматок конверта, якого я отримав з дому.  
         Таким чином німці встановили моє прізвище. Посадили мене в приміщення, схоже на щілину між стінами. Тримали недовго, але дісталось мені там добре, ще довго відчував по всьому тілі удари палками.  
         Затим відвезли в концтабір у місті Дюссельдорф. Табір дуже великий, було в ньому багато тисяч військовополонених з різних країн. Але найбільше — з радянської армії, були також штрафники - остарбайтери. Табір поділений на окремі дільниці, перегороджені між собою колючим дротом.  
         Разом зі мною в табір привезли чоловік двадцять штрафників. Що таке концтабір, напевно, описувати не треба, про це тепер знає кожний. Страшні, нелюдські умови, жорстоке ставлення до в'язнів, голод, хвороби, побої, знущання. Щоденно з табору вивозили тих, хто не витримував цих нелюдських умов, або був убитий за якусь провину чи без неї.  
         З табору нас водили копати якісь підземні лабіринти під горою. Спочатку викопали сходинки вниз, а потім копали розгалуження, схоже на вулиці під землею. Видобутий грунт виносили на носилках назовні. В підземні лабіринти зносили залізобетонні балки, плити і закріпляли стіни, перекриття. Знесилені, хворі люди ходили повільно, часом падали і не мали сил підвестись. Наглядачі, охорона криками, лайкою, гумовими палицями підганяли — швидше, швидше! Голодні, знесилені люди часом намагались вкрасти зі складу чи кухні якусь брукву або картоплину. Якщо це помічала охорона, кара була жорстокою — били нещадно, часом до смерті.  

               Десь через місяць після мого  прибуття, на місто обрушився  сильний наліт авіації. Наш  табір був повністю зруйнований.  Багато в'язнів, які не мали вже 'сил втікати в укриття або не хотіли ховатись, загинули від бомб та вогню.  
           Ховались під час бомбардувань у траншеях, перекритих залізобетонними плитами, засипаними  землею. Кожний в'язень мусив брати з собою одіяло. За цим слідкували охоронці — бецмани в кожному барці.  
             Вранці, після нальоту, ми вийшли з траншей. Картина була жахлива: всі бараки згоріли або розламані вщент, серед згарищ багато обгорілих тіл, серед уламків — розірвані, скривавлені тіла в'язнів.  
             Нас, штрафників - остарбайтерів, вивели з табору на площадку, вкриту травою, і без їжі та води тримали там три доби.  
             На четвертий день дали по черпаку горохового супу. Після полудня приїхали автомашини, і якийсь німець відібрав два десятки в'язнів, серед них мене, і наказав сідати в машини. Завезли нас в невеликий табір для остарбайтерів - штрафників у тому самому місті Дюссельдорф. Я отримав номер 120. В таборі дали нам їсти — звичайної баланди, після їди наказали прибирати територію.  
            Життя в цьому таборі стало ще гіршим, ніж у попередньому. Після повернення з роботи та отримання їжі нас змушували виконувати різні фізичні вправи. Ставили в шеренгу один за другим і останній мусив між ногами передніх пролазити і швидко ставати першим. Робити це треба було швидко, бо поряд ішов поліцейський і, того, хто виконував це, на його погляд, не дуже швидко, бив гумовою палицею або шлангом. Такі вправи проводились щоденно.  
            В 11 годин вечора, коли всі полягають, у барак заходив поліцай і комендант наказував виставляти ноги для перевірки. В кого визнають, що брудні, б'ють по ногах палицею. Треба бігти швидко до умивальника надворі та мити ноги. Якщо хто не встиг взутися, щоб уникнути ударів, то мусив повертатись босими ногами. Тоді знов удари, якщо ноги після миття були забруднені землею.  
Посеред ночі часто доводилось тікати в укриття. Один поліцай стояв на виході і бив палицею тих, хто вибігав без одіяла, а інший гнав палицею з другого кінця бараку. Потім поліцай перевіряє, чи всі взяли одіяла. Якщо хоч один вийшов без ковдри, після нальоту вишиковували весь барак в дві шеренги одна до одної лицем і змушували робити «помпу» — присідати і вставати з витягнутими руками.  
          А вранці знов треба було йти до праці колоною за п'ять кілометрів від табору. Якщо хтось нахилявся за недопалком чи загубленою шкуринкою хліба, отримував удар палицею.  
         Якось під час розчистки вулиці після бомбардування я побачив збоку в руїнах щось схоже на кусок шкіри від ковбаси. Попросив охоронця, щоб дозволив мені відійти на хвилинку. Але він не дозволив, і я самовільно підбіг і взяв ту шкірку, їсти її не міг, бо вона була чимось забруднена. Коли повернулись у табір, охоронець сказав про це коменданту. За цю «провину» я отримав 25 ударів гумовою палкою.  
          Одного разу, вийшовши з бараку, я побачив на східцях комендатури коменданта. Він покликав мене і, коли я підійшов, ударив по голові гумовою палицею, повернувся і пішов у будинок.  
Ставати в колону треба було швидко, тому не завжди встигали заправити як слід постіль. Я в колоні стояв в першому ряду, і якось, не встигнувши застелити постіль, тихенько попросив нашого перекладача Баню зайти в барак і застелити нару. Це помітив поліцай, підійшов, ударив мене по губах в'язкою ключів від воріт з такою силою, що аж кров бризнула з лиця. Я ледве втримався, щоб не кинутись на нього, але схаменувся. Після того не зміг іти на роботу, повернувся в барак і ліг на нару. Саме тоді в барак зайшли поліцай, комендант і той начальник, що звернув на мене увагу ще в попередньому таборі. Він, напевно, мене впізнав, бо коли поліцай кинувся до мене і зіштовхнув з нари, запитав, чому я лежу, що болить. Вислухавши мене, промовив: «лягай», а коменданту сказав, щоб мене не зачіпали. Я ліг на нари і по думав, що часом і кати дозволяють собі бавитись у милосердя.  
         Пролежав я два дні, мене не зачіпали, але і не давали їсти. Я зрозумів, що поки не вийду працювати, їсти не дадуть, а коли вже не зможу сам встати, відвезуть туди, звідки не повертаються. На третій день я вийшов і став у колону. Ноги тремтіли, в голові наче вітер шумить. Прийшовши в колоні на будівництво, я впав. Підбіг охоронець і замахнувся гумовою палкою. Але, глянувши на мене, опустив її і спробував мене підвести. Зрозумівши, що я не зможу працювати, а бити немає по чому, одні кості, з лайкою відійшов.  
         Повз нас проходили німці — жінки, чоловіки. Я стаз просити що-небудь їсти. Вони з острахом дивились на мене, прискорюючи крок, боялись накликати на себе біду. Одна жінка непомітно кинула талон на хліб. Хоч використати я його не міг, але взяв і поклав у кишеню своєї смугастої куртки.                   Інша жінка все-таки відважилась підійти ближче і непомітно для поліцая кинула мені бутерброд. З'їв я його в одну мить, ковтав не жувавши, забув про все на світі, в ту мить я бачив тільки той невеликий кусень змащеного маслом хліба. До кінця зміни, я лежав, і з вдячністю думав про цю жінку, дякуючи їй у думках за той хліб, який дав мені сили піднятись на ноги. Увечері в таборі мені дали вже їсти черпак юшки.  
          З того дня пройшло небагато часу. В комендатурі щось зникло. На подвір'ї вишикували увесь табір і стали обшукувати всі кишені. І в мене знаходять забутий талон на хліб. На запитання, де я його взяв, відповів, що знайшов на будівництві. Але це не допомогло. Мене завели в спортзал, де тренувались німці, поставили біля козла і наказали робити «помпу» — присідати і вставати з витягнутими вперед руками. Поряд стояв охоронець і не давав затримуватись, відпочити, рахував мої присідання. Після якогось там разу я впав на підлогу, тіло все було в поту, руки і ноги корчились як у припадку.  
         На будівництві я носив бетон і розчин на поверхи. Посудину, наповнену вщерть, двоє піддавали мені на плече, я ніс на потрібний поверх, а там також знімали з плеча. До кінця зміни в мене вже все тіло нило, ноги тремтіли. Одного разу нас повезли в місто Кетвіц на розбирання руїн. Одна бомба неподалік вокзалу, заглибившись у землю, не вибухнула. Нас, кількох чоловік, привели нате місце і наказали відкопувати бомбу. Німці відвели машину, на якій нас привезли, далеко від бомби і самі поховались. Тільки ми почали копати, як пролунав сигнал тривоги, а згодом з'явились літаки, почалося бомбардування. Ми кинули роботу і лягли за купи звалищ зруйнованого будинку. Один з винищувачів, стріляючи з кулемета, пролетів над нами і тим місцем, де ми працювали. Раптом пролунав страшенний вибух, грудки землі та уламки долетіли аж до місця нашого укриття. Коли все вщухло, ми побачили, що на місці, де знаходилась невибухнула бомба, була величезна яма, на дні якої вже виступала вода.  
          Поряд з нашим табором був дім німця Вільгельма Клюгера. Під час одного з нальотів авіації бомба пошкодила будинок — і німець попросив у коменданта двох в'язнів для ремонту. Німець вибрав мене і хлопця з Кривого Рогу. Працювали ми добре, німець по-людськи нас годував і, коли закінчили, домовився з начальством табору, щоб нас залишили працювати в його авторемонтній майстерні.  
Наш новий хазяїн влаштував нас а інший табір, на околиці. В майстерню, що знаходилась у центрі Дюссельдорфа, ми їздили трамваєм. Коли проїжджав щоденно біля концтабору, в мене стискалося серце від згадки про ті страхіття і від жалю за тих, хто там перебував.  
За роботу хазяїн нам трохи платив, бо потрібно було сплачувати за проїзд у трамваї, та ще залишалось дещо на дрібні витрати. Життя моє змінилось на краще, я поправився, став схожий, на людину.  
Якось надумав поїхати в місто Гейлінгенгауз, за 20 кілометрів від Дюссельдорфа. Хазяїн нам дав дозвіл, я припас трохи хліба і поїхав. Їздити в поїзді остарбайтерам не дозволяли, і я зумів пройти на територію і віддати хлопцям хліб. Але на зворотному шляху мене затримав поліцай і відвів у тюрму. Випустили мене через три дні. За цей час мені добряче нагадали, що таке ув'язнення і допити. Ще добре, що хліба вже не було при мені.  
Працював я в майстерні у Клюгера до кінця березня 1945 року. Коли фронт наблизився до Дюссельдорфа, наш табір вишикували в колону І повели за місто. На березі ріки зробили зупинку, саме біля зупинки трамвая. Коли підійшов трамвай, ми з Василем зайшли на другий бік вагона і тільки-но той рушив, скочили на підніжку і вчепились за поручень. Трамвай довіз .до кінцевої зупинки на околиці міста, а далі дійшли без затримки до Клюгера. Він видав посвідчення, що працювали в його майстерні, і ми, зібравши свої речі пішли.  
Я вирішив іти в Гейлінгенгауз, у табір фабрики «КИК», де я вже був після втечі з ливарного заводу, — там були знайомі остарбайтери. Ні в дорозі, ні в таборі ніхто мене не затримав. Фронт був уже дуже близько, і на нас не звертали уваги. В таборі я знайшов своїх знайомих, там і залишився.  
17 квітня місто зайняли американці. Всіх остарбайтерів позвозили в табір у місто Лінторф. Були ми там до серпня. Годували американці нас дуже добре, непогані були також умови в бараках, де ми жили. Багато можна було б роз повісти про ті місця, проведені в таборі.  
В серпні нас перевезли в радянську зону окупації, в місто Альтенграбов, у табір для військовополонених. Поселили в ті ж бараки, спали на голих нарах без постелі, їли майже те саме, що при німцях.  
            Кожний день проводили з нами стройове навчання. Ходили ми по вулицях строєм, співали пісні по команді «запє-вай», вчились військової справи.  
          У цьому місті довелось побачити кладовище, де поховано багато тисяч військовополонених. Я не зміг його обійти до кінця, кров холола в жилах, коли дивився на безконечні ряди траншей — братських могил.  
           У цьому таборі нас тримали майже два місяці. В кінці вересня пішки повели за 45 кілометрів до міста Бранденбурга. Там у таборі — знов та ж стройова муштра з піснями. 16 жовтня нас посадили на автомашини і повезли на батьківщину. 18 жовтня ми були вже в західній Білорусі, в місті Береза Картузька, в таборі для репатріантів. Коли автомашини зупинились біля табору, я і ще шість хлопців непомітно сховались у кущі біля дороги, а коли всі від'їхали. пішли в ліс. Нашу втечу ніхто не помітив.  
           Ішли ми десять днів через ліси, болота, від села до села. Їсти просили у людей, дещо ще знаходили на полях На десятий день вже були біля Луцька, в селі Городниця. З цього села був один. із нас, звався Василь.  
          Далі ми пішли в напрямку Дубна. По дорозі я продав туфлі і заплатив шоферу вантажної машини, яка йшла ь напрямку Львова, через Дубно. Всі хлопці були з Дубенщини. Я доїхав до Верби, а звідти пішки подався до свого села Манківці. 28 жовтня був уже вдома.

     1.3 Спогади малолітніх в’язнів.

     Корнійчук Людмила: Сьогодні я згадую про ті далекі, тяжкі роки свого дитинства — і перед моїм внутрішнім зором проходить, мов на екрані, все пережите. Ми, діти війни, відчули на собі всі її страхіття. Ми знаємо, що таке свист і вибухи бомб та снарядів, завивання сирен, страшні пожежі, кров і смерть людей під зруйнованими будинками. Ми знали, який смак має голод, який солодкий кусок їжі, знайдений на смітнику.  
            Свист та вибухи бомб, снарядів я пізнала ще вдома, в місті Дубні, де проживала наша сім'я. Пам'ятаю, як під час артилерійського обстрілу міста німцями ми перебігали вулицю Млинівську, щоб знайти захист за кам'яною стіною бойні, нині — продуктового магазину. Та не всі тоді добігли до рятівної стіни: нашу сусідку, разом з хлопчиком на руках, вибух розірвав на шматки.  
            В кінці лютого 1944 року, коли стало відомо, що німці забирають з Дубна людей для відправки до Німеччини, ми переховувались у нашої родички. У неї в хліві був великий льох, де ми і заховались разом з іншими сім'ями. Але німці знайшли нас. Солдат направив дуло автомата в льох і на казав усім вилазити. Ми вийшли на подвір'я. Наша мама встигла взяти вузличок, якого вона з собою завжди брала. В ньому були коржі та одяг для дітей. Так нас під дулами автоматів повели вулицею. З інших вулиць також виводили людей, хто в чім був, брати з собою не дозволяли нічого. Всіх нас завели в Бернардинівську церкву, нині Свято-Миколаївський собор. А вночі, на вантажних автомашинах повезли в напрямку Верби. На станцію Верба вже було завезено багато людей, всіх загнали в вантажні криті вагони, брудні, не вичищені після різного вантажу. Так почався наш шлях до Німеччини.  
             Були різні пересильні табори, були зупинки на станціях, де нас виганяли на короткий час, з вагонів, шикували в шеренги. До нас підходили німці, розглядали нас, як невільників на ринках. Це були, напевне, хазяї із довколишніх сіл, які вибирали собі робітників. Нас чомусь ніхто не брав, можливо, їх не влаштовувала така робоча сила, — мати з трьома дітьми і старою бабусею.  
Потім знову надходила команда сідати у вагони — і поїзд рушав далі на захід. 2 березня 1944 року нашу сім'ю та тітку Ганну привезли в місто Дрезден. Тут ми стали малими в'язнями. За час перебування в таборі не знали дитячих ігор, не бачили іграшок, не тримали в руках книжок.  
Ми дуже швидко стали «дорослими дітьми» з блідими, худими обличчями, сумними, голодними очима, в яких не було дитячої посмішки. По наших худих, тоненьких постатях неможливо було навіть встановити наш вік.  
             Жили ми в таборі, який був огороджений високим дерев'яним парканом з колючим дротом зверху. Стояли великі ворота і прохідна, де завжди сиділи чергові охоронці. У нас збереглись хороші, теплі спогади про двох з них. Не знаю їх імен та прізвищ. Одного з них, маленького зросту, худого чомусь дорослі прозвали «Курочка», а другий був, навпаки, високий, гарний на вроду і без руки. «Безрукий» —• так прозвали його. Коли з них хтось вартував, то ми, діти, могли ненадовго вийти за ворота табору. Нам дуже хотілось побачити, що там робиться за межами нашого табору, пройтися вулицями чужого і ворожого нам міста, побачити його жителів, магазини, будинки.  
Але найчастіше нас у місто гнав голод. Наскільки це було для нас тяжке відчуття! Лягаєш — хочеш їсти, встаєш — хочеш їсти і цілий день думаєш тільки про їжу. Брюква і кольрабі не могли вгамувати наш невтихаючий апетит. Наша тітка Ганна працювала на кухні, допомагала готувати їжу. Іноді удавалось потрапити туди. Ми допомагали витирати підлогу, посуд, чистити відварену картоплю. Нам потрібна було акуратно зняти з неї шкірку. Ось цією шкіркою ми ласували. Щоб з'їсти картоплину, годі було й думати, а тим більше — вкрасти, щоб принести в барак. Тут цього не прощали. Ми всі знали про випадок, коли за вкрадений огірок для дитини один чоловік був розстріляний.  
         Я, як тепер, пам'ятаю приміщення кухні: на плиті в величезному казані кипить вода. Тітка Ганна кришить кусочками брукву і кидає в казан. Старий сердитий німець-кухар приносить відро крохмалю. Він його тітці Ганні не довіряє і висипає в казан сам. Тітка великим черпаком намагається розмішати цю суміш. Їй важко, крохмаль збивається в грудки. Ще довго вона з великим зусиллям орудує черпаком.  
           Прийде обідня пора, всі отримують черпак цієї юшки і скибку хліба. Дітям давали крайні маленькі кусочки хлібини — окрайці.  
           Моя старша сестра Валя — їй було тоді 13 років — брала мене часто з собою і ми йшли просити їсти. Мені було лише 7 років і німки більше жаліли. Ми ставали десь на вулиці, біля магазину і чекали милостиню, або заходили в будинки.  
           Давали нам переважно щось з продуктів, найчастіше окраєць хліба. Ми його ховали в торбинку, а в холодну пору, коли були вдягнені, клали кусочки хліба за підкладку палата. Пам'ятаю, як, бувало, йдемо вулицею, німецька жінка побачить нас, вибіжить з кульочком, покладе його біля огорожі, а сама мерщій втікає назад в будинок, щоб сусід не побачив. Вони також боялись один одного. Але траплялись і такі, що цькували нас собаками.  
            Мої сестри розповідали про випадок, який трапився з ними. Зайшли вони в один дуже гарний будинок. Зустріла їх немолода, але ще дуже гарна жінка. Закликала в хату, завела в убиральню і дала чаю з хлібом. Бачачи їхні худі тільця, в чай поклала по ложці смальцю. І все промовляла: «гут-гут, пийте, .будете поправлятись, не будете хворіти. Втлумачуючи їм це, весь час тривожно виглядала, чи ніхто в хату не йде. А потім вивела дітей через садок і пояснила, що в неї чоловік дуже великий начальник і сердитий. Старша сестра вже трохи навчилась розуміти по-німецьки і зрозуміла, що німка їм намагалась пояснити.  
            Німець «Курочка» під час свого чергування дозволяв дітям заходити в приміщення для вахтерів. Там на столі стояли ящики, в яких в алфавітному порядку лежали картки на остарбайтерів. Він нас пригощав якимись круглими кульками, можливо — вітамінами чи цукерками.  
            Так минули літо і осінь 1944 року, настала зима. До нашого голоду приєднався холод, дощ, сирість. Виснажені голодом, погано вдягнені, ми дуже мерзли, почались захворювання. Кашляли всі, наче завідні. Здавалось, цей сухий, надривний кашель, що виривав з грудей усе, ніколи не скінчиться.  
Вночі лягали всі разом з мамою на одній нарі, притулившись тісно одне до одного, щоб зігріти промерзлі тіла. Наша мама, коли йшла на роботу, нам залишала половину своєї скибки хліба. Вона бачила, як ми страждали від голоду, на собі економила, відривала від себе половину свого пайка, щоб другу поділити між нами.  
              Весна принесла нібито якесь полегшення. Ми виходили з бараку, ледве тягнучи за собою тяжкі, мов олов'яні ноги, вибирали сонячне місце і грілись. Нас вже ніщо не цікавило, ми дрімали на сонці, мов старі бабусі.  
             Найтяжчі дні настали, коли почалися майже безперервні нальоти американської та радянської авіації і бомбардування.  
             Суцільне завивання сирен свист і вибухи бомб, гуркіт літаків, обвали багатоповерхових будинків, страшні пожежі. Крик і плач. Сотні живими похованих під руїнами будинків людей. І таке страхіття, таке пекло — кожний день та кожну ніч.  
             Одного разу вночі ми всі посхоплювались від гуркоту літаків, вибухів бомб. Бомбили залізницю, на якій працювала наша мама. Перелякані, ми разом з іншими вийшли з бараків у двір табору. Горіла, здавалось, вся залізниця. Бомби влучили в ешелон з пальним. Зі страшним гуркотом піднімалися вверх бочки з пальним, розривались в повітрі і вогняним дощем поливали все навкруги. Вся територія була переорана вибухами бомб, скрізь глибокі ями та земляні кучугури. Ми спостерігали за цим і нас трясло мов у лихоманці,, не знали, що робити, куди ховатись.  
             При черговому нальоті впали на наш табір запальні бомби, виникла пожежа. Горіло все місто, про рятування наших бараків ніхто не думав. Вдень, коли пожежа в таборі затихла, нас перевели в якесь велике приміщення, що нагадувало театр. Тут були сцена, декорації, піаніно.  
           З цього часу ніхто до нас, дітей, не мав діла. Цілі дні ходили ми по згарищах у пошуках їжі. Після кожного бомбардування німці приводили військовополонених та остарбайтерів на розчищення завалів. З-під уламків зруйнованих будинків витягали людей, ще живих або поранених, та трупів. Вулиці зчищали — і все вивозили за місто. Ось там, на тих звалищах можна було знайти щось їсти: куски обгорілого хліба, цукру, шматки сала чи ще щось, що потрапляло з розбитих домів, магазинів.  
Наш новий табір знаходився на околиці міста, і ми, діти, відшукали таке звалище і ходили туди, копирсалися в тому смітті, щоб щось знайти їстівне. Ходили туди доти, доки з каміння, кусків цегли та сміття не витягли людську ногу. Після цього більше туди ми не ходили.  
            Тепер, коли нас ніхто вже не затримував і не дивився за нами, як тільки починалась тривога, ми бігли в поле, яке було недалеко. Наша бабуся залишалася у будинку, бо втікати не здужала і говорила, що вона вже стара і їй байдуже, що з нею станеться. Як тільки починався наліт, ми відшукували якесь заглиблення, лягали і щільно тулились до землі, не піднімаючи голови і заплющивши очі. Коли починалось бомбардування, ми, двоє менших сестер, голосно кричали чи плакали, а старша сестра Валя вголос молилася.  
            Звільнили нас радянські війська. Додому добирались довго і важко. По німецькій землі йшли пішки. Старих та немічних, таких, як наша баба, везли на підводах. Частину шляху везли нас на військових автомашинах, на підводах, а потім поїздом в товарних вагонах.  
Хатина наша залишилась не зовсім зруйнованою, або без вікон, облуплена. Якась жінка з дитиною поселилась у порожній сусідній хаті, а в нашій поставила свою корову. Дружно взялися ми за відбудову хати, щоб можна було й ній жити. Кінчилась війна, і з тої хати ми пішли з сестрою Валею в широкий світ. Обоє закінчили Лубенське педагогічне училище, згодом здобули вищу освіту, присвятивши своє життя вихованню і навчанню дітей.  
              Тепер я бабуся, маю четверо онуків і всією душею, всім серцем бажаю їм ніколи не бачити того всього, що довелося бачити та пережити мені...  
 
 

     Прокопчук М. П. Глянеш на весняну Ікву — здається, що такий благословенний Богом спокій є вічним, а в світі не буває горя, сліз, пожеж, страшних лихоліть.  
            Та пам'ять викликає образи іншої весни, коли над Іквою чувся плач, стогін, смертельний свист куль. Такою була весна в 1944 році. Фронт підійшов уже майже до нашого села Носовиці, що на Дубенщині. У кожній хаті було по десять — п'ятнадцять німецьких солдатів. Стелили солому на долівці і так спали.  
            Ранком 4 березня 1944 року польова жандармерія взяла наше село в кільце, а потім почала гнати людей за Ікву. Люди кидались то в одну, то в іншу сторону, дехто пробував через городи пробратись до болота, а там — в інше село. Але скрізь стояли німці і повертали людей. Дозволили запрягти коней у вози, взяти з собою одяг та харчі на дорогу. Дехто ладнав сани, бо сніг ще не зовсім розстав. Брали з собою хто що міг, до возів прив'язували корів. Все інше — свині, птиця, домашнє майно — залишалось на подвір'ї, в хаті. Німці ходили по хатах і виганяли всіх, старих і малих, щоб ніхто не залишився.  
           Ми виїхали з двору, на возі лежали клунки з одягом. постіллю, харчами. До воза прив'язали корову. На віз сіла вся сім'я: батько, мати, вісімдесятирічна баба і четверо нас, дітей.  
Хто виїхав на санях, то за річкою їх німці пересадили на автомашини, бо саньми вже неможливо було їхати. Від'їхавши кілометрів з десять від села, німці відібрали всіх корів.  
          Колону повели в напрямку Бродів. Дорога далека, люди стомлювались, тому одні їхали на возах, інші йшли пішки, а потім мінялись. Обоз супроводжували солдати з польовою жандармерією, тому втікти не було змоги.  
           Надвечір німці зупинили обоз у невеличкому селі Коти, щоб повечеряти та відпочити. В одній з хат хазяї впізнали своїх родичів — двох старших жінок, заховали їх — і вони залишились. Після вечері нас повели далі.  
           До станції Броди обоз прибув серед ночі. Нас всіх завантажили в товарні вагони, а вози і коні залишились німцям. До ранку всі вагони були заповнені.  
           Вранці поїзд рушив у напрямку Львова, зупинявся на кожній станції. 8 березня прибули в Люблін. Там провели кілька днів, спочатку в одному, а потім в іншому таборі. Було дуже холодно, багато дітей простудилось і захворіло.  
           17 березня в кінці дня нас повели на залізничну станцію, де вже чекав поїзд із вантажних вагонів. На другий день були на станції Радом, а 21 березня привезли в місто Пірмазеє-Норд. Вранці повели в табір та розподілили по бараках.  
           Пройшли медичний огляд. Дітей, яких визнали хворими, забирали від батьків і відправляли в лікарню. Туди потрапив також мій менший брат Ананій, якому було 7 років.  
           В таборі були 6 днів, а потім знову — товарний поїзд, знову дорога — до міста Брімбург. Там був великий розподільчий табір. Нашу сім'ю 27 березня на тракторі завезли в село Брехт. Бургомістр розділив нас: брата Олексу віддали в господарство якоїсь вдови пасти корів, старшого брата Івана — ще до одного бауера, а я, батько, мати і баба дістались третьому.  
          Але не довго ми в нього працювали. Вже через дві неділі нас всіх знов завезли в Брімбург, де пробули ще сімнадцять днів. Пам'ятаю, що за цей час в таборі вмирали малі діти. Дітей силоміць забирали від батьків і відправляли, як нам казали, в лікарню. Більших перед відправкою з табору повернули назад, а малих, до двох—трьох років, ніхто більше не бачив. Не повернулась і дворічна донька моєї тітки. Моєму дядьку якось вдалося приховати свого дворічного сина Василька, коли німецькі поліцаї ходили поміж людей. Пощастило також заховати батькам п'ятирічну дівчинку Галю, яка потім стала моєю дружиною. Її накрила клунками стара бабуся. В таборі, коли забирали дітей, зчинився крик, змішаний з плачу батьків та дітей, грубої лайки поліцаїв. Помістили нас у тому таборі в колишньому корівнику з цементною долівкою, коритом та годівницями. Щоб можна було сидіти чи лежати, стелили, що хто мав. Напевно, через це діти почали хворіти в таких умовах.  
           Годували в ті дні дуже погано. Вранці і на вечерю — кофе, на обід — трохи юшки з брукви, часом з картоплі, малий кусень хліба, інколи — кусочок ікри з оселедця. Коли-не-коли німці з сіл приходили до огорожі і передавали щось поїсти тим, хто в них працював.  
           Наприкінці квітня нас повели в лазню. Там же зробили дезинфекцію одягу. Опісля порозвозили на попередні місця праці. Наша сім'я знову потрапила в село Брехт. На цей раз розділили по-іншому. Я з батьком та бабою потрапив до бауера Иоганна Шранца, мати з братом Ананієм — до іншого бауера, а брати Іван та Олексій — до бауерів кожний окремо. Таким чином, наша сім'я була розпорошена по всьому селу. Але ми були раді, що хоч в одному селі і зможемо бачитись, зустрічатися.  
            Селянин, де був я, виділив нам маленьку комірчину з невеличким коридорчиком, у якому стояв обідній столик. У комірчині були двоповерхові нари.  
           Хазяйство було не дуже великим. Хазяїн був демобілізованим із східнього фронту офіцером. Напевно, трохи розумів нашу мову, бо одного, разу підслухав нашу з батьком розмову про нього і взагалі про німців. В той же день приїхав поліцай і батька відлупцював, ще й пригрозив концтабором.  
          Працювали ми там до осені, виконували всяку роботу: і в полі, і біля худоби, і в лісі, і в саду. Робочий день починався рано, а закінчувався пізно увечері, коли була нагодована худоба.  
Восени, коли підійшов фронт, німці знову нас вивезли в місто. Посилились нальоти авіації. Від бомбардувань тут майже не залишилось уцілілих будинків. Нас поселили в тюрмі. Тримали біля двох тижнів, а потім повернули на попередні місця.  
          Моєю основною роботою, як і раніше, було пасти корів та доглядати за ними. Пасучи корів, я щоденно спостерігав за ескадрильями літаків, які летіли бомбардувати німецькі міста. Не раз бачив повітряні бої між американськими та німецькими літаками. Цікаво було спостерігати, як на землю падають смужки фольги, яку розсипали літаки, щоб робити перешкоди радарам. Скидали бомби і на село. Була поранена моя мати: їй вибило осколком праве око, а в голову і руку вбилось багато уламків скла. Поранило також і брата Ананія. Їх обох відвезли в лікарню — вглиб Німеччини.  
          25 лютого 1945 року фронт упритул підійшов до «нашого» села. Кілька годин обстрілювала артилерія, а літаки бомбардували німецькі позиції. Снаряди і бомби вибухали то тут, то там. Раптом у стіну, за якою ми ховались, влучив снаряд. Коли я отямився, почув біль, з голови текла кров. В приміщення, де ми сиділи, вбіг німецький солдат, щоб сховатися. Надворі чулися крики, ревіння моторів. Відчинились двері — і зайшов американський солдат. Німець підняв руки вгору і вийшов на подвір'я, де було вже з десяток полонених. Побачивши мене, американський солдат вийшов і привів лікаря. Через кілька хвилин у домі бауера мені вже робили перев'язку. Лікар запитав, звідки я і, довідавшись, що з Дубенщини, заговорив по-польськи, сказав, що Дубно знає, був там. Він, певно, був з польської сім'ї, яка колись виїхала в Америку.  
         Через кілька днів американці відправили нас через Люксембург до Франції. 23 березня нас пасажирським поїздом завезли в військовий табір у місті Бурбон. Тут ми жили три місяці. Всіх чоловіків призовного віку одягли в американську військову форму, розподілили на підрозділи за військовим зразком і проводили військове навчання. Тих, хто пройшов курс підготовки, направляли охоронцями в табори для німецьких військовополонених. Це один з непередбачуваних поворотів долі: невільник став паном, а пан — невільником.  
          Скрізь, як в американських таборах, так і під час переїздів, нас дуже добре годували. Ті, що працювали не на селі, а жили в таборах та голодували, нарешті, змогли втамувати свій голод, підкріпити здоров'я.  
         В червні нас поїздом перевезли в радянську зону окупації, в місто Різа. Тут був великий табір, сюди щоденно прибувало багато остарбайтерів, військовополонених. Ми пробули чотири дні. Увечері вивели з табору на велику площу і тримали цілу ніч. Рано всіх вишикували і повели в другий табір, кілометрів за чотири-п'ять. Там також простояли цілу добу, поки нас сортували по областях, за місцем проживання. 22 червня повели на залізничну станцію і наказали сідати в товарні вагони. В них сиділи до вечора наступного дня. В цьому поїзді їхали два тижні, з довгими стоянками на різних станціях. 8 липня прибули в місто Оппельн. Повели в табір для репатріантів, у якому ми знаходились до початку вересня. Третього вересня нас, врешті-решт, товарним поїздом відправили на батьківщину.  
           Скрізь у радянській зоні окупації годували нас значно гірше, ніж в американських таборах. Подекуди ж годували майже так, як у німецьких таборах. Скажімо, коли поїзд зупинявся на станціях, ми спішили з вагонів шукати щось поїсти. Ходили добувати картоплю на полі, в складах, розкладали вогнища і варили її.  
          Привезли у Львів і помістили в табір. Через декілька днів люди стали роз'їзджатись, хто на чому зумів. Нас ніхто не затримував, не звертав уваги. Вночі ми з батьком та бабою пішли на товарну станцію, відшукали поїзд, що мав іти в напрямку Дубна і залізли в вагон, завантажений вугіллям. Вагон був високий, і ми ледве втягли на нього нашу бабу. Цим поїздом і приїхали до Дубна, а звідти пішки 9 вересня дійшли до нашого дому. Мати з меншим братом уже була вдома.  
           На закінчення хочу розповісти про те, чого не торкався в спогадах. Ще в школі дуже любив малювати. І там, у Німеччині, ця любов до малювання мене не залишала, незважаючи на тяжкі умови, в яких ми перебували. Тільки от замість фарб мав я лише олівця. Від'їжджаючи з дому, взяв із собою зошит і олівець і в дорозі записував не тільки назви міст та таборів, але й числа, коли їх проїздили. І в Німеччині, як тільки щастило добути якийсь клаптик паперу (коли зошит закінчився), я його увечері, після нелегкого дня, заповнював якимсь малюнком. І ще — складав вірші. Писав і малював у вільний час після роботи, на пасовищі коло корів, у дорозі в вагонах, у таборах. І беріг ті клаптики, скрізь возив із собою.  
            Минуло багато років, збереглося з того небагато — два малюнки домів бауера, кілька віршів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновок. 

       Освенціум,  Заксенхаузен, Майданек... Тут все  вбивало: каторжна праця, хронічний  голод, „експерименти” дипломованих лікарів в білих халатах, нелюдське  відношення есесовських наглядачів, щоденні аппели-перевірки з диким гудком сирен, з собаками людоїдами, матюками і побоями. В’язень лишався власного імені, яких-небудь прав. Нацистські палачі заявляли: „Вихід з табору один – через трубу крематорія” Люди помирали не тільки від холоду й голод, але й від медичних дослідів. Ув’язнених робили об’єктами безжалісних експериментів заморожували й розморожували, випробовували на них отруюючі речовини, нові медикаменти й біопрепарати. В концентраційних таборах будували спеціальні містечка з газовими камерами і крематоріями, полігони для масового знищення людей.

       За  всю історію людство не знало такої жорстокості: ув’язнених пороли на козлі, заставляли стояти без руху біля воріт чи на площі в любу погоду, за незначне порушення табірного режиму людей вішали на стовпи за руки, розривали тіло за допомогою лебідок, морили голодом. Більшість з них не витримувало допитів. Тут помирали десятки тисяч людей.

       Для есесовців не мали ніякого значення елементарні потреби людини. Вони слідували твердому правилу мінімальна кількість їжі, максимальна віддача від праці, ніякої медичної допомоги. Переслідувалась єдина ціль перед тим як в’язень загине він повинен принести максимальну користь промисловим концернам німецької воєнної машини. Рабська праця в концтаборах по суті і являлась одним із засобів винищення людей.

       Ще  задовго до початку війни фашисти  планували використовувати в  широких масштабах війсьовополонених  і населення країни для створення  бази забезпечення Німеччини дешевої  робочої сили. Табори військовополонених в основному розросталися в великих промислових районах, поблизу шахт, рудників, сворюваних військово – промислових об’єктів.

       Серед багаточисельних концтаборів виділявся  табір в Освенціумі зі спеціальними газовими камерами і крематоріями. На жаль 2 роки назад померла знайома мені людина Стельмах Андрій, який пройшов це пекло Освенцціуму. До цих пір згадую цього худого, сивочолого дідуся з паличкою на руці якого викреслено номер 12495. Його похмурий погляд в нікуди і коли починаєш розпитувати про проведений в Освенціму на очах появлялися сльози.( це згадую тоді коли мій тато писав статтю в газету про нього). А скільки  їх ще залишилось скалічених доль, людей з номерами на руках.