Друга світова війна

Реакція

Неспокій, що поширювався  в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу- вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе групу  провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму. Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано  ряд представників ро- сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів. Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники  в Києві приготувалися приструнити  «незрілі елементи» в українській  літературній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав  Андрій Скаба, український партійний  чиновник, відповідальний за ідеологічну  чистоту, нищівно розгромивши творчість  таких лі- тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан- чук, головний охоронець ідеології  на Україні, застерігав громадськість  від моло- дих і недосвідчених  письменників, котрі виступають у  «ролі перших борців проти культу особи і звертають надмірну увагу  на негативні явища цього періоду  і, більше того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику  до боротьби з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з  гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян- ські утвори, як «День Серпа  і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по- ява кількох неофіційних  антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї- ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в  останні дні життя Сталіна  пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі зв'язки й тісну співпрацю  між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль- на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу- рення  викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо- теки Академії наук України, в  якому зберігалися тисячі безцінних  книжок і доку- ментів з української  історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії  світо- вої культури злочину» признався  якийсь Погружальський — русофіл  зі схильностя- ми психопата.

Ці події стали промовистим  свідченням рішучості Хрущова відновити  дисцип- ліну серед інтелігенції. Проте  повертатися до політики «жорсткої  руки» було запізно. Ряд невдач у  внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон- тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й  катастро- фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні 1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова  піти у відставку. Добі ре- форм, експериментаторства  й лібералізації прийшов кінець.

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не- зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та експериментів, усе ж таки вдалося  перетворити СРСР із країни, де правлять терор і драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану на передову індустріальну  технологію. Цей перехід виразно  відчувався на Україні, де сталінізм  сягнув найжахливіших форм.

Які ж зміни відбулися  в хрущовські роки і — що не менш важливо — які не від- булися? Припинилися масові арешти, терор  і чистки. Таємна поліція, прерогативи  якої обмежили, тепер викликала «небезпечні  елементи» на «задушевні» розмови  і, як правило, погрожувала звільненням  з роботи чи обмеженням можливостей  дістати освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала  трудова дисципліна. Посту- пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі культури дістали  ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів- ництва республіканської компартії у своїх  силах та визнання важливого економічного значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з  огляду на жахливі втрати, що їх зазнала  українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но- вого багатообіцяючого покоління діячів культури.

Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського  способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну  владу ут- римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро- крати, а всі громадяни  працювали на державних підприємствах  і в установах та ку- пували товари у державних крамницях. Зростання  значення України в СРСР і полі- тичні успіхи окремих українців  ніяк не змінили того факту, що інтереси України ли- шалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в  цілому.

Вступ

У перші десятиліття свого  існування радянський режим виявляв  себе як най- більш радикальний і  новаторський у світі. Проте до 60-х  років типовою ознакою йо- го внутрішньої  політики став крайній консерватизм. Побоюючись непередбачених і небажаних  наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до то- го, щоб  зберегти — у дещо м'якшій формі  — ту систему, яку створив Сталін. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі  визначальні для українців рішення. А русифікація, спрямована на те, щоб  тримати вкупі чис- ленні народи СРСР, не тільки продовжувалася, а й  посилювалася.

Але навіть всемогутньому  і всюдисущому радянському адміністративному  апара- тові виявилося не під силу здійснювати повний контроль над  суспільством. Серед ін- телігенції йшло бродіння — річ неможлива  в сталінські роки. Ще більшою неспо- діванкою стало те, що погляди й  політика партійного керівництва України  цілком очевидно, хай і на нетривалий час, відхилилися від політичного  курсу Кремля. Хоч радянська система  лишалася цілком непорушною, серед  населення зростав скепти- цизм щодо її ефективності й особливо здатності  піднести рівень життя. До середини 80-х  років необхідність змін стала незаперечною й гострою. Відтак радянська олі- гархія обрала з-поміж себе людину для  запровадження поступових реформ. На Ук- раїні вони відбувалися дуже повільно і в обмежених масштабах. Але досить було й того, що визнавалися  далеко не розв'язаними багато політичних, культурних та економічних проблем, про розв'язання яких раніше оголошував режим.

Люди «нагорі»

Росіянин Леонід Брежнєв, як і його попередник Хрущов, прийшов  до влади, маючи тісні зв'язки з  Україною. На відміну від поривчастого й непоступливого Хру- щова обережний  Брежнєв поширював свій вплив, забезпечуючи своїй політиці під- тримку радянської олігархії та гарантуючи цій еліті  стабільне становище. Відтак його 18-річне  перебування при владі позначили  консервативні тенденції, хоча вже  більше не тоталітаристські (відомий  радянолог Мерл Фейнсод дала повільному від- ступові радянського режиму від сталінізму химерну назву  «закону зменшення дик- таторів»), зате виразно авторитарні. Але якщо влада застосовувалася тепер  стрима- ніше, ніж за Сталіна, вона й  надалі, поза всяким сумнівом, зосереджувалася  в руках партії і вживалася  з метою поширення радянської могутності за кордоном і забез- печення  цілковитого контролю в самій  країні.

Шелест і Щербицький. У  брежнєвський період Україна мала двох лідерів кому- ністичної партії —  Петра Шелеста й Володимира Щербицького, політичні лінії яких хоч і  відрізнялися, але однаково переконливо  ілюстрували проблеми, що поставали  перед українськими радянськими  провідниками, а також контекст, в якому здійсню- валася політика українського, тобто республіканського  рівня.

Перебування Шелеста на посаді першого секретаря Комуністичної  партії Укра- їни тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його рисою  стало поновлення само- ствердження  українців. Із тих скупих матеріалів, які мають західні аналітики, ви- пливає, що це самоствердження було насамперед наслідком намагань Шелеста  відстояти інтереси України в  межах Радянського Союзу. Шелест не був якимось прихованим націоналістом. Навпаки, у багатьох відношеннях  він виявився більш непохитним комуністом, ніж його зверхники в Москві. Існують  вказівки на те, що він був затятим  противником Заходу, підтримував  інтервенцію до Чехословаччини в 1968 р., непокоячись, щоб її реформістські  тенденції не «заразили» України, занед- бав Західну Україну й віддавав перевагу важкій промисловості перед  виробництвом споживчих товарів. Правдоподібно, що його непоступливість у тих  чи інших питан- нях завдавала  клопотів навіть Брежнєву.

Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштовував  Кремль іще більше. Виглядало на те, що український керівник серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію, а також передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР. Відтак він не бажав визнавати за росіянами  роль «старшого брата» в Радянському  Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для України статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угор- щина, тобто наскрізь комуністичного суспільства, специфічні економічні та культурні потреби якого визнавала  б Москва.

Головною турботою Шелеста  були економічні потреби України. Він  вимагав для України більшої  ролі в процесі економічного планування в Радянському Союзі й не виявляв  великого ентузіазму до планів економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення  інвестицій в Україну. Коли група  українських економістів навела йому дані про те, що в економічних  стосунках із Радянським Союзом в  цілому Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Ук- раїна мала діставати  від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР.

Ще відвертіше захищав  Шелест мовні й культурні права  українців. В його про- мовах лунали заклики, «як найдорожчий скарб», берегти «прекрасну українську мову». В 1965 р. український міністр вищої  освіти й близький прибічник Шелеста  Юрій Даденков закликав розширити вживання української мови в університетах  та інститутах. А в 1970 р. у своїй  книзі «Україна наша Радянська» Шелест поряд із описом вражаючих досягнень  Радянської України прямо чи завуальовано підкрес- лював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Шелест пишався тим, що з відсталого аграрного краю його республіка швидко перетворилася на су- часне суспільство  з передовою промисловістю й  технологією.

Як пояснити таке «місництво»  в дисциплінованому, досвідченому й  щирому кому- ністі, членові Політбюро  — цього найвищого в Радянському  Союзі органу влади? Цілком ймовірно, що Шелест та його численні прибічники на Україні сприймали радянські  заяви про рівність націй за чисту  монету. Вони не вбачали протиріччя між досягненням загальних цілей  радянської політики та модернізацією  України і збе- реженням і'і культури. Аналогічно Скрипнику в 20-х роках  Шелест, напевно, вважав, що найефективнішим  засобом забезпечення успіху радянської політики на Україні є задоволення, а не придушення її економічних і  культурних потреб. Ймовірно також, що Шелест зробив висновок, що його особистий  успіх в управлінні залежить від  спів- праці з українською культурною, науковою й політичною елітою. А  це вимагало ува- ги до її специфічних  турбот.

У травні 1972 р. Шелеста усунули  з його посади в Києві за звинуваченням  у «м'я- кості» до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву». Його наступником став Щербицький —  давній член «дніпропетровського» клану  і запек- лий політичний супротивник  Шелеста. За допомогою методів, що нагадували брато- вбивчі політичні чвари за гетьманство на Україні XVII—XVIII ст., він сприяв ди- скредитації Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед  Москвою в «місцево- му патріотизмі». Після падіння суперника Щербицький довго утримував за собою посаду лідера української компартії —  його перебування на ній стало  рекордним за тривалістю. Які ж  причини такого успіху? Великою уіірою вони криються в політиці безмежного плазування перед Москвою. Своїм  слухняним виконанням вказівок

Москви, готовністю жертвувати економічними інтересами України, потуранням руси- фікації Щербицький міг би ввійти в історію як викінчений тип  «малороса».

В 1973 р., спираючись на допомогу ідеолога Валентина Маланчука та голови українського КДБ В. В. Федорчука, Щербицький провів порівняно м'яку  чистку, внаслідок якої з партії було виключено близько 37 тис. членів, велику частину з яких, правдоподібно, складали прибічники Шелеста. На різку  відміну від свого поперед- ника Щербицький послідовно користувався російською мовою в офіційному спілку- ванні, підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки  центрові та здійснення великих капіталовкладень у Сибір. Він також виступав за жорстоке й безкомпромісне придушення дисидентства.

І все ж ці зусилля не принесли йому того, чого він прагнув  чи не найбільше — призначення  на високі посади в Москві, можливо  навіть наступником Брежнєва.

Тому на початку 80-х років  з'явилися ознаки того, що Щербицький почав приділяти більше уваги  своєму становищу на Україні, намагаючись  покращити взаємини з куль- турною елітою й послабивши потурання московській  асиміляторській політиці. З при- ходом у 1985 р. до влади реформатора  Горбачова стали висловлюватися припу- щення про те, що Щербицький на посаді керівника української  компартії протри- мається недовго. Але, на подив багатьох, цього не сталося, можливо завдяки під- тримці контрреформістів у Кремлі.

Які ж висновки можна зробити  з політики цих відповідальних керівників про їхні погляди на Україну та її роль у Радянському Союзі? Не підлягає сумніву, що як Шелест, так і Щербицький бачили майбутнє України в світлі комуністичної ідеоло- гії та в  контексті радянської системи. Жоден  із них не був у змозі навіть подумати про незалежність України. І кожен являв собою яскравий приклад того жорсткого контролю, що його здійснювала Москва над керівництвом КПУ.