Фортеця святої Єлисавети та її вплив на розбудові міста

Титлука 
План

1. Фортеця Святої Єлизавети.

1.2 Будова фортеці

2. Видатні особистості, які побували у фортеці

3. Бойові дії у яких брала участь фотеця

4. Місто при фортеці Святої Єлисавети - адміністративний,  
    тороговельний культурний центр кінця XVIII - початку XIX століття.

4.1 Подальша розбудова міса

5. Топоніміка

5.1 Зміна назв

5.2 Кіровоград у цифрах

6. Історичне значення імені Єлизавети для нашого міста

7. Кіровоград наприкінці XX ст.

8. Кіровоград в дні XXI століття

9. Сучасний стан фореці Святої Єлизавети

Висновок

Список літератури

 

    Вступ

Іноді, коли йду по місту, якось не пособі стає мені, людині ХХІ  ст.,  сучаснику перших в світі  космонавтів і комп‘ютерної техніки, коли зустрічаюся з допитливим і  суворим поглядом… пам‘ятників. Їх нерідко називають сторінками історії, що втілені у граніт та бронзу. Це правильно, бо вони допомогають зберегти у пам‘яті видатні історичні події і образи видатних людей того часу. Пам‘ятники є скарбницею народної творчості; вони назавжди  збережуть у собі минуле.

У моєму Кіровограді є чимало історичних пам‘яток і пам‘ятників, про які я хочу розповісти, і найперший з них – це фортеця св.Єлизавети, завдяки якій утворилось моє місто. Історія виникнення цієї фортеці, яка поклала початок заснуванню Єлисаветграда, сягає у глибину більш як двох століть. В середині 18 ст. царський уряд змушений був зайнятися зміцненням своїх кордонів, щоб захистити їх від войовничих зазіхань польської шляхти і спустошливих набігів тотаро – турецьких орд. Фортеця була закладена за указом імператриці Єлизавети Петрівни генералом Глєбовим. Ця фортеця відіграла велику роль і під час російсько – турецької війни у 1768 – 1774рр. Зараз ця фортеця має для нас історичне значення. Ми, кіровоградці, маємо нагоду побачити історію свого міста своїми очима, а не з кольорових малюнків. Ось чому, я вважаю , що про цей пам‘ятник історії потрібно говорити в першу чергу. Справа в тому, що у кожного міста, є своя історія і свої пам‘ятники, які притаманні лише цьому місту. Так у Києві – це, на мій погляд, пам‘ятник князю Володимиру, у Севастополі – це архітектурно – археологічний комплекс “Херсонес Таврійський”, тобто це ті пам‘ятки, що в тій чи іншій мірі вказують на історію певного міста.

Мета:

      1) Дослідити історію фортеці та її будову

2) Визначити яким чином фортеця Святої Єлизавети вплинула на розбудову міста

3) З’ясувати етапи формування і розбудови міста.

     4) Історичне значення імені Єлизавети для нашого міста

 

5)З’ясувати, які відомі історичі особистості перебували у фортеці.

Географічні рамки:

1) Нова Сербiя. Охоплювала територiю вiд рiчки Кагарлика, лiвої притоки Синюхи, i далi по Висi, Тясмину до Днiпра, протяжнiстю 200, а завширшки 30 верст.

2) Територія між рiчками  Грузька та Сугоклея, на узвишшi правого берега Iнгулу (200 саженiв  вiд рiчки) там де  пiд проводом генерала I.Ф.Глебова було вибрано мiсце для майбутньої фортецi.

Часові рамки:

XVIII століття, а саме  від дня урочисого закладання фортеці - 18 червня 1754 року до 2004 року.

Особисте ставлення:

Особисто мені ця тема дуже близька до душі, цікава, і я вважаю, що вона є досить важливою,особливо в наш час. Коли молодь звертає дуже мало уваги на свою історію, своє коріння, не цікавиться минулим свого краю, адже історію держави загалом ми вивчаемо у школі, а про рідній край, рідне місто зазвчай знаємо дуже мало! Це є однією з проблем сучасного світу, а особливо для України. Тому що вже майже не залишилось на нашій землі справжніх патріотів, які були б готові віддати своє життя за батьківщину! А все це через незнання своєї історії, адже все починається з малого, так почіть хоча б з вивчення минулого рідних місць.

Об’єкт дослідження.

• Фортеця Святої Єлизавети як головний чинник, що вплинув на заснування і розбудову міста

Предмет дослідження.

• Історія заснування фортеці та її будова і розташування
• Етапи розбудови міста
• Історичне значення імені Єлизавета для нашого міста
• Видатні особистості які перебували у фортеці
• Сучасний стан

Завдання.

• Вивчити історію та будову фортеці з допомогою спеціальної літератури
• Використовуючи різні джерела інформації та власні спостереження дослідити сучасний стан фортеці та її роль у житті міста
• Порівняти та зробити висновки про минувшину та сьогодення фортеці

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Фортеця Святої Єлизавети.

Землi сучасної Кiровоградщини стали частковою територiєю, на якiй на зламi XV-XVI столiть зародилося козацтво. Згодом козаки у пониззi Днiпра створили свою систему сiчових укрiплень, яка дiстала назву Запорозька Сiч i стала центром своєрiдної козацької республiки. Землi ж кiровоградськi невiд`ємною часткою увiйшли до складу земель Вольностей Вiйська Запорозького, що постiйно контролювались Сiчовим товариством. Селяни, призвичаєнi до землi, не лише воювали: адже перед ними розкинулися простори родючої землi, повноводнi рiчки, незайманi степи, багатi на рибу та звiрину. Козаки бралися за плуга, полювали на хижого звiра, годували худобу, ремiсникували...А займатися господарською дiяльнiстю козаки могли, звичайно ж, не у вiйськоих укрiпленнях, а на землях Сiчi, тобто у зимiвниках - житлах запорожцiв на просторах Вольностей Вiйська Запорозького.Спочатку зимiвники використовували лише для утримання худоби. Пiзнiше вони перетворилися на хутiрське господарство.

У межах сучасного  Кiровограда запорозькi зимiвники  почали виникати вже з середини - другої половини XVI столiття. Багато що приваблювало запорожцiв у цiй мiсцевостi - родючi землi, здебiльшого масний чорнозем, близькiсть води: Iнгул та багато його приток, зрештою - гарнi краєвиди.Саме вiд зимiвника запорозького козака Степана Лелеки веде свiй родовiд одне з сучасних кiровоградських передмiсть - Лелекiвка. Iснує вельми ймовiрна гiпотеза, що саме вiд козацьких зимiвникiв виникли також поселення Ковалiвка та Балка, що також пiзнiше були втягнутi мiстом в орбiту свого розвитку i також стали його невiд`ємними складовими.Були в нашому краї i храми козацькi. Про один з них знаходимо вiдомостi в "Iсторiї запорозьких козакiв" Дмитра Яворницького: "в урочищi Лелекiвцi запорожця Лелеки, теперишньому селi Лелекiвцi                         ( Херсонської ) губернiї... ( Єлисаветградського ) повiту, перша церква заснована  у iм`я Св.Трiйцi у 1766 роцi, все це в дубових одвiрках дверей храму". 

Але створення регулярної забудови та територiї мiста пов`язане iз  будiвництвом фортецi Святої Єлисавети  та слобiд навколо неї - передмiсть  Бикового та Пермського. До нашого часу вiд мiста XVIII сторiччя залишилося не так багато споруд. Найунiкальнiшою, безумовно, є сам комплекс фортецi, збудований у 1754-1759 роках пiд безпосереднiм керiвництвом iнженер-полковника Манцелiуса. У 1754 роцi уряд iмператрицi Єлисавети Петрiвни, йдучи назустрiч прагненню австрiйських сербiв до переселення у межi Росiйської iмперiї, а також бажаючи заселити землi Запорозьки людьми, якi були б одночасно вiдданi коронi росiйськiй, дозволив їм ( сербам ) переселитися на українськi землi. Засновується лiнiя вiйськових поселень пiд назвою Нова Сербiя. Вона охоплювала територiю вiд рiчки Кагарлика, лiвої притоки Синюхи, i далi по Висi, Тясмину до Днiпра, протяжнiстю 200, а завширшки 30 верст. В жалуванiй грамотi Iвановi Хорвату, колишньому полковнику австрiйської армiї, говорилося: "...Для защиты, на всякий случай, от нападения вражеского построить земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы". Тобто названо було ще не збудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тодi в Росiйськiй имперiї доньки Петра I - императрицi Єлисавети Петрiвни.

Ну, а щодо ворогiв, на випадок нападу яких повинна була бути побудована фортеця, то до них, крiм турок i татар, причислялись i гайдамаки, яких не безпiдставно ототожнювали з запорозькими козаками. Вище згадану жалувану грамоту було датовано 11 сiчня 1752 року. Не пройшло й мiсяця пiсля указу Єлисавети Петрiвни, як мiж рiчками Грузька та Сугоклея, на узвишшi правого берега Iнгулу (200 саженiв вiд рiчки) пiд проводом генерала I.Ф.Глебова було вибрано мiсце для майбутньої фортецi. Негайно було розпочато рiзноманiтнi iнженернi пiдготовчi роботи. 5 лютого 1752 року генерал Глебов отримав "особую инструкцию", де вiдзначилися вигоди мiсця, яке було ним обране для будiвництва фортецi. Затверджувалося воно Сенатом на засіданнях 21 березня та 1 квітня 1753 року. Зокрема наголошувалося на близькостi широкої рiчки, наявностi лiсу, каменю для фундаментiв, доброї глини для випалювання цегли тощо.Були там вiдзначенi i недолiки: розташована неподалiк вiд майбутньої фортецi командна висота та яруги, що пiдходили до самої пiдошви гласiса, пологого земляного насипу попереду зовнiшнього рову фортецi. Втiм яруги найближчим часом передбачалося засипати. 30 липня 1752 року проект фортецi було затверджено. Для її будiвництва були присланi селяни з центральних районiв Росiйської iмперiї, солдати Пермського карабiнерного полку i, звiсно, охочi люди, (добровольцi) з навколишнiх земель. Крiм того, у травнi гетьманом України Кирилом Розумовським було прислано 611 робiтникiв. Охорону будiвництва несли видно зi слiв, що вирiзанi на стіні 200 запорозьких козакiв. Вибір місця розташування обумовлений приблизно рівною відстанню від вже існуючих тоді фортець - Архангельської (тепер – Новоархангельськ) на Синюсі та Мішуриноріжської на Дніпрі, що створювало оборонну лінію з трьох великих укріплень, проміжки між якими захищалися новосербськими шанцями та козацькими форпостами. Але у зв'язку з напруженою політичною ситуацією будівництво було затримано і указ про його початок вийшов тільки 3 березня 1754 року. Урочисте закладання фортеці відбулося 18 червня 1754 року. Будівельними роботами керував інженер-підполковник Л.І. Менцеліус.

1.2 Будова фортеці

Фортеця складалася з  утвореного земляними валами шестикутника бастіонних фронтів з шістьома равелінами поперед куртин. Вся фортифікаційна система оточувалася глибокими  сухими ровами, вздовж зовнішнього його периметру яких проходила фортечна дорога, прикрита шістьома гласисами. На березі Інгулу, для його оборони, в 175 сажнях від фортеці знаходився окремий горнверн – шанець Св. Сергія. Бастіони мали форму п'ятикутників, з відкритими на фортечний плац горжами. У бастіонів були подвійні фланки. Равеліни мали форму неправильних ромбів і були відкриті з тилу. У випадку захоплення неприятелем це робило їх беззахисними з боку фортечного вогню. Всі верки (захисні споруди) були земляними. Головний вал був висотою 19 футів, товщиною - 18 футів, висота понижених фланків - 7,5 9 футів, висота равелінів - 16 футів, висота гласисів - 7 футів, глибина ровів - 18-21 фут. У фортеці було троє воріт, облаштованих сторожовими вежами та кордегардіями - Троїцькі (головні, тепер виїзд на Ново-Олексіївку), Пречистенські та Всесвятські. Бастіони фортеці названі іменами святих - Петра (перший від Троїцьких воріт за стрілкою годинника), далі послідовно - Олексія, Андрія Первозваного, Олександра Невського, Архістратига Михаїла та Катерини. Равеліни також мали святих покровителів - Анни (навпроти Троїцьких воріт), потім по колу - Наталії , Іоанна, Пресвятих Печерських, Миколая та Феодора.

У зв'язку зі стурбованістю  Туреччини щодо правомірності місця  розташування фортеці та розпочатими  з цього приводу переговорами, будівництво у середині жовтня 1754 року було призупинене, хоча в цілому оборонні вали були вже насипані, тільки не на повну висоту. За донесенням особливого турецького уповноваженого паші Девлет-Алі-Сент-Аги, який здійснив огляд фортеці            Св. Єлисавети, у 1755 році вона була вже побудована "міцно і надійно", але вали невисокі, у деяких місцях до 2 аршинів, а де й менше. На висновки турецького візитера, що заспокоїли Порту, очевидно вплинуло дуже добре приймання, яке йому організували попереджені загодя російським у Константинополі послом надвірним радником О.М. Обрєзковим комендант фортеці бригадир О.І. Глєбов та головний військовий командир краю генерал-майор І.Ф. Глєбов. Не дивлячись на дипломатичні дебати, роботи у фортеці з причини ускладнення на південному кордоні були поновлені вже у 1756 році: вздовж прикритої дороги поставлений палісад, де не було брустверів улаштовані рогатки, у вихідних кутах і на фланках бастіонів, а також на фасах равелінів поставлені гармати перед якими насипали бруствери. Артилерійське озброєння фортеці тоді складалося з 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортирець.

В наступні роки будівельні роботи у фортеці продовжувалися, але дуже повільно і не були закінчені  навіть до кінця правління імператриці  Єлисавети (1761 р.) У 1794 році при коменданті генерал-майорі Петерсон і фортеця була роззброєна (гармати та іншу зброю передали до Херсонської фортеці, будівництво якої завершилося у 1787 році), а у 1805 році при коменданті генерал-майорі Альвінцеві ліквідована. Збереглися дві гармати, що стоять на п’єдесталах при в’їзді на територію фортеці. 

 

 

 

2. Видатні особистості, які побували у фортеці

З історією фортеці Св. Єлисавети пов'язано багато знаменитостей. Влітку 1769 року тут перебував зі штабом своєї 2-ї армії генерал-аншеф  П.О. Рум'янцев (1725-1796, генерал-фельдмаршал з 1770 р., граф з 1775 р.). Тоді ж у фортеці знаходився Донський козачий полк Є.Д. Кутейникова (1725-1779), в якому служив хорунжим О.І. Пугачов (1740-1775). Приборкувач Пугачовського повстання генерал-аншеф граф П.І. Панін (1721-1789) теж був у фортеці Св. Єлисавети - у 1770 році йому тут організували тріумфальну зустріч з гарматним салютом як покорителю Бендер. Розминувся він тоді з хорунжим Пугачовим, щоб через кілька років переслідувати його як самозванця Петра ІІІ.У 1779 році у фортеці був член Військової колегії генерал-поручик І.І. Апухтін (1726-1804). Князь Г.О. Потьомкін (1739-1791, генерал-фельдмаршал з 1784 року) вперше прибув у фортецю 27 вересня 1782 року, пізніше він часто приїздив і жив у своєму фортечному будинку. Часто і на досить тривалий час у 1773-1794 роках у фортеці перебував                М.І. Кутузов (1745-1813, генерал-фельдмаршал з 1812 року). Знаменитий полководець О.В. Суворов (1729-1800, генерал-фельдмаршал з 1794 року) бував у фортеці в 1786 та 1792 роках. Відомий австрійський фельдмаршал принц         Ш.Ж. де Лінь знаходився у фортеці у 1788 році і залишив про цей період цікаві спогади. Генерал-фельдмаршал (1799) граф (1797) І.В. Гудович (1741-1820) був у фортеці Св. Єлисавети коли командував корпусом під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр.Бували тут і кошові отамани та січова старшина українських козаків. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році архів і зброя запорожців певний час зберігалися у фортеці.

3. Бойові дії у яких брала участь фотеця

Безпосередньо у бойових  діях фортеця Св. Єлисавети брала  участь тільки один раз.

З початку вiйни 1768 року вiстря удару кримських татар - союзникiв  Туреччини - було спрямоване саме проти  цiєї фортецi. Тим бiльше, що саме тут  була опорна база росiйського вiйська цiєї частини iмперiї. Тут були склади зброї та продовольства заднiпровських вiйськ i формувалися їх резерви. Одже, вiдразу по новорiчних святах 1769 року семидесятитисячне вiйсько кримського хана Керим-Гiрея, "славного своїми подвигами та руйнiвними талантами", скориставшись сильними морозами, що скували рiки, перейшло льодом Буг та Мертвовод i якраз на Рiздво взяло в облогу фортецю Св.Єлисавети. За наказом хана татари мали, подiлившись, покрити всю територiю Нової Сербiї, спалити всi села i весь врожай, захопити в полон жителiв i погнати з собою худобу. Уникаючи боїв з регулярними частинами росiйського вiйська, орда досить успiшно виконувала своє завдання. Вона грабувала жителiв, палила населенi пункти... Лише з Єлисаветградської провiнцiї було вигнано у полон близько тисячi чоловiк, знищено десятки сiл, понад тисячу будинкiв. Проте прорватися далi фортецi Св.Єлисавети татари не змогли.З фортечних валiв орду зустрiв сильний перехресний артилерiйський вогонь. Зваживши на такий стан справ, Керим-Гiрей звелiв своїм воякам обложити фортецю i чекати зручного моменту для нападу. Гарнiзон фортецi                            ( 5 тисяч чоловiк ) пiд командуванням генерала Iсакова приготувався до тривалої облоги та можливих штурмiв. Та все ж становище було вельми поганим. За спогадами учасника походу, французького резидента при кримському дворi барона Тотта, щастя не зовсiм було покинуло пограбованого краю: татари, дiзнавшись вiд своєї розвiдки про наближення з-за Днiпра вiйська Рум`янцева, вiдiйшли вiд мiста, не завдавши йому значної шкоди.Пiсля цього, пограбувавши, спаливши i потопивши у кровi Аджамку, Лелекiвку, Цибулеве та Гончарську слободу, татари вiдiйшли у Польську Україну, в район теперишньої Балки, для розподiлу своєї здобидi.