Фармацевтична справа на початку ХХ сторіччя, в роки першої світової війни

Організація фармацевтичної справи.

Аптечна справа в Російській імперії підлягала досить жорсткій державній регламентації. В 1836 р. Миколою І був "высочайше" затверджений новий "статут аптекарский", котрий зберігав своє значення аж до початку XX століття.

Статут містив 47 параграфів, які об'єднувались у п'ять розділів:

1) Порядок заведення, улаштування  й передачі аптек. 

2) Внутрішній устрій аптеки.

3) Порядок внутрішнього  управління аптек, заготівлі та  відпуску ліків. 

4) Права та обов'язки  фармацевтів. 

5) Відповідальність фармацевтів. 

В першому розділі дозволялось  відкривати казенні аптеки тільки за розпорядженням Міністерства внутрішніх справ, вільні ж - з дозволу Медичного  департаменту цього ж Міністерства. До 1918 р. управління медициною та фармацією  здійснювалось Міністерством внутрішніх справ.

Відкривати й утримувати аптеку дозволялось кожному бажаючому, якщо він мав фармацевтичне звання аптекаря або провізора. Якщо ж власник  не відповідав цим вимогам, то повинен  був найняти управителя аптеки з  відповідним званням.

Другий розділ регламентував  обов'язкові приміщення і необхідні  лікарські засоби. До приміщень відносились: рецептурна кімната, матеріальна кімната, лабораторія, сухий підвал, льодовник  і сушарня для лікарських рослин, "пристойне сухе місце" для  зберігання трав, квітів, коріння та інше. Наголошувалось, що отруйні речовини повинні зберігатися окремо від  решти ліків під замком та з  печаткою аптекаря або управителя. Для зважування отруйних речовин  слід було використовувати спеціальні ваги.

В третьому розділі визначався штат аптеки, порядок прийому та звільнення персоналу, контроль за виготовленням  лікарських засобів, відпуск медикаментів та правила їх реєстрації. Четвертий  розділ регламентував права та обов'язки власників вільних аптек. Параграф 33 застерігав, що власники та управителі аптек повинні були "честного й незазорного поведения" і суворо стежити за тим, аби:

1. підлеглі їм фармацевти  сумлінно виконували посадові  обов'язки, вели себе добре і  з клієнтами поводились ввічливо, а учні встигали з фармації;

2. аптека мала свіжі  й до лікарського вжитку придатні  матеріали; 

3. медикаменти виготовлялись  обов'язково за фармацевтичними  правилами; 

4. складні ліки готувались  винятково аптечною лабораторією, а не купувались;

5. під час контрольного  огляду аптек Лікарськими управліннями  контролерам показувати усі відділення, матеріали та ліки.

Параграф 35 забороняв виписувати ліки й здійснювати лікування  недужих, окрім невідкладних випадків, коли потрібна невідкладна допомога, а поблизу немає лікаря.

Розділ п’ятий передбачав відповідальність фармацевтів. Передбачалось, що аптекарі, провізори та аптекарські  помічники, які одержували багаторазові зауваження й догани, за рішенням медичної ради позбавлялись права на фармацевтичну  практику в залежності від провини: на рік, кілька років або ж назавжди.

В 1861 р. в Російській імперії  скасовується кріпацтво і створюються  місцеві органи самоврядування (земства  з 1864 року). Вони були відразу створені на Лівобережній Україні. У трьох  правобережних українських губерніях  – Київській, Волинській, Подільській  земства були створені лише 1911 р. В  їх підпорядкування було передано наявні медичні заклади, які раніше були підпорядковані Приказам громадського призріння. Медицина того часу увійшла в історію як земська медицина. В її розвитку виділялось два етапи. Перший – початковий (роз’їзний) – характеризувався виїзною, в більшості випадків фельдшерською допомогою для сільського люду. Територія була поділена на дільниці, де проживало 150-200 тисяч людей, радіус обслуговування досягав більше 100 кілометрів. В основному велася боротьба з епідеміями. Сучасники так характеризували цей період. "Загальна характеристика її складається в тому, що лікар завжди в подорожі, а хворі ніколи не знають, де його шукати". Наприкінці XIX століття земські губернії поповнювались молодими лікарями, які після закінчення університетів добровільно їхали у сільську місцевість, щоб надавати медичну допомогу селянам. В цей період земства будують лікарні і хворі отримують можливість стаціонарної допомоги. Суттєвим досягненням стало зменшення радіусу дільниць (чисельність населення дільниці в кінці XIX - на початку XX століття пересічно становила 28 тисячі). На Україні найбільш укомплектованими лікарями вважались Чернігівська та Полтавська земські губернії.

Попри окремі недоліки земська  медицина відіграла в історії  медицини помітну роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких  мас сільського люду наукової, зокрема, хірургічної допомоги, в ті часи не мала аналогів у жодній країні світу. Матеріали дільничих лікарів щодо захворюваності, склали виразну картину поширення хвороб серед людей. Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені в 1911 році було визнано зразковою.

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські  аптеки. Це були невеличкі аптеки при  лікарнях (біля 2500), в яких хворих забезпечували  найпростішими ліками. Обладнані  земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувались фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек  майже не було. Пояснювалось це тим, що, за монопольним правом, їх відкривали лише у містах, оскільки право на відкриття аптек надавалось винятково  провізорам. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялось відкривати аптеку у селі не лише провізору, а  й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів. Значну громадську роль для земської медицини відігравали Пироговські з'їзди лікарів, які відбувалися кожні два роки. Важливе місце у діяльності Пироговського товариства також займали питання аптечної справи. Внаслідок економічної відсталості Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилось з-за кордону. В зв'язку з надходженням багатьох іноземних медикаментів виготовлення їх в аптеках стає невигідною справою, й аптечні заклади наприкінці XIX століття майже цілковито втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та зосереджуються на перепродажу готових ліків. Такий стан аптечної справи турбував Пироговське товариство. У рішеннях IX з'їзду (1904 р.), зокрема, було зазначено: "Наявна монопольна система аптечної справи позбавляє широкі верстви населення доступної лікарської допомоги, шкідливо позначається на інтересах фармацевтичної корпорації". Під тиском рішень Пироговських з'їздів уряд царської Росії у 1912 р. був змушений надати право земським та міським самоуправлінням на підставі рішень земських зібрань та міських дум відкривати вільні аптеки, які були б незалежні від монополії. Існуюча конкуренція все ж не сприяла розвитку земських "вільних" аптек. Так, у Чернігівській губернії у 1914 р. нараховувалось 57 приватних, 4 земські та одна аптека Червоного Хреста, в яких загалом працювало 98 фармацевтів та 59 учнів.

Найбільший прогрес у  розвитку фармації на той час було досягнуто в центрі Південно-Західного  краю – Києві. У 1896 р. у місті функціонували (не рахуючи дрібних закладів) великі аптеки: три – на Хрещатику, дві  – на Володимирській, та дві на інших  центральних вулицях. У 1881 р. у Києві  постало "Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими товарами", яке на 1913 р. володіло шістьома власними крамницями та мало у своєму складі власну виробничу лабораторію, яку згодом перетворили на завод (нині - Київський завод медпрепаратів). У 1912-1913 р.р. в Києві видавався тижневик "Всеросійський фармацевтичний вісник".

По всій території підросійської України 1913 року діяло 1067 аптек, з яких 1024 належали приватним власникам, а 43 – земствам. Пересічно одна аптека припадала на 24 тис. мешканців, в той час, як у Києві – на 11 тис. В аптечних установах працювало 2009 фармацевтів, в тому числі 758 – з вищою і 1251 – з середньою фармацевтичною освітою.

Подією у фармацевтичному  житті стало повеління імператора Олександра II у 1871р. згідно якого аптекарський фах був дозволений жіноцтву. Жінкам надавалось право на здобуття фармацевтичних ступенів від аптекарського учня до провізора. В той же час не дозволялось прослуховування дворічного фармацевтичного курсу при університетах.

На західних теренах України, що перебували у складі Австро-Угорської  імперії, медицина та фармація розвивались  дещо інакше.

В 1772 р., внаслідок першого  поділу Польщі, Східна Галичина відійшла до Австрії. На той час на всій території  Галичини було зареєстровано 11 лікарів, сім з яких займались практикою  у Львові. В інших населених  пунктах медичною допомогою займались  цирульники, знахарі, бабки-повитухи. У  Львові налічувалось 8 аптек, з яких п'ять були приватними і три –  монастирськими. Австрійський уряд встановив  державні посади окружних та повітових  лікарів. Вони мали контролювати діяльність осіб, які займались медичною практикою, дбати про санітарно-гігієнічний  порядок, а в містах – забезпечення населення чистою питною водою, проведення протиепідемічних заходів. Їм дозволялось  також займатися лікувальною  роботою шляхом приватної практики. Про стан медичної допомоги свідчили висновки щодо міста Львова крайового  фізика (лікаря) фон Люца. Він писав: "Ті, що займаються хірургією – повні неуки, яким надано безмежні права для лікарської практики та безкарного вбивства людей. Баби-повитухи – цілковиті невігласи. Аптеки продають ліки за цінами, які їм подобаються, бо немає ніякої такси. Ліки не якісні, оскільки аптеки не підлягають жодним ревізіям". Про невтішне становище з медичним забезпеченням міста свідчив у листі до губернатора Галичини й крайовий фізик А. Крупинський: "Хворі бідняки лежать по вулицях і смітниках, покриті червою та брудом, їхній останній лік – це лягти в болото, вони залишені і забуті, позбавлені всякої допомоги, шпиталі їх не приймають".

У 1850 р. в Галичині нараховувався 201 лікар, переважно випускники Віденського  університету, а також 84 хірурги  та 12 акушерок. Всі вони працювали  в містах, а на селі медичну допомогу надавали знахарі. В містах нараховувалось 16 лікувальних закладів, з них  половина існувала за рахунок меценатів. Серед лікарів не було жодного  українця. Всі пандемії загрозливих  інфекцій, що проникали в Европу, зокрема, холери, доходили до Галичини. Особливі спалахи були в 1833 - 1837 р.р. Для боротьби з епідеміями намісництво приймало жорсткі заходи, зокрема, передбачалось, що особи, які порушували кордони карантину, підлягали військово-польовому суду із застосуванням найвищої міри покарання - розстрілу. Починаючи з 1873 р. Крайова рада здоров'я (Львів) зайнялась питанням створення посад гмінних (дільничих лікарів), які мали надавати допомогу сільському люду. Однак їхнє число зростало дуже повільно. Так, в 1907 р. було 49 гмінних лікарів, а число гмін – понад три тисячі. В останній чверті XIX століття в Галичині були найвищі показники смертності в Европі. Причини смерті українського люду були типовими для колоніальних країн. Це – інфекційні хвороби, туберкульоз, високий рівень смертності немовлят.

Щоб якось нормалізувати  фармацевтичне обслуговування людей, на початку XIX століття австрійська  адміністрація видала чимало указів та постанов. У 1806 р. було створено керівну  та наукову установу – Головний аптекарський греміум (колегіум) Галичини з філіями в окружних містах. Статут цього органу передбачав підпорядкування йому власників аптечних закладів, фармацевтів та їхніх учнів.

Відчутний слід в історії  фармації першої половини XIX століття залишив Теодор Торосевич, уродженець Станіслава (Івано-Франківськ). Після закінчення у Відні хімічного факультету він у 1819 р. відкрив у Львові власну аптеку. Був автором понад ста наукових праць з природознавства, хімії, фармації, дослідив десятки мінеральних джерел. Львівське аптекарство XIX століття було тісно пов'язане із розвитком галицьких нафтопромислів. Так, зокрема, в лабораторії аптеки Міколяша у 1853 р. магістр фармації Іван Зех вперше одержав ректифікат "скельної олії" (нафти). У приміщенні цієї ж самої аптеки засвітилася перша у світі гасова лампа. А в липні того ж року гасові лампи вже освітлювали головну львівську міську лікарню, згодом гасова лампа стала основним засобом освітлення будинків та установ.

20 вересня 1868 р. при  Греміумі започаткувало свою діяльність одне з найстаріших в Європі “Галицьке аптекарське товариство", яке видавало свій часопис, мало бібліотеку, лабораторію, а також фармацевтичний музей (частина його експонатів увійшла нині до фонду-музею у Львові). Товариство поставило перед собою цілий ряд завдань. Серед них:

1. розгляд і налагодження  усіх загальних питань аптечної  справи;

2. сприяння членам Товариства  у поглибленні фахових знань,  заснування хімічної лабораторії,  бібліотеки, видання власного журналу; 

3. надання допомоги членам  Товариства у випадку втрати  працездатності їх вдовам та  сиротам; 

4. надання старанним, але  не заможним студентам-фармацевтам  позичок для оплати екзаменаційних  витрат;

5. посередництво у працевлаштуванні  магістрів фармації та підаптекарів.

До найважливаівших здобутків "Галицького аптекарського товариства" варто віднести:

1. заснування у 1871 р.  власного друкованого органу "Часопис  Товариства аптекарського", який  видавався до 1939 р. і присвячувався  як науковим, так і професійно-практичним  і соціальним проблемам фармацевтів  регіону. 

2. відкриття спільно з  Греміумом школи для аптекарських учнів.

3. видання спеціальної  фармацевтичної літератури.