Комунікативні типи речень у французькій мові

24

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………… 2

Розділ І Основні ознаки речення та його класифікація ……………….. 4

1.1 Речення як одиниця синтаксису ………………………………... 4

1.2 Принципи класифікації простого речення ……………………... 7

1.2.1 Комунікативні типи речень ………………………………... 7

1.2.2 Структурні типи речень …………………………………… 8                       

1.3 Короткі висновки ……………………………………………….. 10

Розділ ІІ Характеристика комунікативних типів речення у французській мові……………………………………………………………………….  11

2.1 Розповідні речення.…………………………………………….... 11

2.2 Питальні речення ………………………………………………..  12

2.3 Спонукальні речення …………………………………………....  16

2.4 Короткі висновки ………………………………………………..  19

Висновки ………………………………………………………………...  21

Завдання …………………………………………………………………  22

Список джерел …………………………………………………………..  24

Анотації

ВСТУП

В даній курсовій роботі розглядається просте речення в сучасній фран-  цузській мові та принципи його класифікації. Найважливіше спрямування ро-боти – порівняння граматичних конструкцій всіх типів комунікативних  ре- чень.

Відомий граматист академік Шахматов А. А. детально досліджує  вжи- вання простих і складних речень, та різних типів комунікативних речень.

Тема курсової роботи є актуальною, тому  що  просте  речення  розпо-  всюджене не лише у повсякденному житті, а й в усіх стилях мовлення.

Метою дослідження є структурний аналіз комунікативних типів речен- ня.  

Досягнення поставленої мети передбачає реалізацію таких завдань:

  а) виявити у різних стилях мовлення прості речення;

  б) визначити принципи класифікації простого речення;

  в) охарактеризувати комунікативні типи речень.

Об’єкт дослідження – комунікативні типи речень у французькій мові.

Предметом дослідження є  граматичні особливості  комунікативних   типів речення.

Практична значущість полягає в тому, що досліджений  матеріал  мо-  жна  надалі  використовувати  з  метою  подальшого  поглибленого  вивчення  граматичних особливостей комунікативних типів речення.

Структура роботи зумовлена її метою та завданнями. Вона  складаєть-ся зі вступу, двох розділів, двох коротких висновків до кожного  розділу,  ви-сновків та списку використаних джерел.

У вступі  обґрунтовано  актуальність  обраної  теми,  визначено  об’єкт, предмет, мету дослідження, а також методи  дослідження  даної  курсової  ро-боти.

У першому розділі розглядаються принципи класифікації  простого  ре-чення.

Другий розділ присвячено визначенню основних типів  комунікативно-

го речення та їх дослідженню.

У висновках відображено основні результати комплексного досліджен-ня й окреслено його подальші перспективи.

Список використаних джерел містить 15 найменувань,  з  яких  9 – нау-кові видання.                     

РОЗДІЛ І

ОСНОВНІ ОЗНАКИ РЕЧЕННЯ ТА ЙОГО КЛАСИФІКАЦІЯ

1.1 Речення як одиниця синтаксису

Як відомо, вивчення французької мови (як і будь-якої іншої) неможли-

ве без речення. Процес мовного спілкування здійснюється не за допомогою окремих слів (лексика) або окремих граматичних форм (морфологія),  а  за  допомогою більш складних одиниць – речень.

Речення – це комунікативна одиниця,  котра  має  вміщувати  комплекс

певних ознак, завдяки яким речення вважається також граматичною оди- ницею. Цілком очевидно, що, оскільки речення поєднує в  собі  різноманітні

ознаки, то являє собою явище вкрай складне й багатогранне, а тому й має  рі- зні визначення (існує більше 300 визначень речення).

Складність дати визначення реченню пояснюється в значній мірі тим, що до теперішнього часу існують різні суттєві розбіжності відносно природи речення та основних його ознак.

Необхідно зазначити, що розробці основних проблем речення сприяли в першу чергу дослідження російських та радянських вчених, котрі зробили значний внесок у теорію речення (як і синтаксису взагалі).

Здійснювались  спроби визначити природу речення на основі лише логічних ознак, виходячи з яких одні вчені вважали реченнями тільки ті син- таксичні єдності, котрі виражають судження. Інші вважали, що поняття   ре- чення ширше і воно (речення) здатне виражати не лише судження, але і інші

ші форми міркування – наказ, прохання, питання.  На сьогоднішній день всі

лінгвісти вважають, що речення має визначатися на основі мовних, а не  ло- гічних ознак. Однак питання полягає в тому, які саме мовні ознаки властиві реченню, залишається суперечним.

Тривалий час основною ознакою речення вважалось значення: речення визначалось в першу чергу як одиниця смислова.

Для деяких лінгвістів найхарактернішою ознакою речення є інтонація, оскільки саме інтонація відрізняє речення від інших одиниць.

Більшість лінгвістів основною ознакою речення вважає предикативтивність.

Котрий з даних аспектів потрібно вважати найсуттєвішою ознакою речення?

Смисловий (семантичний) аспект не може відігравати вирішальну роль у визначенні речення, адже він є в значній  мірі  відносним,  а  інколи  й необгрунтованим; поняття смислової цілісності стосується також й слово- сполучення та може характеризувати  не одне, а два речення, котрі тісно вза- ємопов’язані за змістом.

Інтонація – ознака значно об’єктивніша, яка чітко відрізняє речення від не комунікативних одиниць, але сфера дії інтонації обмежена усною  мо- вою.

Що стосується предикативності, то її на  загальних  підставах  можна вважати основною та однією з головних ознак речення. Отже,  предикатив-

ність – це причетність повідомлення, що міститься в реченні, до  об’єктив- ної дійсності.

З окремих розбіжностей в трактуванні предикативності  випливає,  що одні вчені вилучають з предикативності категорію особи, інші вміщують у предикативність не лише граматичні категорії часу, особи та відмінка, але та- кож й інтонацію.

Не враховуючи зазначені розбіжності, можна вважати предикатив-

ність  основною та найсуттєвішою ознакою речення. Саме предикативність повідомляє реченню ознаки комунікативної одиниці.  Предикативні взаємини реалізуються лише у реченні, вони можливі лише  між  членами  речення.  Як  підкреслює академік В. В. Виноградов, предикативність утворює чітку грань між реченням та словосполученням.

Існують різноманітні засоби вираження предикативності: лексичні, гра-

матичні, інтонаційні. Проте  основним та  найбільш  типовим  засобом  вира-

ження предикативності в різних мовах є дієслово в особовій формі. Це пояс-

нюється, по-перше, тим, що речення з особовим дієсловом розповсюджені найбільше (будь-яке двоскладне речення містить дієслово в особовій формі), і, по-друге, тим, що категорії часу, відмінки й особи найбільш ясно й чітко виражені в особових формах дієслова:

Я пишу листа. Ти написав листа.

Він напише листа. Ви б написали листа.

В односкладних реченнях:

                               Світає. Морозно.

носієм предикативності виступає головний член односкладного речення.

Отже, смислової ознаки недостатньо для визначення сутності речення;

інтонація характеризує речення лише в усній формі; основною ознакою ре-

чення є предикативність, яка складає специфіку речення й вирізняє його з-по-

між інших одиниць. Саме завдяки предикативності речення слугує засобом спілкування людей, тобто виконує свою основну функцію – функцію комуні-

кативну.

1.2 Принципи класифікації простого речення

Речення поєднує в собі різноманітні сторони: семантичну, формальну, комунікативну. Таким чином існує декілька класифікацій речення,  що за- сновані на різних принципах.

Перш за все, розрізняють два основних типи речення: просте речення і складне речення. Обидва типи, як відомо, утворюють дві різні синтаксичні оди- ниці. Просте речення – одиниця монопредикативна (складається з одного предикативного центра), складне речення – одиниця поліпредикативна (складається з двох або більшої кількості предикативних центрів), тому вони вивчаються в різних розділах граматики.

Просте речення класифікується з двох точок зору – комунікативної та структурної. Перша класифікація ґрунтується на характері комунікативної функції речення, друга – на будові речення.

1.2.1       Комунікативні типи речень

Характер комунікативної функції може різнитися в залежності від загальної настанови того, хто говорить. На основі цієї ознаки, тобто на основі

висловлювання, речення зазвичай поділяють на три типи: 1) розповідне; 2) питальне; 3) спонукальне.

Деякі лінгвісти додають ще й четвертий, комунікативний тип – окличні ре-

чення; проте більшість вчених вважають, що окличне речення не утворює осо-

бливого типу, оскільки «окличність» являє собою емоційний аспект висловлю-

вання, котрий може бути властивий усім типам речення  –  розповідному, пита-

льному, спонукальному. Крім того, питальні речення  не  мають  специфічних формальних ознак, хоча це властиво розповідним, питальним та спонукальним реченням.

Існує також думка, що, крім розповідних, питальних та спонукальних, необхідно виокремити оптативні речення, котрі виражають побажання:

Аби всі були здорові. Якби сніг!

Класифікація простого речення на основі  комунікативної  функції  цілком виправдана, оскільки комунікативні типи речення відрізняються  один  від  од- ного і за своєю структурою, а в усній мові – також й інтонацією. Звичайно,  що в кожній конкретній мові  комунікативні  типи  речення,  як  це  буде показано нижче, характеризуються своїми специфічними рисами.

1.2.2 Структурні типи речень

Структурна класифікація речення, на відміну від комунікативної, грунту-

ється виключно на граматичному принципі, а саме на будові речення з точки зору його головних членів.

Найчастіше,  до складу простого речення входить два головних члени  – підмет й присудок, виражений особовою формою дієслова:

Учень пише на дошці.

Ми повернемося пізно.

В реченнях такого типу предикативність чітко означена: вона виражена зв’язком між присудком і підметом, які утворюють  предикативну  основу (предикативне ядро) речення.

Однак існують речення, до складу яких входить лише один головний член:

Світає. Пожежа.

В реченнях такого типу предикативна основа виражена одним із головних членів: підметом або присудком.

Враховуючи вказану відмінність, відомий російський  граматист  академік

А. А. Шахматов виокремив два  типи  простого  речення:  речення  двоскладне (двочленне) та односкладне (одночленне).

Класифікація  А. А. Шахматова  тривалий  час  була  суперечливою.  Деякі граматисти  не  визнавали  існування  двоскладних   речень,  стверджуючи,  що справжнє речення має завжди складатись з  двох головних  членів  –  підмета і присудка; якщо ж  вони не виражені граматично,  то не можна говорити  й  про речення. [10, 158]  

На сьогоднішній день більшість лінгвістів беруть за основу  класифікацію А. А. Шахматова, вносячи в неї ряд модифікацій.  Суперечливим  залишається питання про сутність головного члена односкладного речення. Одні  вважають, що даний елемент може  бути  або  присудком  (вжитим без підмета),  або  під-

том (вжитим без присудка), наприклад: Світанок – підмет,  Світає – присудок.

Інші вважають, що головний член односкладного речення  не  може  виступати ні присудком, ні підметом, тому ці два члени є відносними, тобто вони  переду- ють одне одному: без присудка немає підмета й навпаки. Це дає підставу  гово- рити про особливий (наряду  з  підметом  і  присудком)  член – головний член односкладного речення,  котрий  слугує  носієм  предикативності,  подібно  до присудка в двоскладному реченні.

До складу двоскладного речення входить два головних члени, поєднаних предикативним зв’язком; присудок  двоскладного  речення  виражений  дієсло-

вом в особовій формі:

                                                  Дув вітер. Ми працювали.

Дійсно, двоскладні речення більш розповсюджені в мові та значно різно-

манітніші за своїм характером.

Як односкладні, так і двоскладні речення можуть мати другорядні члени, доповнюють і визначають головні члени, наприклад, односкладні речення:   

   Повна тиша. Сильний вітер. Розвидняється о шостій ранку;

двоскладні:

Дув холодний та пронизливий вітер. Ми працюємо весь ранок.

            Він читав з великою виразністю.

Звідси випливає, окрім основного поділу речень на односкладні та дво-

складні, в структурну класифікацію речення входить також поділ речень на не-

поширені та поширені. Непоширені речення складаються  лише  з  головного або головних членів речення; поширені, окрім головних членів, містять при- наймні один додатковий (другорядний) член.