Дослідження витоків сучасної судової системи України на етапі її формування в період середньовіччя

Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Перша редакція зв’язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція — не молодша за 1113 рік, має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю.

     Руська правда знала наступні види злочинів:

• державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт — перехід на бік ворога;
• злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;
• майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

    У Київській Русі існували такі види покарань: «потік та пограбування», «віра», «продаж»(7,139).

      Таким чином, з VII cm. по 30-ті роки XIII cm. Київська Русь пройшла складний шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціальними, економічними, державно-правовими та культурними процесами. Це був час творення першої Української держави з центром у Києві. В ході формування державності Київська Русь виступила осередком об’єднання інших Східнослов’янських народів. Передові для свого часу державний лад, правова система, судова система, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забезпеченого життя, ґрунтований на широкому розповсюдженні християнства, — все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами.

    Невпинний поступ України-Русі  шляхом політичного, суспільного,  економічного, культурного прогресу, подальший розвиток національної  державності та права перервали  й на десятиріччя загальмували  процеси роздробленості та розпаду. 

2.2.Суди  Галицько-Волинської держави  

      Розпад Київської Русі був закономірним результатом її економічного і політичного розвитку. Його причини корінилися у тогочасних виробничих та суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Замкнутий характер натурального господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміни їхньої політичної орієнтації на відокремлення. Місцеві економічні інтереси продовжували прагнення до виходу з-під влади Великого князя. Роль політичного центру від Києва переходить на місця: таку роль починає відігравати головне місто того чи іншого удільного князівства. Його піднесення породжувало певну агресивність по відношенню до сусідів. Втрата державної єдності об’єктивно вела до князівських міжусобиць. Кожний з місцевих князів прагнув до розширення своїх володінь і здобуття титулу Великого князя(32,201).

    У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо Між Галицькою та Волинською землями завжди існували добросусідські відносини, що проявлялося, перш за все, в господарських зв’язках. Ці фактори, а також необхідність спільного протистояння агресії з боку Угорщини та Польщі створили передумови для об’єднання сусідніх земель в єдине князівство.

     Як наслідок, на заході України з’явилася сильна політична організація — Галицьке-Волинське князівство, яке майже на сто років продовжило традиції русько-української державності(25,200).

     Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають великі землевласники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

      Процес носив змагальний характер і мав ті ж елементи, що і в Київській Русі. Важливою частиною державної системи Галицько-Волинського князівства було військо. Перш за все, воно використовувалося для боротьби з зовнішніми агресорами. Протягом всього часу існування українська держава мусила вести постійні війни з близькими сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою. Іноді військо використовувалося для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з’являтись на чолі своїх загонів. Деякі з князів користувалися послугами загонів іноземних найманців.

      Під час війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення. Намагаючись послабити залежність від боярства при формуванні війська, Данило Галицький в середині 40-х років XIII ст. створив регулярну піхоту (“пішці”) та переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а, мабуть, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили середні та дрібні бояри, які мали умовні земельні володіння, та селяни, що сиділи на цих землях. До складу “пішців” могли входити і міщани. Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підлеглий. Під час військових дій князь міг збирати військову раду. Важко навіть приблизно встановити кількість князівських воїнів. Так, печатник Курило привів Данилові в 1241 р. 3000чол. піхоти та 300 одиниць кінноти(18,199).

   Джерелами права в Галицько- Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право. Зазначимо тільки, що застосування норм Руської правди в Галицько-Волинському князівстві не мало яскраво виражених відмінностей. Руська правда не втратила свого значення з розпадом України-Русі.

     Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XII — XIVст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XIII— XIVст. посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення не перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицька-Волинської держави, де влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства(17,178). Роль Галицька-Волинського князівства в розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі. Протягом другої половини ХНІ— першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягла значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей нас на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40— 60-хроках XIVcm. політична роз’єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави довгий час зберігалася автономія Волині та Київської землі.

2.3.   Литовсько-руська держава

      З розколу Галицьке-Волинської  землі скористалася Польща, яка в першій половині XIV ст. розпочала наступ на південно-західні українські землі. Але водночас, за князя Гедиміна (1316—1341), зміцніла Литовська держава. Вся середина XIV ст. пройшла під знаком польсько-литовських суперечок та воєн за Галицько-Волинську землю. Активну участь в них брала Угорщина. За перемир’ям 1352р. Галичина залишалася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литви. В 1366 році Польща та Литовська держава уклали нове перемир’я, за яким до Польщі відійшли Холм і Белз. З 1370 по 1386 рік Галичиною володіла Угорщина. В 1387 році, за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі.

          В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров’я. Золота Орда фактично розпалася на кілька улусів. У1355— 1356 роках литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 році захопив Київ і всю Київську землю. Влітку 1362 року військо Ольгерда розгромило загони кількох татарських ханів. До Литви остаточно відійшли Київщина та Поділля.

    До кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала князю. Окремо існував церковний суд. Свої суди мали міські та сільські громади (6,2007).

В результаті еволюційного розвитку державно-правових інститутів на кінець XIV ст. склалася така система судів.

1.  Великокнязівський — суд з необмеженою компетенцією. Йому були підсудні всі справи. Через велику кількість справ князь створював комісарські, асесорські, маршалкові суди, які допомагали йому, але постійними не були.

2. Територіальні суди (обласні, суди державця-намісника). Намісники, пізніше — старости та воєводи, очолювати обласні суди. Нижче стояли суди державця-намісника. Для цих судів вищою інстанцією був суд воєводи.

3.  Одноособові  суди магнатів та шляхти над  селянством — це домініальні. їхня діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 року.

4. У  громадах (общинах) діяли найдавніші  за часом громадські, або копт, суди. “Копа” — це гурт. Якщо на території громади здійснювався злочин, члени громади повинні були зробити все, шоб знайти злочинця (“гнати слід”). Група сусідів мала назву “гаряча копа”. До її обов’язків відносилось проведення перших слідчих дій: обшуків, опитувань потерпілих та свідків. Після того як “гаряча копа” закінчувала попереднє слідство, збиралась “велика копа” всіх мужів копного округу, в який входила волость або декілька волостей. На “великій копі” проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо “велика копа” виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його у виконання збиралась “завита копа” — два-три члени громади, на яких покладалися функції ката.

     Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії, і це було характерним для нього. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Це поширювалось і на вироки з смертною карою.

      Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами (21,159).

     У середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. На Бєльському сеймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв в справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди. Цю систему доповнили так звані підкоморські суди, введені II Статутом у 1566 році.

    Земські суди були створені в усіх повітах. Вони складалися з судді, підсудка та писаря, обирались шляхтою і затверджувалися Великим князем. Збирались ці суди тричі на рік, їхні сесії продовжувались по два тижні. Підсудності земських судів підлягала шляхта в усіх справах, крім значних кримінальних (вбивство, підпал, розбій тощо). Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

     Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Якщо земські суди розглядали, головним чином, цивільні справи, то гродські — тільки справи карні. Вони судили шляхту, міщан та селян, які звинувачувались у важких кримінальних злочинах.

Апеляції  на вироки гродських судів могли  бути принесені Великому князю.

     Підкоморські суди розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. Такий суд був одноособовим. Судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. Заступником підкоморного судді був коморник.

      У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або “прибивав їх на двері”.

     У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

Загальна  територіальна підсудність справ  визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, — у кримінальних.

    Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з’являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф (“вина за нестаннє”) (10,301).

        Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.