Друга світова війна

Однак кар'єри цих двох людей указують на те, що навіть у  суворо контрольованій радянській системі  могли виникнути два навдивовижу  різні підходи, дві різні полі- тичні лінії щодо України. Будучи прибічником рівності націй в  СРСР і справедливої рівноваги в  їхніх економічних взаєминах, Шелест прагнув, щоб Україну тракту- вали як автономну державу в складі реальної радянської федерації. З одного боку, та значна підтримка, що нею користувався Шелест не лише серед української  ін- телігенції, а й серед українського партапарату, виявила глибоку вкоріненість на Ук- раїні націонал-комунізму  або, принаймні, якогось територіального  чи республікан- ського патріотизму. З  іншого боку, падіння Шелеста є  нагадуванням, що такі погля- ди й надалі лишалися неприйнятними для Москви.

До певної міри поведінку  й політику Щербицького можна  уподібнити до діяль- ності західного  менеджера. Така людина сприймає СРСР як щось на зразок вели- чезної корпорації галузевих заводів, і якщо ними успішно (тобто задовольняючи ба- жання  людей у Кремлі) управляти, то можна  знестися на верхівку структури прав- ління корпорації. Відтак, коли інтереси корпорації диктували здійснення стандарти- зації (русифікації) на Україні, Щербицький квапився робити це, розглядаючи «міс- цеві особливості» (національну культуру) як перешкоду. Коли перед Україною ста- вили вимогу, вичерпуючи власні ресурси, надати допомогу в розвитку іншої  філії «корпорації», Щербицький ішов назустріч, демонструючи тим самим  свою здат- ність «масштабно мислити». Проблема, пов'язана з такою ментальністю менеджера корпорації, яку можна  вважати модерною формою колишнього «малоросійства», полягає в тому, що її носії часто забувають про  те, що вони мають справу не лише з  адміністративними та соціально-економічними величинами, а й з народами.

Комуністична партія України. Вплив і значення Шелеста й  Щербицького ся- гали далеко поза межі Української республіки. Вони були основними політичними гравцями союзного рівня — головним чином  завдяки кількісному зростанню  Ком- партії України після війни  й особливо по смерті Сталіна. Після  приходу до влади Хрущова кількість  членів української компартії швидко зросла. Цей процес, актив- ніший, ніж  в інших республіках, тривав протягом 60-х і початку 70-х років. Якщо у 1958 р. в Компартії України налічувалося 1,1 млн членів, то на 1971 р.— 2,5 млн. Рів- номірнішим став розподіл комуністів по всій республіці. Раніше вони зосереджува- лися переважно в Донецькій і  Дніпропетровській областях — регіоні  з сильним пере- важанням росіян. За Хрущова серед членів партії відчутно збільшилося представ- ництво центральних  і західних областей республіки з  переважно українським насе- ленням.

Ці зміни незабаром  відбилися в появі на Україні  нового покоління політичних провідників. У керівництві українців було більше, ніж будь-коли. Так, у 1964 р. із 33 найвищих партійних чиновників республіки ЗО були українцями. Частка укра- їнців  у складі ЦК КПРС у 1961 р. сягнула безпрецедентної  цифри — 20 °о. Завдяки надзвичайно  швидкому зростанню й тісним зв'язкам  із Кремлем КПУ заслужила собі репутацію «зразкової» партії. Але нове відчуття впевненості й власної ваги по- роджувало серед української еліти невдоволення гіперцентралізованим політичним та економічним курсом Кремля. Звідси й автономістські тенденції Шелеста. А те, що їх підтримувала величезна більшість українського партапарату,— річ очевидна: за його звільнення проголосувало лише три з 25 секретарів обласних комітетів пар- тії.

Падіння Шелеста стало  невдачею для КПУ. Сповільнилося  її зростання, а пред- ставництво в  ЦК КПРС упало до 15 %. Але здатність  ортодокса Щербицького про- тягом  такого тривалого часу утримуватися при владі в Києві вказує на те, що ук- раїнська компартія, яку він  очолював, і далі лишалася у радянській політичній си- стемі важливим чинником.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Спочатку осередок українських  дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк,Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.

Значна частина членів групи  швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру, деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів.

Євген Сверстюк писав у 1993 році: «… Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.»

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це. У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найвідоміших поетів «українського відродження». 1965 та 1973 років уМюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році був жорстоко побитий органами міліції і того ж року помер.

Однією з найвидатніших представниць шістдесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших  представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості.Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.»

Зовсім не те і не так, як навчали  в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

До шістдесятників відносять також  дещо старшого за віком поета Івана Коваленка, чию пость вивчав видатний український історик Сергій Білокінь. Він, зокрема, писав: «Зараз є тенденція представляти шістдесятництво як рух дещо елітарний, притаманний здебільшого великим містам, як-от Київ чи Львів. На прикладі долі Івана Коваленка можна простежити, що цей рух захопив досить широкі верстви населення у різних містах України, що саме й викликало зрозумілу тривогу можновладців».

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу.

На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах.

Проте взагалі українські дисиденти  закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце  наприкінці 1950-х та на початку 60-х  років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних  груп. Виділялася серед них так  звана «Група юристів» на чолі з  адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив «відступи від соціалістичного реалізму» та «прояви формалізму і абстракціонізму».

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися  до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури.

Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики в Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, влада вирішила судити дисидентів відкритим судом.

Проте ця тактика бумерангом ударила  по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст свого часу В'ячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям.