Друга світова війна

Відбудова і відновлення

Вступ

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Повоєнна Ук- раїна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною  від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла політична  й економічна вага в СРСР, докорінно  змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і  радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, становлять головну  тему повоєнної історії Ук- раїни.

Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, марно- тратний, нераціональний метод  правління за допомогою терору та примусу не мож- на було застосовувати  протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть радян- ська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб  народ СРСР на- решті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої  радянською державою гігантської політичної та економічної потужності. Але в  міру того як Кремль обереж- но послабляв  хватку, знову виринали проблеми, нібито вже раніше розв'язані, й нас- тупники  Сталіна у пошуках нових рішень нерідко породжували й нові проблеми. Хоч відступ від сталінізму й  пошуки свіжих підходів у будівництві  комунізму виразно спостерігалися в усіх республіках Радянського  Союзу, на Україні ці зміни були особ- ливо численними й вартими уваги.

Нове керівництво

Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін ст^ло «колективне керівництво», що за- ступило одноосібне правління  Сталіна. Цей комітет управління, що складався з ви- щих партійних  і урядових функціонерів, став лише коротким перехідним етапом, який дав  змогу утвердитися новій сильній  людині. Спочатку здавалося, що гору візьме грізний шеф МДБ Лаврентій  Берія. Сподіваючись розширити базу підтримки, Берія дав зрозуміти  неросійським народам, зокрема грузинам та українцям, що го- товий піти для  них на великі поступки. Але він  прорахувався, заплативши за про- вал  життям (це був останній випадок  страти переможеного політичного суперника). Деякий час на передньому плані тримався Георгій Маленков, представник урядової й технократичної бюрократії, що виступав за економічні реформи. Але остаточним переможцем вийшов Микита Хрущов, чия  кар'єра була тісно пов'язана з  Україною.

Росіянин Хрущов народився  в невеликому селі на межі Росії  та України. Життє- радісна людина, але  типовий партійний апаратник, він  піднісся на вершину влади завдяки  неабиякій спритності та рабському  плазуванню перед Сталіним, а також  вакансіям у партійній ієрархії, що їх створювали чистки. Як ми вже знаємо, у 1938 р. його послали на Україну, щоб  завершити «Велику чистку» й  почати відбудову укра- їнської компартії. Через рік він контролював  процес включення Західної України  до Радянського Союзу. А в повоєнні роки Хрущов наглядав за відбудовою економіки, повторним включенням Західної України  до складу СРСР і боротьбою з українськи- ми націоналістами. Хоча Хрущов був  безжальним виконавцем сталінських  вказівок, він здобув деяку особисту популярність завдяки увазі, яку  звертав на «місцевий колорит», часто  з'являючись в українських вишиванках і демонструючи замилуван- ня українськими піснями.

Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні  стосунки з українською компартією. Тому вона стала першою республіканською парторгані- зацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього надійною опорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Через  кілька місяців після смерті Сталіна  за звинуваченням у русифікації  вищої освіти на Західній Україні  та дискри- мінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого  секретаря КПУ малопо- пулярного  російського шовініста Леоніда  Мельникова. Натомість було призначено Олексія Кириченка, першого на цій  посаді українця (відтоді першими  секретаря- ми КПУ призначатимуться тільки українці). Високі пости отримали також українці: Дем'ян Коротченко очолив уряд республіки, Никифор Кальченко  — Раду Міністрів. Правління «трьох «К» підсилювалося іншими призначеннями, які імпонували ук- раїнцям. Урядові  посади дістали паплюжений свого  часу драматург Олександр Кор- нійчук та син славетного українського прозаїка Семен Стефаник.

Зміни в особовому складі супроводжувалися зростанням чисельності  членів партії на Україні: у 1952 р. вона налічувала 770 тис. членів і кандидатів у члени партії, а в 1959 р.— уже  близько 1, 3 млн, з них 60 °о українців. Із факту призначення ук- раїнських  комуністів на високі посади та їхнього  кількісного зростання з усією  оче- видністю випливало, що нове кремлівське  керівництво відкрито заграє з україн- ськими комуністами; це різко контрастувало  з політикою Сталіна.

Українські комуністи  поширили свій вплив не лише у власній  республіці, деякі з них швидко дісталися союзного рівня. Військові  Родіон Малиновський, Андрій Греч- ко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перших були також міністрами оборони. Володимир Семичастний  обійняв пост голови союзного КДБ, а  чотири українці — Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Дмитро Полянський та Петро Шелест — увійшли в одинадцятку  Політбюро ЦК КПРС — найвищого  органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього піднесення були тісні зв'язки з Хрущовим, а не те, що вони були українцями. Як кар'єристи, котрі прагнули піднятися на вершину радянської системи, ці люди, як правило, не квапилися  виявляти прихильність до своєї нації. І все ж їхня присутність на вершині влади свідчила про зростаючу  вагу українців та їхньої республіки.

Україна: «друга серед  рівних»

Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис Левицький фразою «друга серед  рівних». Дедалі більше фактів указувало  на те, що між Кремлем і Києвом виникло негласне порозуміння, за яким українцям за під- тримку та співпрацю  пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радян- ською імперією; росіяни, звісна річ, були старшими партнерами. Українцям, які не вірили в можливість самостійності й не прагнули здобути  її, ця модерна версія мало- російства XIX ст., здавалося, пропонувала широкі індивідуальні можливості зробити  кар'єру. Для Кремля здобути підтримку  українців мало основоположне значення, оскільки вони були не лише другою за величиною, але й єдиною нацією в СРСР, яка  могла виступити серйозним супротивником  російської гегемонії. Близькі мовні  та культурні зв'язки між двома  народами полегшували цю співпрацю.

У 1954 р. з метою відзначення  російсько-українського партнерства  по всьому Радянському Союзу з  надзвичайною помпезністю були проведені  святкування трьох- сотої річниці  Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, міріадів публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував  тринадцять «тез», у яких доводилася непохитність «вічного союзу» українців  із росіянами. Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні  союз із Москвою, святкування річниці  Пере- яслава вінчав акт передачі Криму  від Російської Федерації Україні  — як «свідчення дружби російського  народу».

Але кримський «подарунок»  був не таким доброчинним актом, як спочатку зда- валося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських татар, що їх вигнав Сталін під час другої світової війни, росіяни  не мали морального права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та еко- номічну  залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки, ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд  економічних і по- літичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсовувати втрати довелося з  київського бюджету. Ще важливішим було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму  проживало близько 860 тис. росіян і  лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього ре- гіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали  усяку форму україні- зації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «^одарунок» помітно  посилив присутність росіян в  Українській республіці. В цьому  розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

Десталінізація

Намагання нового керівництва  дістати ширшу підтримку серед  неросійських на- родів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ. Сталінський підхід до модернізації, що являв собою  поєднання терору, ідеології та примусової індустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянсько- го суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не ре- волюційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійсни- ти перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі старими.

У 1956 р. на XX з'їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у ра- дянській історії промов. У  тривалому й детальному виступі  він піддав нищівній кри- тиці Сталіна  та його злочини, викликавши серед партійних  ортодоксів велику роз- губленість. Ця «секретна промова» стала сигналом до початку десталінізації. За нею  почали відбуватися помітні зміни  в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеоло- гічні настанови, що стало початком «відлиги» в  культурному житті. Послаблювалася політика самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч  і ретельно конт- рольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпинна русифікація  неросійських народів стала більш  скраденою. Почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні риси режиму — вони лишалися великою мірою  недоторканими. Проте відчутно послаби- лися притаманні сталінському періодові  всеохоплюючий страх і творчий  параліч.

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика  «культу особи» Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим  потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно зву- чало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а по- тім не раз повторювалося  звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники  й навіть партійні чиновники —  всі повторювали один і той  же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ні- як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як «Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською!», дедалі частіше лунали по всій республіці, особливо в середовищі студентів  університетів.

Іншим питанням, що стало  обговорюватися, був занепад української  науки. Іс- торики, на відміну від  численних партійних заробітчан, котрі називали себе істори- ками, виступали  проти жорсткого ідеологічного  контролю Москви в їхній галузі, що призвів до «зубожіння історії». Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабсь- кому дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв'язків і спорідненості  з Росією та одночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скарги на стан речей у  своїй ділянці висловлювали літературознавці.

Кремль, очевидно, прислухався  до всього цього. У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний  часопис під назвою «Український історичний жур- нал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, частково у відповідь  на подібний проект, що його здійснювали  українські емігранти на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні  публікації, як «Словник україн- ської  мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й  дуже детальна «Історія міст і сіл  України», якої не мали навіть росіяни.

Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти  престиж україн- ської культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дис- циплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучас- них галузей знань, як ядерні дослідження  та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві  було засновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики  й вивів Україну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З'являлися численні україномовні жур- нали з природничих  і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком оче- видно, збиралася  використати створені десталінізацією  можливості для поширення сучасних знань українською, а не російською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше  лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертно повернули добре  ім'я, стали репресовані під час  чисток комуністи. На Україні зрос- тали вимоги реабілітувати таких  націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий  і чле- ни КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося  реабілітувати такі ключові постаті  куль- тури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер світової слави Олександр  Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Дра- гоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні  піднести українську культуру над властивою  для неї провінційністю. Позаяк відновлення  доброго імені цих діячів торкалося  такого політичне чутливого питання, як культурна незалежність України  та її «власний шлях до комунізму», партія реагувала на ці вимоги обережно й  неод- нозначне. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реа- білітації згаданих діячів, свідчив  про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою притягальну силу.