Комунікативні типи речень у французькій мові

1.3 Короткі висновки

Отже, розрізняють два основних  типи речення: просте речення та складне речення.

Крім того, просте речення класифікується з двох точок зору – комуніка-

тивної та структурної.

Комунікативний тип речення ґрунтується  на  характері  комунікативної функції речення, структурний тип речення – виключно на граматичному прин-

ципі, а саме на будові речення з точки зору його головних членів.

РОЗДІЛ ІІ

ХАРАКТЕРИСТИКА КОМУНІКАТИВНИХ ТИПІВ РЕЧЕННЯ

У ФРАНЦУЗСЬКІЙ МОВІ

2.1 Розповідні речення

Розповідні речення (propositions еnonciatives ou assertives) містять по-

відомлення про предмети або справжні явища. Таке  повідомлення  може  бути

позитивним або заперечним, тому розповідні речення поділяють  на стверджу-

вальні та заперечні.

Граматичною ознакою розповідного речення у французькій є прямий по-

рядок слів, тобто присудок має  стояти після підмета. Для підмета  –   особово- 

вого займенника це є правилом, для  підмета-іменника –  загальною  тенден-

цією. Наприклад:

                                       Il marche. Nous faisons notre devoir –    

          для розповідного речення це єдина можлива конструкція;

          тоді як конструкція

                                          Pierre marche. Le train est arrive –

основна конструкція, котра, однак, не виключає конструкцій зі зворотнім порядком слів

            Arrive le general. Dans la chamber se trouvaient trios garsons,

хоча використання даних конструкцій пов’язане з особливими умовами.

В двоскладних розповідних  реченнях  присудок  може  бути  виражений дієсловом у будь-якій відміні, крім наказового способу.

Як  і  в  українській  мові,  розповідні  речення  дуже  різняться  за  своєю структурою: вони можуть бути дієслівними та іменними, односкладними і дво- складними,  стверджувальними та заперечними,  непоширеними  й  поширени-

ми.

Характерна ознака розповідних речень в усній мові – розповідна інтона-

ція, згідно якій у кінці речення має місце пониження тону.

2.2 Питальні речення

В питальних реченнях (propositions interrogatives) міститься бажання оповідача дізнатись що-небудь від адресата, якому спрямовано  питання. Інак-

ше кажучи, питальні речення, на відміну від розповідних,  передбачають  реак- 

цію у вигляді відповіді:

Ou iras-tu? Avez-vous fait votre devoir?

Питальному реченню притаманні чітко виражені формальні ознаки, кот-

рі вирізняють його від речень інших комунікативних типів. У французькій мо-

ві такими ознаками є:

а) Інверсія підмета, вираженого особовим займенником:

Travaillez-vous? Vient-il?

                         б) Повторення (реприза) підмета, вираженого іменником:

Les eleves travaillent-ils? La piece est-elle grande?

в) Спеціальний зворот – формула est-que перед підметом зі збереженням прямого додатка:

Est-ce que Pierre travaille? Est-ce qu’elle est malade?

г) Питальні слова – займенники та прислівники (qui, que, quand, comment):

Qui est venu? Quand partez-vous?

Перелічені ознаки питальних речень  властиві  різним  типам  питальних речень.

В усній мові дуже важливою ознакою питальних  речень  виступає  особ- лива питальна інтонація, котра графічно позначається знаком  питання. Інтона-

ція може слугувати єдиною ознакою питального речення,  тобто  єдиним  засо-

бом відмінності розповідного та питального речень: Il part. – Il part? Les enfants sont a la maison. Les enfants sont a la maison?

Розрізняють два основних типи питального речення,  в  залежності  від  характеру та спрямування питання: 1) загальні питальні; 2) особові питальні.

1.      В загальних питальних реченнях питання ставиться до підмета,

тобто оповідач запитує у співрозмовника, чи мала місце дана дія чи ні:

Avez-vous compris cette regle? Jean viendra-t-il?

Est-ce qu’il dira la verite?

Загальне питання будується за допомогою інверсії займенникового та ре-

призи іменного підмета, а також за допомогою питального звороту est-ce que

(без інверсії).

Крім цього, французька мова має й ряд інших засобів  вираження  загаль-

ного питання. До них відносяться, в першу чергу, зворот n’est pas  (Vous viendres le soir, n’est-pa?), а також часто вживаний в сучасній французькій мові прислівник non, наприклад: – C’etait gentil, non? (A. Maurois). Nous sommes aussi des amis, non, toi et moi? (F. Sagan).

В  українській  мові  загальне  питальне  речення  характеризується  спе-

цільною часткою чи: Чи задоволений твій батько твоїми оцінками?

В сучасній французькій мові загальне питальне речення зазвичай буду-

ється без інверсії, що стосується, в першу чергу, усної мови, наприклад:

Vous etes encore chez vous pour un certain temps? Je peux aller vous voir? (G. Simenon).Tu n’as pas envie de voir ton pere? (M. Pagnol).

2. В особових питальних реченнях питання ставиться не до присудка, а до інших членів речення – до підмета, додатка, означення, обставини:

Que faites-vous? Quel temps fait-il? Qui est absent?

Pourquoi avez-vous menti?

Питання такого типу будуються за допомогою питальних слів та питаль-

них зворотів, звичайно в поєднанні з інверсією підмета:

а) Якщо питання відноситься до підмета-істоти, то до складу питального речення входить займенник qui або зворот qui est-ce qui:

Qui est venu? Qui est-ce qui est venu?

б) При спрямуванні питання до підмета-неістоти питальне речення буду-

ється за допомогою питального звороту qu’est-ce qui:   

Qu’est-ce qui est sur la table?

Таким чином, у французькій мові, як і в українській, питання різняться формально в залежності від характеру підмета – істоти чи неістоти.

в) Питання до прямого додатка також має різні форми, в залежності від істоти-неістоти підмета, що виступає в ролі додатка: у випадку додатка-істоти – займенник qui та питальний зворот qu’est-ce que:

Qui cherchez-vous? Qui est-ce que vous voyez?,

   у випадку неістоти-додатка – займенник que та зворот qu’est-ce que:

Que cherchez-vous? Qu’est-ce que vous voyez?

(В українській мові: Кого Ви шукаєте? та Що Ви шукаєте? )

г) Питання до непрямого додатка будується за допомогою займенників у поєднанні з різними прийменниками: a qui, de quoi, pour qui і т. п.:

A qui parles-vous? De quoi est-il mecontent?

Avec qui partons-nous?

д) Якщо питання ставиться до означення, то до складу питального речен-

ня додається займенник quell (що має в написанні  різні  форми  роду  та  числа quelle, quels, quelles), за яким слідує іменник:

Quelle robe avez-vous mise? Quelles notes a-t-il recues?

е) Цей займенник використовується і у питанні до іменної  частини  при-судка:

Quel est votre nom?

є) Питання до  обставини  будується  за  допомогою  питальних  прислів-ників, а не займенників. Прислівник ou відноситься  до  обставини  місця, при-     слівник quand – до обставини часу, прислівники comment та pourquoi – до об-ставини виду дії.

Особливий тип питальних речень утворюють так звані риторичні питання.

Риторичні питання – це речення,  що мають форму  питального  речен-ня, але не мають питального змісту. Таким чином,  риторичні  питання  містять твердження у вигляді питання та не потребують відповіді співбесідника. Часто на риторичні питання дає відповідь сам оповідач,  внаслідок  чого  твердження набуває відтінку незаперечності, наприклад:

         Qui pourrait accepter cette proposition? (= Personne ne pourrait l’accepter.)

      Comment repondre a une question si stupide? (= Il est impossible d’y repondre.)

У зв’язку з тим що риторичні питання являють собою не питання, а пові-  домлення, що мають особливу форму,  вони досить часто вживаються  у  допо- відях, виступах, лекціях, наукових роботах.  В  художній  літературі  риторичні питання слугують засобом надзвичайної виразності.

Qui osera renoncer a cette proposition? Personne.

На відміну від звичайних питань,  риторичні питання характеризуються не лише питальною інтонацією, а і питальною інтонацією, котра переходить в окличну.

2.3 Спонукальні речення

Спонукальні речення (propositions imperatives) виражають  волю  опо-

відача змусити особу виконати яку-небудь дію. В них можуть бути виражені  різні форми спонукання: наказ, заборона, прохання, порада, застереження.

Спонукальні речення відрізняються від розповідних і питальних  морфо-логічно, тому що спонукальна цільова настанова позначається формами наказового способу (імперативу), що не властиво іншим комунікативним типам речення:

Reponds! Taisez-vous. Ne parlez pas si haut.

Іншою відмінною ознакою  спонукального  речення  від  питального  та розповідного є відсутність формально вираженого підмета, що для інших типів двоскладного речення неможливо.

Оскільки наказовий спосіб не має всіх особових  форм,  то очевидно,  що дієслово в спонукальному реченні вживається лише в 2-й особі  (однини і мно-жини) та рідше в 1-й особі множини:

Marche! Marchons! Marchez!

Проте поняття спонукального речення ширше ніж поняття  імперативу: в спонукальному  реченні  можуть  вживатися  й  інші  форми  дієслова,  зокрема майбутній час:

Tu seras bien gentil de m’ecouter;

а також інфінітив, який виражає заборону:

Ne pas fumer. Terminer coute que coute ce travail.

До спонукальних інколи відносять речення з умовним способом (subjon- ctif) в 3-й особі множини  й  однини теперішнього  часу,  тобто  в  тій  особовій формі дієслова, яку не має імператив:

Qu’il entre. Qu’il parte. Qu’ils se taisent.

Спонукальні речення можуть  бути виражені не дієслівними формами, а іншими частинами мови – іменниками, прислівниками, вигуками:

En avant! Silence! A droite! Du cafe! (= Apportez-moi du café.)

Цілком очевидно,  що в усній мові суттєвою  ознакою  спонукальних  ре-чень є інтонація, яка значно відрізняється від інтонації розповідних  та  питаль-них речень.

Таким чином,  для  кожного  комунікативного  типу  речення  характерні свої специфічні формальні ознаки та особлива інтонація.

Однак у деяких випадках спостерігається невідповідність  комунікатив-ного змісту речення та його синтаксичної  форми. Так,  наприклад,  розглянуті вище риторичні питання мають форму питального речення, проте на мають пи-тальної цільової настанови.

Зразком невідповідності форми та змісту  можуть  виступати  також  спе-цифічні для французької мови спонукальні речення, що мають  форму  питаль-ного речення:

Voulez-vous m’apporter les cahiers? Veux-tu me suivre?

Речення даного типу, до складу яких входить  дієслово  vouloir, характе- ризуються основною ознакою питального речення – інверсією підмета-займен-ника; однак за своєю комунікативною структурою вони є спонукальними, тому що виражають не питання, а спонукання у вигляді прохання або наказу, яке по-дається у даному випадку в більш ввічливій формі, наприклад:

Veux-tu me dire ce que tu as fait ce matin? (Скажи мені, що ти робив вранці.)

Voulez vous repondre a mes questions? (Відповідайте на мої питання.)

У багатьох французьких граматиках виділяють ще один  комунікативний тип речення – речення окличні (propositions exclamatives). Проте,  як  вже  за-значалось вище,  окличність  пов’язана  з  емоційними  забарвленням  промови (радість, обурення, здивування, захват, жалкування, презирство),  і  з цієї точки зору кожне речення – розповідне, питальне та спонукальне може бути неок-личним та окличним, в залежності від наявності емоційної сторони у форму- ванні речення, наприклад:

Elle est tellement belle! (розповідно-окличне речення);

Comment? Vous n’etes pas encore parti?! (питально-окличне речення);

Oubliez le plus vite possible cet incident! (спонукально-окличне речення).

Крім того, окличні речення, на відміну від розповідних та спонукальних, не мають особливих формальних ознак, хоча в усному мовленні вони характе-ризуються специфічною (окличною) інтонацією.

Тому згідно всім цим причинам виокремлювати окличні речення в само-стійний комунікативний тип не потрібно.

2.4 Короткі висновки

Отже, речення слугує засобом спілкування  людей  та  виконує  свою  ос-новну функцію – функцію комунікативну.

У французькій мові речення зазвичай  поділяють на три пити: розповідне, питальне та спонукальне.

Граматична ознака родповідного речення – прямий порядок слів:  прису-док має стояти після підмета.

Як і в українській мові, розповідні речення дуже різняться за своєю стук-турою: вони можуть бути дієслівними та іменними, односкладними і двосклад-ними, стверджувальними та заперечними, поширеними та непоширеними.

Розрізняють два основних типи питального речення:  загальні  питальні,  особові питальні.

Спонукальні речення відрізняються від розповідних  і  питальних морфо-логічно, адже спонукальна цільова настанова позначається формами  наказово-го способу (імперативу), що не властиво іншим комунікативним  типам  речен-

ня.