Гітлерівські концтабори як репресивна машина винищення людства

     Освенцім-ІІ (Біркенау) будували за останнім словом техніки. Тут було велике, чудово обладнане містечко для адміністрації та есесівського гарнізону. Судячи з водокачки, розрахованої на задоволення потреб у воді великого міста, містечко мало рости й далі. Про це свідчила і величезна очисна станція, де перероблялися нечистоти, які ішли потім на удобрювання полів сільськогосподарських таборів. Гордістю адміністрації Освенціму-П була величезна псарня, в якій навчали кількасот сторожових псів. Вгледівши людину в смугастій формі, люті вовкодави шаленіли.

     Освенцім-IIІ (або Буна) був концтабором, в'язні якого працювали на будівництві промислових підприємств по виробництву синтетичного каучуку і бензину в Мановіцях. Йому підлягали також дрібніші табори при вугільних шахтах у Фюрстенбурзі, Кенігсхютте, Явишовіцях, Голешові. Восени 1944 року в Гливіцях, Гінденбурзі, Блех-гаммері, Гейдебреці та в інших місцях були створені нові табори — філіали Освенціму-ПІ.

     Ще  задовго до війни гітлерівці до найменших деталей розробили план страхітливого і нечуваного за масштабами злочину — знищення мільйонів людей з допомогою найновіших досягнень науки й техніки. Про це свідчить технічна документація будівництва крематоріїв. Хоча крематорій І спорудили в кінці 1940 року, а крематорії II, III, IV і V у кінці 1942 року, на технічних кресленнях, які зберігалися в будівельній конторі центрального табору, стояла дата виготовлення — 1937 рік, фірма «Топф і сини» в місті Ерфурті.

     Таким чином, ще в тридцяті роки, тобто  одразу ж після захоплення гітлерівцями влади в Німеччині, вони збиралися на реалізацію   своїх   страхітливих   планів   винищення   цілих народів поставити на промислово-індустріальні рейки.

          Зовні крематорії нагадували звичайні пекарні. Це бу. приземкуваті будівлі, споруджені в типово німецької стилі — з високим дахом і заґратованими вікнами. ДІ кожного крематорію оточувала огорожа з колючого дроту під струмом. На газонах росли квіти, доріжки акуратно пос пані піском. Газові камери, розміщені під землею, висі пали над поверхнею всього на півметра. Згори їх маскув зелений газон. Людина, що вперше потрапляла на територію крематорію, не могла навіть подумати, яке це страшне місце Крематорії II і III були біля самого табору, а IV і V х валися в невеликому ліску. Довкола крематоріїв лежа. штабелі дров для спалювання трупів.

     Гітлерівці  планували до кінця  1945 року побудувати Біркенау ще два крематорії, які  своєю потужністю мала перевершити вже існуючі. Усі «виробничі» процеси в ці крематоріях   передбачалося   повністю   автоматизувати електрифікувати.

     Крематорії І, II і III мали по дві підземні газові камер Перша, велика, правила за роздягальню, а при потребі -за трупарню. У другій в'язнів отруювали газом. Роздягаль були акуратно побілені. В центрі кожної на відстані ч< тирьох метрів одна від одної стояли бетонні колони. П стінами і навколо колон були лави, над ними вішалки номерами. Написи на кількох мовах попереджали:

     «ДОТРИМУЙСЯ ТИШІ!» «ДОТРИМУЙТЕСЯ ЧИСТОТИ І ПОРЯДКУ!»

     Над стрілками, що вказували на двері газової душі губки, були написи:

     «ДЕЗИНФЕКЦІЯ», «ДУШОВА»

     ,     На перший погляд газова камера справді нагадував душову. Та, як розповідають Ота Краус й Еріх Кулк з душових воронок, що висіли під стелею, ніколи не текла вода. Зате між бетонними колонами проходило дві метале труби з великою кількістю отворів. Через стелю і дах вон виводилися у дворі на поверхню землі і там закінчувалис клапанами, що герметичне закривалися. Через ці клапан в труби засипали циклон — кристалічну отруйну речовин; Якщо її висипати з герметичне закритої банки, вона вступе в реакцію з киснем, виділяючи отруйний газ.

     У кожній газовій камері можна було отруїти одночасн до двох тисяч чоловік. Газові камери мали ліфти, яким трупи  піднімали в печі крематорію. Печі розташовувалися на першому поверсі. За конструкцією вони були триступеневі. Через першу ступінь вдувалося повітря, в середній була власне топка, у третю, горішню, на колосники з вогнетривкої цегли складали трупи. Печі зачинялися чавунними дверцями.

     На  першому поверсі кожного крематорію містилася прозекторська, де есесівські лікарі провадили найрізноманітніші досліди над живими людьми. Поряд з прозекторською — зал для страт. В ньому гладенька бетонна підлога ледь помітно понижувалась до центру, де проходила канава для стоку крові страчених. Задню стіну цього приміщення для чогось фарбували у чорний колір. Сховані в стіні двері вели до ліфта, якими трупи піднімали прямо в піч.

     У крематоріях були машинні відділення, електромотори, вентилятори, піч для  спалювання ганчір'я, умивальня, кімната есесівців, приміщення, де переплавлялися золоті зуби, вирвані в мертвих.

     До  газових камер в'язнів водили мурованими сходами. Для зручного транспортування  старих, хворих, немічних, напівмертвих і мертвих існував спеціальний  похилий спуск, по якому їх просто спускали в газову камеру.

     Ось так був побудований  найбільший концтабір смерті.

  1.2 Заксенхаузен –  концтабір на території 

  Німеччини. 

     У тридцяти кілометрах від Берліна, біля Ораниенбурга, в лісистій дачній місцевості розташувалося Центральне керування нацистських концентраційних таборів. Зігнавши сюди на каторжні роботи тисячи політув’язнених, у 1936—1937 роках фашистські прибічники спорудили в дачного селища Заксенхаузен показовий табір. Тут Центральне керування концтаборів розробляло й випробовувало на в'язнях вдосконаленні знаряддя й способи масового знищення людей, а потім поширювало них по всім останнім таборам гітлерівського рейха. Тисячи німецких антифашистів загинули тут від бузувірських катувань, під кулями, на шибеницях, отруєно отрутами при «лікуванні», удушені синильною кислотою в «лазнях».

     Уявіть собі площу в кілометр окружністю. Вона призначена для щоденного переклику в'язнів й тому називалась «аппельплац». На ній ми бачимо бетоновану площадку. Це — для публічних катувань. У центрі аппельплаца — глибокі бетоновані гнізда. У них установлюються нарядні новорічні ялинки, але це буває раз на рік, зазвичай ці ж гнізда служать для установки шибениці під час показових страт. Від аппельплаца променями розходяться десятки стандартних неопалюваних бараків. Влітку в них — духота й затхлість, узимку — лютий холод. Віддалік від бараків — група господарських будівель, а за стінами табору — казарми лейбштандарта дивізії СС «Мертва голова» й затишні котеджі для офіцерів.

Навкруги  табору — триметрова кам'яна стіна з масивними залізними воротами (брамой), вмонтованими в двохповерхові флігеля, що нагадують за формою букву «П». З верхніх поверхів цих флігелів уся внутрішність табору добре проглядається й прострілюється кулеметами. Встановлені вздовж табірної стіни залізні стовпи і опутані колючим дротом. «Струм 550 вольт. Не підходити. Стріляємо без попередження» — сповіщали таблички.

     Усім, хто пройшов через страждання Заксенхаузена, не забути лиховісного похмурого будинку «Целленбау» — внутрішньотабірної тюрьми, звідки часто доносився стогін ув’язнених. Там людям переломлювали кістки, відбивали печінки й легені.

     В'язнів  прирікали стояти протягом тижнів й місяців у

 глибоких  кам’яних колодязях, довго приковували ланцюгами

до холодної бетонної підлоги, підвішували на гаках з зав’язанннми назад руками. З «Целленбау» рідко хто виходив живим, а якщо й виходив, то калікою, що проклинає життя.

     У серпні 1941 року один з бараків за стінами табору, недалеко від «Индустригофа» (промислового двору), переобладнали під «станцію знищення»: у ньому спорудили галерею крихітних кімнат з товстими стінами. У цих кімнатах людей піддавали «медичному огляду» і, поставивши під ростомер, розстрілювали в потилицю через амбразури із сусідніх камер, заглушуючи звуки вістрелів музикою потужних радіол. День й ніч діяли табірні крематорії, перетворюючи в попіл трупи розстрілянних, замученних, повішанних.

     На  початку вересня 1941 року чотири блокі — № 11, 12, 35 й 36 — були очищенні від ув’язнених й відгородженні від усіх інших бараків колючим дротом. Так було покладено початок створенню «табору в таборі», на воротах якого з'явилася вивіска: «Арбайтскригсгефангенлагер» («Робітничий табір для військовополонених»).

     Наприкінці  вересня 1941 року в цей внутрішній табір стали доставляти партії радянських військовополонених. Їх не реєстрували: замучених й голодних, невеликими групами вели на станцію знищення. За два з половиною місяця на цьому млинові смерті нацисти під ревіння радіол винищили 18 тисяч радянських людей.

     Отже, таку будову мав табір військовополонених. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Розділ  III. Спогади остарбайтерів.

1. Остарбайтер табору військовополонених.

       Семенюк М. Ф. Народився я в 1917 році в с. П'ятигори, Здолбунівського району на Рівненщині. Наш край на той час був під владою Польщі, і мене, коли виповнився 21 рік, призвали в польську армію, бо саме такий вік за польськими законами підлягав призову. Служив я в піхоті в Кракові. Коли почалася друга світова війна, я в перші дні потрапив у полон до німців. Везли нас, військовополонених, кілька днів, тільки ночами, з зупинками на цілий день. Остання зупинка була в місті Лансдорфі, де знаходився табір для військовополонених. Був тільки початок тої страшної шестирічної майже війни, і таборів, які з'явились згодом, ще не було. Нас помістили в табір, споруджений десь у першу світову. На території табору було велике, може з гектар, кладовище солдатів російської армії.  
            Перебував я в тому таборі небагато часу. Працював на різних роботах, у різних місцях: возили в міста чи села поблизу Лансдорфа. Тоді ще не було багато військовополонених, тому німцям через нестачу робочої сили доводилось мати якби пересувні робочі команди. Умови життя та праці в таборі були нелегкі, робота нам виділялась завжди тяжка, робочий день тривав дванадцять годин. Але все-таки ті умови були значно кращі, ніж умови, в яких жили і працювали потім радянські військовополонені в страшних таборах смерті. Деякий час ми ходили в польському військовому одязі. З приходом зими умови значно погіршали, поширились хвороби, допікав холод.  
Через кілька місяців мене перевезли в табір для військовополонених під назвою «Гаусверд». Тут також працювало на різних роботах. Умови життя були тяжкі. Бараки зимою дуже погано опалювались, погрітись чи просушити одяг ніде. В бараках - дво -, або триповерхові нари, постіль поганенька, дуже рідко мінялась. Годували три рази на день, звичайною табірною їжею — кава рано і на вечерю, якась юшка чи суп в обід, часом якась каша чи картопля. Хліба — 300 грамів на день. Робочий день — дванадцять годин. Робота в основному на завантаженні та розвантаженні вагонів і автомашин.  
             В лютому 1941 року перевезли мене в місто Коментц, де працював на фабриці керамічних каналізаційних труб. Табір, умови життя в ньому та харчування мало чим відрізнялись від попередніх. В кінці квітня того ж року я отримав тяжку травму правої руки і потрапив у лікарню в місто Кенігсвартс.  
           В лікарні відрізали спочатку два пальці, а через дві неділі — ще одного. Залишились два пальці — великий і вказівний, але вказівний залишився недіючим назавжди. В лікарні я перебував чотири місяці, вийшов інвалідом.  
           Зрозуміло, вже не міг виконувати всяку роботу, де потрібні фізична сила і дві руки. З лікарні мене завезли в Дрезден і влаштували на роботу на меблеву фабрику в цех, що виготовляв шафи для військових казарм. Роботу підібрали таку, яку я міг виконувати одною рукою, — була для здорової людини не дуже складна, але для мене була тяжкою. Спочатку я ніяк не міг призвичаїтись працювати лівою рукою. За зміну так стомлювався, що ледве ввечері добирався до своїх нар. Та поступово навчився користуватись і правою рукою.  
           На всіх роботах, де працював, доводилось зустрічати і бачити всяких німців. Більшість із них, особливо люди старшого віку, були звичайними, добрими людьми. Ставились до нас непогано, розуміли, що ми не винні, в міру своїх можливостей допомагали нам. Погані, навіть жорстокі зустрічались серед молодшого покоління та охоронців.  
           Майстер цеху ставився до мене добре, співчував мені. Він порадив звернутись до юриста в управлінні Арбайтефронт Івана Строцького. Цей юрист обслуговував саме остарбайтерів з України. Вивчивши всі обставини, за яких я став інвалідом, юрист сказав, що є можливість звільнитись з полону, і повернутися додому, навіть отримувати пенсію. Я вважався військовополоненим польської армії — можливо, цей статус був іншим, ніж статус військовополоненого радянської армії. Через деякий час я був звільнений і отримав дозвіл на повернення на батьківщину. 10 травня 1942 року був уже вдома, в своєму рідному селі.  
           Коли наше село звільнила радянська армія, я, певна річ, не був призваний — через інвалідність. Працював у селі, як і всі інші. Спочатку до мене з боку влади не було ніяких претензій з приводу перебування в німецькому полоні.  
          Але в серпні 1948 року мене викликали в НКВД. Я був засуджений на 8 років — і мені довелося відпрацювати 6 років у таборах Кіровської області. Додому повернувся через 6 років. Тепер я отримав в СБУ довідку про те, що реабілітований і не скоїв у роки війни злочину проти свого народу.