Роль навчальних стратегій у процесі вивчення іноземної мови.

Інтеграція національної освіти, зокрема  навчання іноземних мов, у світову  систему освіти та європейські заклади  освіти пов’язані з навчанням  сьогодні іноземних мов. З розвитком сучасного суспільства також виникає все більше зацікавлення у вивченні іноземної мови, проводяться пошуки нових методів навчання, розглядається практичність використання старих методів у сучасних умовах.

Загальна стратегія навчання іноземних  мов визначається потребами сучасного  суспільства та рівнем розвитку лінгвістичних, психолого-педагогічних та суміжних наук.

Що таке Стратегія?

Стратегія - це особливий план подальших дій, тактика ведення справ, налаштованих на результат у майбутньому! перен. Спосіб дій, лінія поведінки кого-небудь(вчителя чи учня).

Стратегія - це вид комп'ютерних ігор, в яких гравець повинен досягти будь-якої мети, виробивши план по її досягненню. Гравець може керувати не одним персонажем, а відразу декількома, розподіляючи при цьому свої матеріальні ресурси.

Стратегія - це вибір компанією ключових напрямків свого розвитку, постановка глобальної мети з подальшим виробленням шляхів її досягнення.

Поняття «стратегія» в лінгводидактиці не достатньо чітко обґрунтуване як лінгводидактична категорія.

 Термін «навчальна стратегія» найчастіше тлумачать як індивідуальний стиль навчання, комунікативно-синтетичний або інтелектуально-аналітичний способи засвоєння видів мовлення (Дж. Каспер, Т. Роджерс, Р. ді П’єтро), а такожо як елемент програмованого навчання (С. Архангельський, В. Якунін).

Важливість запровадження новітніх навчальних технологій у процесс навчання іноземних мов визначено в Концепції навчання іноземних мов у середній загальноосвітній 12-річній школі. Висловлена необхідність визначення нових стратегічних напрямів процесу оволодіння іноземною мовою, перегляду цілей, змісту, методів, прийомів і засобів навчання. 
      Одним з основних пріоритетних напрямків реформування освіти в Українській державі (згідно з Державною національною программою “Освіта”), є забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження в навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень. Необхідність модернізації системи підготовки педагогічних кадрів та її основні напрями визначено в Національній доктрині розвитку освіти, Концептуальних засадах розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в європейський освітній простір.

Цією стратегією є комунікативний підхід, який зумовлює практичну межу навчання і вивчення іноземних мов, а саме: оволодіння іншомовним, між  культурним спілкуванням, шляхом формування і розвитку вмінь навичок діалогічного спілкування.

Питання комунікативного  підходу до навчання іншомовного  спілкування, зокрема навчання діалогічного мовлення, є дуже актуальним для  освіти в сучасній школі. Адже, як відомо з власних спостережень, у школі на уроках іноземної мови далеко не всіх умов додержуються як вчителі, так і учні. Дуже часто зустрічається такий вид роботи, як «вчитель – учні», а не «учні – учні»; матеріал використовується не автентичний, а штучний і не веде до створення життєвих умов та ситуацій спілкування. Важливим недоліком у вивченні іноземної мови та іншомовного спілкування є використання не іноземної мови, а рідної, що не сприяє ефективному сприйняттю та подальшому використанню іншомовного матеріалу

Для навчання діалогічного спілкування, слід зазначити особливості комунікативного  підходу до навчання іншомовного  спілкування. Серед них зазначимо  наступні:

Мова розглядається як засіб  спілкування. Перевага віддається оволодінню поняттями та функціями.

Мова вивчається через особисту діяльність учнів. Вони є головними  автономними суб'єктами навчання, які  володіють когнітивними й метакогнітивними стратегіями та прийомами оволодіння мовою й іншомовним спілкуванням та відповідають за свої успіхи і невдачі.

Згідно з сучасними методичними  засадами особлива увага при навчанні іноземних мов приділяється особистісно-орієнованому та комунікативному підходам. Зміни, які були продекламовані в Концепції розвитку освіти, вимагають від викладача розуміння та організації навчального процесу як процесу співпраці та взаємодії. Така взаємодія має

бути спрямована на розвиток самостійності  учня, його творчої активності, відповідальності за кінцевий результат. Індивідуально  орієнтований підхід до вивчення іноземної  мови передбачає застосування пізнавальних стратегій, які оптимізують навчальний процес з урахуванням цілей такого навчання й мотивів кожного учня. 

В методиці викладання іноземних мов  можна виділити декілька стратегій навчання, серед яких основними є: а) стратегія навчання із опорою на імітаційні здібності дитини, що реалізуються в роботі із базовими зразками висловлювань; б) стратегія засвоєння мови у конкретно-практичній, зокрема пізнавальній діяльності дитини; стратегія використання системи навчально-комунікативних ігор; в) стратегія опори на встановлення емоційно-особистісного контакту між дорослим і дитиною при навчанні іноземної мови; г) стратегія інтегрування навчання мов у краєзнавчу підготовку дитини; д) стратегія інтерактивного навчання (інтерактивні вправи в мікро групах)

Одна з найактуальніших проблем  сучасної методики навчання іноземних  мов  – орієнтація всього навчального  процесу на активну самостійну роботу учнів, створення умов для їхнього самовиразу та саморозвитку, забезпечення відповідного освітнього середовища для формування їхньої особистісної активності. Особистісна активність є основою активного відношення до знань, систематичності й наполегливості в навчанні, позитивних результатів та успішної безперервної освіти. 
      Як відомо, особистісна активність у навчанні не належить до природжених якостей особистості. Вона формується в процесі пізнавальної діяльності й характеризується прагненням до пізнання, розумовою напругою й проявом морально-вольових якостей учнів. 
      В сучасній методиці виділяють три рівні пізнавальної активності. Перший рівень – відтворювальна активність (рецепція та репродукція), яка характеризується прагненням суб’єкта навчання зрозуміти нове явище, доповнити й відтворити знання, опанувати спосіб їх застосування за зразком. Другий рівень – інтерпретуюча активність, репродукція з елементами продукції – характеризується більшою стійкістю вольових зусиль, що проявляються в прагненні студента проникнути в сутність явища, пізнати зв’язки між явищами, самостійно знайти шляхи рішення при утрудненнях. Третій рівень активності – творчий (продукція), на цьому рівні учні намагаються застосувати знання в новій ситуації, тобто перенести знання й способи діяльності в нові умови. Характерною особливістю третього рівня вважаються широкі й стійкі пізнавальні інтереси, висока процесуальна мотивація.

Педагогічним засобом, який дозволяє включити вказаний механізм в дію, є  організація самостійної пошукової  діяльності учнів. Цей процес стосовно його змісту та методики потребує дуже пильної уваги з боку викладача й передбачає серед іншого: 
• розробку нових методичних підходів й технологій, що дозволяють учням швидко та ефективно сформувати навчальну компетенцію; 
• перегляд змісту навчання щодо його оновлення та перерозподілу матеріалу для самостійного засвоєння й оволодіння під керівництвом вчителя; 
• розвиток та застосування різноманітних форм самостійної роботи; 
• модернізацію й розвиток технологій оптимального використання різних засобів навчання. 
     Одним з найважливіших напрямків розвитку здатності учня самостійно здійснювати свою навчальну діяльність з оволодіння іноземною мовою є формування у нього оптимальних особистісних стратегій вивчення мови. Вони відображають культуру учіння, особливо культуру роботи над мовою. W.Edmondson та J.House визначають стратегії вивчення мови як предметні та розумові дії, які суб’єкт навчання застосовує з ціллю розширити свою іншомовну компетенцію, й розрізняють три класи стратегій учіння: 
1. метакогнітивні стратегії, за допомогою яких суб’єкт навчання планує, готує й контролює свою навчальну діяльність, аналізує власні успіхи; 
2. когнітивні стратегії, наприклад, здогадка щодо значень слів із контексту, повторення задля кращого запам’ятовування, наведення прикладів, створення аналогій до вже знайомого знання, заучування напам’ять слів, термінів, ключових понять; 
3. соціально-афективні стратегії, за допомогою яких учні взаємодіють при обміні інформацією, реагуванні на проблему або при проханні щодо пояснень.

В педагогіці англомовних країн  широкого застосування набули методи розвитку творчого мислення. Особливостями творчого мислення вважають такі, як самостійне перенесення знань та умінь на нову ситуацію; уміння бачити нові проблеми, нову функцію знайомого об’єкта, визначити структуру об’єкта, що вивчається. До них також відносять здатність знаходити альтернативні рішення, комбінувати відомі раніше методи розв’язання проблеми для створення нового підходу до її розв’язання, приймати оригінальне рішення при відомих інших.

Отже, комунікативна методика, розробку якої ще 1971 року започаткувала група лінгвістів із Ради Європи (Д. Уілкінз, Р. Ріхтері, М. Уіддоусон та інші), булла покликана навчити учнів адекватно висловлювати свої думки у будь-якій ситуації. Згідно з цією методикою, навчання іноземної мови мало бути зведене до зайнятості учнів у різноманітних ситуаціях, які б моделювали реальну дійсність. На думку її дослідників, успіх в опануванні мови при такому навчанні залежав як мінімум від двох факторів: знання соціального контексту, що визначало вживання тих або інших мовних одиниць в конкретній ситуації, і ступеня спонтанності у спілкуванні.

Комунікативна методика передбачає  оволодіння основами мовної комунікації. З боку викладача це, передусім, ознайомлення зі стратегіями, спрямованими на досягнення взаєморозуміння. Однією з них є безпосередність поведінки викладача, яка полягає у низці дій, спрямованих на встановлення психологічної взаємодії з учнямими, таких, як зоровий контакт, використання широкого голосового діапазону, невимушена постава. Велике значення відіграє мова викладача: використання гумору, особистих прикладів, переважання у ній займенників “ми” й “наші”.

Як відзначають дослідники Д. Крістофель, Дж. Горхем, А. Фраймайєр, ці стратегії, використані викладачем, підвищують цікавість студентів до навчання. Особливо це стосується тих студентів, які виявляють високу мотивацію до навчання на початку семестру.

З позицій когнітивістики (це недавно освічена назва для групи дисциплін, які вивчають людське мислення) щодо навчальних технологій виникла концепція пізнавальних стратегій, тобто інтелектуальних навичок, які застосовують учні, щоб утримувати під контролем внутрішні процеси уваги, сприйняття, розуміння та передачі інформації.

Навчальні стратегії  можуть відрізнятись за якістю, походженням, метою та застосуванням.

Р. Оксфорд визначає пізнавальні стратегії як “специфічні дії, поведінку й прийоми, якими користуються учні – часто свідомо – для забезпечення прогресу в засвоєнні, збереженні в пам’яті, відтворенні та застосуванні іноземної мови”.

Існує декілька таксономій пізнавальних стратегій. Згідно з однією з них існують метакогнітивні, когнітивні, соціальні й емоційні пізнавальні стратегії . Метакогнітивні стратегії застосовуються для осмислення пізнавального процесу, планування підходу до виконання завдання й оцінювання того, наскільки воно добре виконане.

Когнітивні стратегії допомагають засвоїти власне мову, зробити висновки, співвіднести поняття, а також набути навичок навчання, таких як конспектування, застосування словників та інших довідкових матеріалів.

Соціальні й емоційні стратегії передбачають пошук допомоги з боку інших і подолання таких відчуттів, як тривога чи потреба в самомотивації, пов’язаних з вивченням мови.

Спільною рисою всіх стратегій є те, що вони визначають “хорошого” учня як такого, хто самостійно приймає рішення, відкрито чи підсвідомо, залежно від того, що необхідно зробити для покращення процесу вивчення мови, незалежно від того, у якому контексті воно відбувається. Такий учень знає, на чому необхідно зосередитись і які стратегії можна застосовувати на певній стадії навчання. Він активно шукає інформацію, можливості, які можна застосувати на практиці, як і допомогу з доступних ресурсів, включаючи людей навколо себе й друковані матеріали. Такий опис передбачає індивідуальний план розвитку, який здебільшого розробляється самою особою.

При цьому заняття й навчання, які спрямовуються вчителем, котрий визначає, що, коли і як слід вивчати, швидше розходяться з описаною формою індивідуалізованого лінгвістичного розвитку, ніж сприяють йому. Іншими словами, більшість характеристик “хорошого” учня іноземної мови швидше пригнічуються, ніж отримують сприяння в процесі заняття, скерованого учителем..

Однак, як стверджують вітчизняні дослідники, на сучасному етапі на перший план виходить синергетика в навчанні студента-філолога, тобто продуктивно-інтерактивна форма навчання, до основних принципів якої належать “визнання першорядності процесу пізнання та доступності інформації, рівності пізнавальних та творчих можливостей студентів у процесі навчання, довіри до пізнавальних можливостей студентів та віри в їхні творчі можливості, необхідність активної позиції учня в процесі навчання” .

Таким чином, стратегії набувають третього виміру у відношеннях між автономним комунікативно компетентним користувачем мови й автономним студентом, який вивчає мову, оскільки цей останній має в своєму розпорядженні набір стратегій, які сприятимуть вивченню мови. Низка досліджень указує на те, що кращого результату у вивченні мови досягають ті, хто застосовує широке коло стратегій. Більш того, продуктивнішим для засвоєння мови є багатофункціональний підхід, застосування стратегій у комбінації,

а не ізольовано. Однак помилкою було б вважати, що учні завжди чітко усвідомлюють, які саме стратегії вони застосовують.

Хоча учні й не завжди це усвідомлюють, найбільш успішні учні застосовують ширше коло стратегій, ніж менш успішні. Постає питання, чи слід вчителю безпосередньо втручатися в процес застосування пізнавальних стратегій й навчати учнів, як зробити процес вивчення мови більш ефективним, якщо вони можуть це робити самостійно за допомогою пізнавальних стратегій. Адже, як відомо, завдання вчителя полягає в тому, щоб ознайомити учнів з раціональними прийомами і навчати їх як спеціальних навчальних дій (роботи з лексичним, граматичним, фонетичним матеріалом), так і загальних навчальних умінь. Навички самостійної роботи з іноземної мови необхідні студентам як під час занять, так і в позааудиторний час.

Ознайомлення учнів з пізнавальними стратегіями протягом кількох уроків, після чого вчитель очікує, що ці стратегії будуть успішно застосовуватись на практиці, є малопродуктивним. Навчання пізнавальних стратегій буде успішним, якщо воно стане частиною процесу, під час якого учні навчаться здійснювати контроль над власним вивченням мови, вироблять здатність самостійно вправлятися з іноземною мовою.

Точне розуміння пізнавальних стратегій  дає учням змогу переносити ці стратегії з навчального середовища у будь-яке інше відповідне оточення, у якому вони можуть опинитися, й виробити здатність обирати, які стратегії найбільш відповідають поставленому завданню без постійного керівництва з боку вчителя.