Фармацевтична справа на початку ХХ сторіччя, в роки першої світової війни

Національний  медичний університет імені О.О. Богомольця

Кафедра організації та економіки  фармації

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Фармацевтична справа на початку ХХ сторіччя,

в роки першої світової війни»

 

 

 

 

 

Виконав

студент В-2А групи, 2-го курсу

фармацевтичного факультету

заочної форми навчання

Киричек Павло Володимирович

 

 

 

Київ 2011

 

 

План

 

 

 

 

1. Вступ.
2. Особливості фармацевтичної освіти.
3. Організація фармацевтичної справи.
4. Занепад аптечної справа у роки першої світової війни.
5. Організація фармацевтичної справи у повоєнний час.
6. Висновки.

 

Вступ

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні  завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові крупної  машинної індустрії, якісній зміні  структури господарства (промисловість  мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над  легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні  зміни відбувалися у надзвичайно  складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900-1903 рр. пережила економічну кризу. 1904- 1908 рр. - позначені депресією, і лише в 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.

Промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці фактори посилювали соціальну напругу, вели до загострення соціальних протиріч. Ці процеси, відображали та уособлювали розвиток української аптечної справи у контексті загальноросійських тенденцій.

Внаслідок економічної відсталості  Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилось з-за кордону. В зв'язку з надходженням багатьох іноземних медикаментів виготовлення їх в аптеках стає невигідною справою, й аптечні заклади наприкінці XIX століття майже цілковито втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та зосереджуються на перепродажу готових ліків.

Найбільший прогрес у  розвитку фармації на той час було досягнуто в центрі Південно-Західного  краю – Києві. У 1896 р. у місті функціонували (не рахуючи дрібних закладів) великі аптеки: три – на Хрещатику, дві  – на Володимирській, та дві на інших  центральних вулицях. У 1881 р. у Києві  постало "Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими товарами", яке на 1913 р. володіло шістьома власними крамницями та мало у своєму складі власну виробничу лабораторію, яку  згодом перетворили на завод (нині - Київський завод медпрепаратів). У 1912-1913 р.р. в Києві видавався тижневик "Всеросійський фармацевтичний вісник".

По всій території підросійської України 1913 року діяло 1067 аптек, з яких 1024 належали приватним власникам, а 43 – земствам. Пересічно одна аптека припадала на 24 тис. мешканців, в той час, як у Києві – на 11 тис. В аптечних установах працювало 2009 фармацевтів, в тому числі 758 – з вищою і 1251 – з середньою фармацевтичною освітою. Аптечна справа в Російській імперії підлягала досить жорсткій державній регламентації, а у сільській місцевості аптек майже не було. В асортименті лікарських речовин у той час переважали рослини (80%), потім йшли хімікати (9-10%) і речовини тваринного походження (7%).

Протягом ХІХ - початку  ХХ ст.. кількість аптек в Україні  збільшилася у 17,5 рази

Фармацевтична освіта в Україні невід’ємно пов’язана зі становленням та розвитком київської та харківської медичної та фармацевтичних шкіл.

Історичну картину розвитку київської фармацевтичної школи за часів Російської імперії  можна більш точно уявити завдяки  аптеці, яка не тільки збереглася до наших днів, але й продовжує  функціонувати як діючий аптечний заклад. Мова йде про аптеку-музей на Подолі, історію діяльності якої розпочато  в ХVIII ст. протягом багатьох років  цей аптечний заклад залишався кращим у Києві. Загалом, кількість аптек  у столиці наприкінці XVIII ст. становила 4, а на початку ХІХ ст. – вже 6.

Руйнівна дія громадянської  війни, політичні катаклізми стали  причиною загального розладу життя, катастрофічного стану економіки, інфраструктури народного господарства в цілому, і зокрема - система охорони  здоров'я й аптечна справа перетерпіли  особливе зубожіння і занепад  в Україні протягом 1917-1921 р.р.. Мережу цивільних лікувально-профілактичних і аптечних закладів, брак яких гостро відчувався і в мирний час, під час воєнних дій було фактично ліквідовано.

Санітарний стан країни різко  погіршився внаслідок війни, загальної  розрухи і голоду. У той же час, колосально зросла захворюваність, особливо інфекційними хворобами, що набули розміри  епідемій. Це стало причиною втрати боєздатності і внаслідок цього  поразок цілих армій.

Під час І світової війни  Україна була практично позбавлена джерел поповнення медикаментами і  використовувала винятково старі  запаси, що в умовах війни і голоду дуже швидко вичерпувалися. Особливою прикметою того часу було надзвичайне поширення фальсифікованих медикаментів. Боротьба з цим небезпечним для здоров'я споживачів явищем ускладнювалося загальним дефіцитом лікарських засобів, а також відсутністю достатньої кількості фахівців-фармацевтів.

Декларовані більшовиками принципи доступності, безкоштовності і кваліфікованості медичної, у тому числі аптекарської допомоги, не відповідали дійсності.

Радянська доба початку ХХ сторіччя була надзвичайно складним і суперечливим періодом у розвитку аптечної справи в Україні. Радянська  влада, проголосивши мету побудувати нову, справедливу й ефективну систему  лікарського забезпечення народу почала з повного демонтажу старої системи  медикаментозного обслуговування. Аптеки були націоналізовані, а приватна власність  у фармацевтичній галузі була оголошена  поза законом. Одночасно була відкинута  стара система підготовки фармацевтичних кадрів. Держава прагнула до повного  контролю над аптечною справою.

 

Особливості фармацевтичної освіти.

Історичні витоки української  фармацевтичної освіти починаються  в 1805 р., коли при відділенні лікарських та медичних наук (пізніше медичного  факультету) Харківського Імператорського  університету була відкрита кафедра  лікарського речеслів’я, фармації та лікарської словесності, де і відбувалася підготовка аптечних працівників. У 1812 р. при фармацевтичному відділенні університету була організована перша фармацевтична лабораторія, де проводилися практичні заняття з виготовлення та дослідження фармацевтичних препаратів, фармацевтичних та судово-хімічних досліджень. Історія розвитку в Україні фармацевтичної освіти невід’ємно пов’язана зі становленням та розвитком київської медичної та фармацевтичних шкіл. У 1834 р. відбулося заснування Київського університету Святого Володимира. Згодом у 1840 р. російським імператором Миколою І був підписаний рескрипт про відкриття в його складі медичного факультету. Невдовзі при медичному факультеті була відкрита спеціальна аптека, яка не тільки забезпечувала населення столиці лікарськими засобами, але й слугувала навчальною базою для підготовки фармацевтів за системою учнівства. На базі університетської аптеки при медичному факультеті було відкрито дві окремі лабораторії: хімічна та фармакологічна.

У Львові вища фармацевтична освіта почала розвиватися лише після підписання імператором Францом-Йосифом І указу про створення у 1854/55 навчальному році фармацевтичного відділення при філософському факультеті Львівського університету. Заняття відбувалися за двохрічною програмою, і проводили їх професори філософського факультету та медико-хірургічного відділення Львівського університету. Фармацевти вважались нетрадиційними слухачами, й, окрім обов'язкових предметів, їм рекомендувалося відвідувати й інші заняття природничого напрямку. В 1889 р. відбулась реформа фармацевтичної освіти в Австрії. Згідно цієї реформи, асистенська практика скасовувалась, а навчання в університеті розпочиналося після іспиту. Була введена вимога закінчення шести класів гімназії як неодмінна умова прийняття учня до аптеки.

До ХІХ століття навчання фармації зосереджувалось у самих аптеках на засадах цехового навчання (учнівський період 2-7 років, а після отримання звання підаптекаря - підаптекарська практика 1,5-3 роки, після чого отримувалось звання майстра). В XIX – на початку ХХ столітть у Західній Україні вимоги щодо закінчення вищого учбового закладу ставились тільки перед власниками та керівниками аптек. Навчатися ж вони мусили за межами краю, у Відні та Кракові. Певні зміни відбулися у практиці підготовки підаптекарів, учнівська практика тривала 3-4 роки, такі ж терміни були встановлені і для асистенської практики. Лише після цього підаптекар і ассистент мали змогу вступати до університету.

На східних теренах  України, що перебували у складі Російської імперії у 1805–1919 рр. підготовка фармацевтів здійснювалася за схемою: учень аптекаря—помічник аптекаря (гезель)—провізор—магістр фармації. Учнем аптекаря міг стати кожен, хто мав освіту 4 класи гімназії. Через 3 роки паралельно з виконанням підсобних робіт учню дозволялося скласти іспит на медичному факультеті університету та отримати звання помічника аптекаря. Відпрацювавши ще 3 роки в аптеці, він мав право слухати лекції в університеті на провізорських курсах та навчатися протягом 2 років. Після цього фармацевт складав державний іспит і отримував звання провізора. Для отримання звання магістра фармації, провізор готувався досить значний час (нерідко декілька років), складав певний іспит, після чого допускався до захисту дисертації.

Фармацевтичні відділення університетів існували за рахунок слухачів та осіб, що екстерном складали іспит на звання помічника аптекаря або провізора.

Кошти витрачалися на утримання  фармацевтичної лабораторії та оплату праці екзаменаторів. У середньому кількість осіб, які складали іспити, становила 40–50 чоловік.

Високий рівень професійної  підготовки провізорів у першій половині ХІХ ст. досягнено завдяки видатним ученим, що працювали на той час, професорів: Ф.І. Гізе, Г.Г. Коритарі, Я.М. Громова, Є.С. Гордієнка, Л.О. Ванотті, М.П. Болгаревського та ін. У кінці ХІХ ст. — на початку ХХ ст. фармацевтична освіта в університеті пов’язана з іменами професорів А.Д. Чирікова, М.О. Валяшка, М.П. Красовського, А.Д. Розенфельда та ін., які послідовно відстоювали необхідність фармацевтичної освіти для працівників аптек, що було зумовлено потребами аптечної мережі України, а також досягненнями хімічної та фармацевтичної науки. Протягом ХІХ - початку ХХ ст.. кількість аптек в Україні збільшилася у 17,5 рази: у губернських центрах — у 10 разів, в інших населених пунктах — у 27 разів. В останній чверті ХІХ ст. щорічно відкривалося понад 17 аптек. До 1913 р. в Україні налічувалося 1067 аптек (714 — сільських, 353 — міських), з яких тільки 43 належали земствам, а 1024 — приватним особам.

Але прагнення підвищити  рівень освіти фармацевтичних кадрів зустрічало жорсткий опір з боку власників  аптек, які не хотіли дорожчання робочої  сили, тому становлення системи вищої  фармацевтичної освіти було важким та суперечливим. Із самого початку на фармацевтичне відділення не приймали жінок, і це питання залишалося невирішеним  до 20-х років ХХ ст. Із установленням радянської влади питання націоналізації аптек, розширення аптечної мережі, підготовки фармацевтичних кадрів у профільних інститутах стали надзвичайно гостро. 10 вересня 1921 р. за ініціативи професорів-фармацевтів Харківського університету М.О. Валяшка, М.П. Красовського, А.Д. Розенфельда на основі постанови Народного комісаріату охорони здоров’я України та Народного комісаріату освіти був заснований Харківський фармацевтичний інститут. З цього часу починається його історія як самостійного профільного вищого навчального закладу, створеного на базі фармацевтичної лабораторії медичного факультету університету, яку очолював професор М.О. Валяшко, що і став першим ректором першого фармацевтичного вищого навчального закладу України. Так було започатковано становлення державної системи підготовки фармацевтичних кадрів і проведення досліджень з фармацевтичної науки.

На початку 20-х років ХХ ст. було створено Київський медичний інститут. Він став правонаступником медичного факультету університету Святого Володимира. Згодом також був створений Київський фармацевтичний інститут, але як самостійний столичний науково-освітній заклад він проіснував до 1935 р., коли згідно з рішенням Верховної Ради УРСР його було переведено до Одеси, а у 1959 р. – до Запоріжжя, де на його базі був створений Запорізький фармацевтичний інститут. У складі цього закладу невдовзі був відкритий медичний факультет, який здійснював підготовку лікарів. Згодом Запорізький фармацевтичний інститут було перейменовано на Запорізький медичний інститут, у складі якого й до сьогодні функціонує фармацевтичний факультет. Київська фармацевтична школа зробила вагомий внесок у розвиток фармацевтичної науки та освіти в інших містах України

Пізніше були створені фармацевтичні  інститути в Одесі і Дніпропетровську, термін навчання у них становив 3 роки. У зазначених інститутах підготовка здійснювалася за 3 спеціальностями: фармацевти — працівники аптек; спеціалісти з дослідження поживних і смакових речовин, предметів домашнього побуту та судово-хімічного аналізу; робітники хіміко-фармацевтичної промисловості. Протягом 1921–1940 рр. відбувається вдосконалення методів викладання, навчальних планів та програм, збільшується тематика наукових досліджень, розширяється мережа аптек та збільшується кількість фармацевтичних кадрів, розпочинається підготовка провізорів за заочною формою навчання.