Практика діяльності небанківських фінансових установ на ринку фінансових послуг України

План 

Вступ…………………………………………………………………………….…….3

1. Поняття та основні засади діяльності роботи небанківських

фінансових  інститутів…………………………………….…………………..4

2. Аналіз діяльності небанківських фінансових установ на

ринку фінансових послуг України за 2010-2011 роки…………………….12

3. Аналіз показників діяльності небанківського фінансового

сектору в зарубіжних країнах…………………………………………...….17

Висновки.......................................................................................................20

Список використаних джерел.......................................................................21 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Зростання національної економіки на ринкових засадах залежить від ефективної діяльності як банківських, так і  небанківських фінансових установ. Банківський сектор з його тривалою історією функціонування продовжує відігравати головну роль у забезпеченні економіки фінансовими ресурсами. Водночас роль небанківських фінансових установ, що з'явилися в період переходу національної економіки на ринкові засади функціонування, залишається досить обмеженою. У 90-ті роки минулого століття така ситуація пояснювалася тим, що в умовах повної невизначеності з капіталізацією суб'єктів господарювання та великих ризиків інвестування, насамперед, банки могли наповнювати реальний сектор грошовими ресурсами. Однак на сьогодні, коли закінчилися приватизаційні процеси в реальному секторі і національна економіка потребує довгострокового і дешевого капіталу для забезпечення інноваційних процесів, суттєво підвищується роль небанківських фінансових установ. Акумульовані фінансові ресурси, як свідчить приклад перехідних економік Центральної Європи (Угорщина, Чехія, Польща), слугують додатковим ефективним джерелом економічного зростання в країні. У зв'язку з цим важливо дослідити особливості діяльності небанківських фінансових установ, зокрема їх вплив на економічне зростання в Україні.

     За  відноcно незначний чаcовий інтервaл cвого cтановлення ринок фінанcових поcлуг демонcтрує cуттєву позитивну  динaміку. Але при цьoму його рoзвиток має диcкретний та фрагментаpний хаpактер, що пpоявляється в значній неpівномірності oбсягів активів, структурі та якості нaдaних пocлуг і, як наcлідок, невідповідноcті зрoстаючим пoтребам нaціональної еконoміки. Формування ефективного ринку фінансових послуг неможливе без створення та розвитку якісних спеціалізованих фінансових установ.

     Водночас  в умовах подальшої трансформації  вітчизняного фінансового ринку  виникає необхідність системних  досліджень діяльності небанківських  фінансових установ та їхньої ролі у формуванні передумов економічного зростання. 

1. Поняття та основні засади діяльності роботи небанківських  фінансових інститутів

     В економіці небанківські фінансові  інститути відіграють важливу роль у спрямуванні коштів від позикодавців до позичальників як це роблять банки. Застосовуючи інновації, небанківські фінансові інститути вступають у пряму конкуренцію з банками, бо надають клієнтам ті ж послуги, що й банки [5, с.341].

       У країнах з розвиненими ринковими  відносинами небанківськими НФІ є пенсійні фонди, страхові, лізингові, інвестиційні та фінансові компанії. В Україні до небанківських кредитних установ також належать кредитні спілки та ломбарди, органи державного та акціонерного страхування, проте ці установи, згідно законодавства України не мають права здійснювати кредитну діяльність, а отже і не можуть називатися кредитними установами.

     Фактично – це заклади, що не є банками, але здійснюють певні фінансові операції. Вони діють на основі відповідних нормативно-правових актів (в Україні це закон „Про банки та банківську діяльність”), але без ліцензії, що дає право на діяльність, притаманну лише банківським установам. Тобто небанківські установи в Україні не мають права приймати депозитні вклади та вести поточні рахунки клієнтів згідно із законом “Про банки і банківську діяльність” [1].

     Оскільки, згідно із законодавством, діяльність небанківських фінансових установ  не зачіпає процесу створення  депозитів, то залучення коштів здійснюється двома способами:

• на договірних засадах;
• шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій).

     Звідси  всіх їх можна розподілити на:

• договірні фінансові установи, котрі залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором),
• інвестиційні фінансові установи, котрі залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

      Серед договірних фінансових установ за видами послуг, які вони надають своїм  кредиторам можна виокремити:

• страхові компанії;
• пенсійні фонди;
• ломбарди;
• лізингові компанії;
• факторингові компанії.

     Страхові  компанії  – це здебільшого спеціалізовані небанківські фінансові інститути, що виконують функції страхування від різних непередбачуваних випадків. Формування цільових фондів та мобілізація коштів страхових компаній здійснюється шляхом залучення коштів підприємств, організацій або населення, котрі сплачують страхові внески на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми у разі настання страхового випадку.

     При цьому страхові компанії відшкодовують  збитки, завдані тому чи іншому виду майна внаслідок стихійних лих або інших несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи їх сім'ям певні суми  при настанні різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення певного   віку або втрата працездатності).

           Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

• майнове (або загальне) страхування, об'єктом якого виступають різноманітні   цінності, переважно будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Значна   роль у цьому виді страхування належить транспортному страхуванню:  морському, автомобільному, авіаційному;
• особове страхування, при якому об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини), а саме страхування служить певною матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, а також формою організації заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;
• страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);
• перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті страхових збитків.

     За  формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та   взаємні. Капітал акціонерної страхової  компанії формується шляхом випуску акцій, які розміщуються серед юридичних та фізичних осіб і дають право на   отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів. У   цьому відношенні організація страхової справи практично нічим не   відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях   економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють практично усі види   страхування.

     Особливістю діяльності страхових компаній у  багатьох країнах є те, що   страхові договори між страхувальником  та страховиком укладаються не   безпосередньо, а за участю страхових  агентів або брокерів. При цьому   страхові агенти діють, як правило, в рамках довгострокового договору з   певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери, у свою чергу, діють   переважно від імені страхувальника, маючи завдання укласти договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують клієнта.

     Залучені  у формі страхових внесків  кошти, а також власний капітал   страхової компанії вкладають в  акції і облігації приватних  корпорацій, а   також у державні боргові зобов'язання. На сьогодні це головні статті   активів страхових компаній. У зв'язку з тим, що терміни нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов'язаними з особовим  страхуванням) є дуже тривалими й рахуються на роки, страхові компанії виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

     Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої   ресурси  для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей   економіки (переважно у формі  іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У   зв'язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з   інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

     Пенсійні  фонди  – це спеціалізовані фінансові установи, основним   завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для   пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

           За формою власності  пенсійні фонди можуть бути приватними або державними. Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

           Пенсійні фонди  можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак частіше вони знаходяться під контролем корпорацій, що їх створили, або перебувають у довірчому управлінні траст відділів комерційних банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто їх активними операціями, але й врегулювання усіх зобов'язань за пасивами, то такий пенсійний фонд вважається застрахованим. В усіх інших випадках фонд є незастрахованим.

           Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов'язані з  нагромадженням значних сум коштів на тривалі терміни, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини  визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина в яких  належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що  дозволяє впливати на її політику.

           У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значній мірі підлягають чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами   страхових компаній, пенсійні фонди відрізняються значно вищим рівнем   фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну   ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню   пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на   досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні   папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

           Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою  центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів  різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

           Ломбард – це фінансова установа, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Ломбард проводить такі операції:

• приймає на схов від громадян предмети домашнього вжитку і особистого користування;
• видає громадянам позички під заставу предметів домашнього вжитку і особистого користування.

     Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного терміну.

     Лізинг  – порівняно нова специфічна форма  організації кредитно-фінансових відносин. Він забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без  значних разових витрат грошових коштів, що не минуще при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, тощо дозволяє уникнути витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва.