Фармацевтична справа на початку ХХ сторіччя, в роки першої світової війни

4. фінансова підтримка  фармацевтів. 

5. провідна роль у справі  відновлення фармацевтичного відділу  Львівського університету та  побудові фармацевтичного корпусу. 

В 1890 р. у Львові функціонувало 13 аптек, відповідні зміни були і  в інших містах.

Важливою подією для фармацевтичного  відділу став запроваджений із 1900 р. дозвіл жінкам вивчати фармацію. В 1905 р. у Львові першою в Австрії  отримала диплом магістра фармації Софія  Рейх. А вже у 1913-14 навчальному  році у Львівському університеті навчалась половина усіх студенток  фармацевтичного профілю Австрії.

За часів Австрії була прийнята і реалізувалась значна частина юридичних документів, які  регулювали фармацевтичну діяльність. Вони визначали нормування прав і  обов'язків фармацевтів, інспектування  та вимоги до аптечних підприємств, регламентуваня фармацевтичної освіти.

Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ (1911 р.): "Про вимоги до аптечних приміщень" чітко визначались  обов'язкові в аптеці приміщення (торговий зал, матеріальна кімната, лабораторія, зіллярське горище, аптечний підвал, інспекційна кімната) та вимоги щодо їхнього обладнання. Основні зміни в фармацевтичному законодавстві на початку ХХ століття пов'язані з ухваленням у 1906 р. закону "Про врегулювання аптечних взаємовідносин", який був одним з кращих профільних законів в Европі і діяв у Галичині до жовтня 1939 р.

Фармацевтична справа у роки першої світової війни.

В роки першої світової війни  і доби революційних потрясінь та визвольних змагань українського народу (1914-1920) докорінно змінилось життя  суспільства та визначились перспективи  його подальшого розвитку на найближчі  десятиліття.

Руйнівна дія війни  та політичних катаклізмів призвели до загального розладу суспільного життя, катастрофічного стану економіки та інших галузей господарства. Не стала винятком у цьому відношенні й система охорони здоров'я та аптечна справа, що зазнали особливого нищення і занепаду. Мережу цивільних лікувально-профілактичних і аптечних закладів, брак яких гостро відчувався і в мирний час, під час воєнних дій було фактично ліквідовано. Згідно законів воєнного часу лікарі, фельдшери та фармацевти підлягали обов'язковій мобілізації, а всі наявні запаси лікарських засобів – передачі до військових медико-санітарних частин. Цивільне населення практично було позбавлене будь-якої лікувальної і медикаментозної допомоги, хоча потреба у цих специфічних видах послуг у ті часи особливо зросла.

Внаслідок війни, загальної  розрухи і голоду різко погіршився санітарний стан країни. У той же час, колосально зросла захворюваність, особливо інфекційними хворобами, що набули розміри епідемій. Ситуацію значно ускладнило постійне переміщення військових контингентів і цивільного населення (у першу чергу, біженців), дезорганізація побуту, медичного обслуговування населення.

Епідемія тифу в 1919-1920 роках, що досяг небувалого раніше показника - 500 захворювань на 100 тисяч населення, не тільки забрала десятки тисяч  жителів України, але і стала  причиною втрати боєздатності і внаслідок  цього поразок цілих армій (наприклад, в Українській Галицькій Армії  епідемія вразила 90% рядового складу і  старшин, 25 тисяч з який умерли, що привело до катастрофи УГА; пізніше така ж доля осягла діючу армію Української Народної Республіки).

Черевний тиф у 1920 році вразив і Червону Армію, у якій постраждало близько 11% особового  складу. Але в даному випадку поліпшила  ситуацію масова вакцинація, після  якої захворюваність знизилася на 40%.

У цілому в 1920 році сипним і поворотним тифом в Україні перехворіло 4,3 млн чоловік.

Не меншу погрозу представляла епідемія холери, смертність від який, особливо в молодших вікових групах, була надзвичайно високою. Тільки в  Одесі в 1918 році вмирало 56% хворих холерою, у 1919 році - 47%, у 1920 - 65%.

У 1917-1920 р. значно зросла захворюваність і смертність від туберкульозу.

Зараження венеричними захворюваннями в цей період виросло до 300 чоловік  на 10 тисяч жителів, відповідно в 1913 році на таку ж кількість населення припадало 37 хворих сифілісом.

У цей період Україна була практично позбавлена джерел поповнення медикаментами і використовувала  винятково старі запаси, що в умовах війни і голоду дуже швидко вичерпалися. Відчувалась гостра нестача жарознижуючих, знеболюючих, дезінфікуючих засобів, шприців, бинтів, вати, інструментарію.

Уряд Української Центральної  Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР  неодноразово намагалися налагодити нормальну  мережу охорони здоров'я, у тому числі  й аптечних установ. З ініціативи гетьмана П.Скоропадського в травні 1918 р. було створено Міністерство народного здоров'я та суспільної опіки. Першим міністром став Всеволод Любинський, при Директорії цю посаду певний час займав Овксентій Корчак-Чепурківський - фундатор української соціальної медицини. Але внаслідок обмежених можливостей національної влади, а потім і поразки українських визвольних рухів ці спроби не принесли відчутних результатів.

У той же час, радянська  влада в Україні починала власні підходи до системи охорони здоров'я, що цілком були в руслі політики "воєнного комунізму", проголошеної більшовиками в 1918 році.

Так, спочатку 1918 року всі  аптечні установи з їхнім устаткуванням, запасами, лабораторіями, засобами в  захоплених "червоними" містах були конфісковані в їхніх господарів. Тільки постфактум, 28 грудня 1918 року Радою Народних комісарів РСФСР був оприлюднений декрет про націоналізацію (хоча Україна в той час формально не входила до складу РСФСР), що як би узаконювало одержавлення аптечних установ. У цей період аптеки із самостійних державних одиниць перетворюються в придатки військових лікувально-санітарних установ.

Декларовані більшовиками принципи доступності, безкоштовності і кваліфікованості медичної, у тому числі лікарської допомоги, не відповідали дійсності. Зокрема, один з перших декретів радянського уряду України, прийнятий у 1919 році, ставив за обов'язок органам охорони здоров'я в першу чергу надавати допомогу учасникам Жовтневого перевороту в 1917 році в Петрограді та їх родинам.

Перший радянський уряд України, створений у грудні 1917 року у своєму складі взагалі не мав органа по керуванню системою охорони здоров'я - і аптечною справою в тому числі. В умовах війни ці функції виконувалися апаратом місцевих Рад, чи покладалися на призначуваних на місцях спеціальних комісарів.

Тільки в січні 1919 року з поверненням Червоної Армії  при тимчасовому робочо-селянському  уряді України був організований  відділ народної охорони здоров'я, що згодом був реорганізований у  Народний комісаріат охорони здоров'я (НКОЗ). Аптечний відділ був створений вже в складі Лікувального управління НКОЗ УРСР.

Організація фармацевтичної справи у повоєнний час.

У травні 1919 року була оприлюднена спільна постанова наркомату охорони здоров'я і внутрішніх справ УРСР про ліквідацію союзу власників аптек і аптечних підприємств і націоналізації їхнього майна "в інтересах забезпечення населення доступною лікарською допомогою і з метою правильної постановки аптечної справи в Україні".

14 березня 1920 року РНК УРСР видала декрет "Про націоналізацію аптечної справи", у якому йшла мова не тільки про передачу всіх аптек у ведення держави, але також заборонялася будь-яка торгівля медикаментами, дозвіл на відпуск яких давався винятково націоналізованим аптечним установам. Крім того, замість торгівлі медикаментами вводилася система централізованого розподілу. З цією метою при НКОЗ УРСР був організований центральний аптечний склад, куди повинні були надходити ліки, медичне устаткування й інструментарій отримані від реквизицій і конфіскацій. Періодично Центральний аптечний склад розподіляв заготовлені в такий спосіб медикаменти між губернськими відділами охорони здоров'я, а ті у свою чергу,- між повітовими підвідділами охорони здоров'я.

Медичне майно, отримане по розверстках з Наркомздрава, практично одразу розподілялось по губернських містах. Тільки незначна його частина потрапляла у повітові міста. Село ж нічого не одержувало взагалі.

Період 1917-1921 р.р., без сумніву, можна охарактеризувати як період практично повного занепаду фармації в Україні. У 1920 році в Україні працювало тільки 660 аптек - 61,86% від рівня 1913 року, тобто в середньому одна аптека на 41 тисячу жителів (у 1913 році відповідно - 1 аптека на 24 тисячі жителів). Саме в ці роки в лексиконі фармацевтів і споживачів аптекарських послуг з'явилося і закріпилося на довгі десятиліття виразне слово - "дефіцит".

У такий спосіб революції  і війни зруйнували систему охорони здоров'я і аптечну справу, що існували в Україні. Процес їхнього відродження з настанням мирного часу обіцяв бути нелегким. У черговий раз республіка і її жителі стали заручниками політичних цілей і утопічних проектів кремлівського керівництва, що навесні 1921 року оголосило програму переходу до нової економічної політики, тобто повернення до ринкових відносин. Але на території УРСР продовжувалася практика широкого застосування терору, реквізицій і конфіскацій під час вилучення продовольства (так звана "продразверстка") у селян, що разом з посухою і неврожаєм в економічно виснаженій країні стало причиною небувалого голоду.

Як неминучий наслідок голоду і повної занедбаності санітарно-гігієнічних  умов життя стали блискавично  поширюватися епідемії. У січні 1922 року в Одесі щодня реєструвалося по 200, а в Полтаві - до 100 випадків захворювання тифом. У Києві тільки 9 січня було зафіксовано 3030 випадків захворювання тифом, 109 з яких завершилися летальним результатом.

Навесні 1922 року активізувалася холера. Жахливих розмірів (до 50%) досягла дитяча смертність. Так, помирало близько 46% відсотків хворих кором. Серед міських дітей 70-80% відсотків хворіли на туберкульоз. Але це тільки статистика хворих, що перебували в лікарнях, тобто в основному по міському населенню, у той же час дані про хворих у селах залишилися невідомими. На жаль, нерідко через недолік медикаментів, продуктів, ліжок, білизни, госпіталі були тільки місцем, куди зносили умираючих від голоду і хвороб.

Спробою налагодити в УРСР розробку і виробництво медикаментів стало створення в Харкові Українського інституту експериментальної фармації в 1920 р. Але інститут не мав необхідного матеріально-технічного і кадрового забезпечення. Весь штат новоствореної організації складався з одного професора, засновника інституту А. Д. Розенфельда - і 4-х лаборантів. Не було приміщення, лабораторного і виробничого устаткування. Таким чином, Україна в 1921-1923 р. перетворилася на розсадник різноманітних інфекцій.

Враховуючи такий тяжкий стан в Україні, їй на допомогу відгукнулась світова спільнота. В другій половині 1921 року від міжнародних організацій почали надходити перші партії медикаментів. Так, Американська адміністрація допомоги зі США видала, крім продовольства, амбулаторіям, лікарням і дитячим будинкам медикаментів протягом одного року на загальну суму 4 млн руб. золотом; Міжнародна комісія Червоного Хреста - "Місія Нансена" під керівництвом видатного норвезького мандрівника, океанографа, суспільного діяча, лауреата Нобелівської премії Світу 1922 року Фритьофа Нансена, що поєднувала зусилля більш десятка дрібних закордонних благодійних організацій, за рік своєї роботи в Україні зробила допомогу населенню медикаментами загальною вартістю в 140 тисяч американських доларів; Німецький Червоний Хрест в Україні займався організацією лікарень, лабораторій, санітарних відділів і забезпеченням їхніми медичними кадрами і необхідними лікарськими засобами, а також роздачею населенню продовольства, одягу, лік - усього було розподілено медикаментів на 2696 карбованців золотом; Всесвітній союз допомоги дітям "Верелиф" за свої кошти утримував 27 їдалень, у яких харчувалося понад 8,5 тисяч голодуючих дітей. Міжнародний робочий комітет допомоги, створений восени 1921 року, для допомоги голодуючому населенню "першого у світі пролетарської держави" поставив 100 пудів медикаментів, що врятувало від хвороби і голодної смерті сотні тисяч громадян України.

Але влітку 1923 року постачання медикаментів від міжнародних філантропічних організацій були припинені. У той  же час аптечна мережа УРСР продовжувала занепадати і за станом на 1924 рік  на території республіки нараховувалося всього 591 аптека. Лікарська допомога стала ще більш недоступною, особливо для сільських жителів. Стан здоров'я населення погіршувався, смертність зросла з 24% до 33,3%.

Стабілізація, а потім  поступове відродження фармації почалося тільки після того, як у  республіці почалося відродження ринкових відносин. Так, зокрема, було вирішено відмовитися від загальної безкоштовної медикаментозної допомоги шляхом упровадження замість її платних аптек.

23 листопада 1923 року РНК УРСР прийняла постанову, що підтверджувало права НКОЗ, його місцевих органів на відкриття госпрозрахункових аптечних установ. У той же час продовжувала зберігатися централізація управлінської структури. Низова ланка системи - аптека - була позбавлена господарської самостійності й одержувала товар не за власним вибором, а по розподілі і не мала права розпоряджатися прибутком від своєї торгової діяльності. Усі засоби переводилися на рахунок губернських і республіканських структур. Роздрібні ціни також встановлювалися державою і були обов'язковими для всіх аптек, а їх порушення кваліфікувався як кримінальний злочин.

Період НЕПу характеризувався для фармації, як і в цілому для всієї економіки країни, розростанням бюрократичного апарата. У 1923 році були створені додаткові ланки управлінської структури на республіканському і губернському рівнях - Укргосмедторг (незабаром перейменований в Укрмедторг) і губмедторги.

Особливою прикметою того часу було надзвичайне поширення  фальсифікованих медикаментів, що підпільно  продавалися як на "чорному" ринку, так і в державних аптеках. Боротьба з цим небезпечним для  здоров'я споживачів явищем ускладнювалося загальним дефіцитом лікарських засобів, а також відсутністю  достатньої кількості фахівців-фармацевтів. Тому якийсь час керівництво системою охорони здоров'я змушено було використовувати старих спеціалістів, приставивши для нагляду за ними малограмотних, проте ідеологічно надійних "червоних" асистентів, що не вирішувало кадрової проблеми.

У зв'язку з цим 1-ю Всеукраїнською конференцією медичної освіти були вироблені головні положення про фармацевтичну освіту, в яких акцентувалася увага на підготовці фармацевтів з вищою освітою. В Україні було вирішено, що "до роботи в аптеці варто допускати людей з досить гарною теоретичною і практичною підготовкою". У 1923 році в УРСР функціонували два хіміко-фармацевтичних інститути (Одеса, Харків) і 4 технікуми (Вінниця, Київ, Одеса, Харків). У той час, за даними Укргосплана, потреба в медичних кадрах складала 6454 чоловік, а в 1927-28 навчальному році медичні вузи УРСР випустили лише 947 лікарів і фармацевтів (тобто 14,7% від реальної потреби в них).