Особливості використання векселів в господарському обігу підприємств в Україні

ЗМІСТ 

Вступ ………………………………………………………………………………3

1. Особливості використання векселів в господарському обігу підприємств в Україні …………………………………………………………………………….4

1.1. Історія  виникнення векселя та його  розвиток …………………………….4

1.2. Правове положення векселя в національному законодавстві України та його особливості …………………………………………………………………8

1.3. Вексель в господарському обігу ………………………………………….14

Висновки  по розділу 1 ………………………………………………………….21

2. Визначення фінансових результатів та оцінка ефективності господарської діяльності ТОВ “Ангел” ………………………………………………………..22

Висновки  по розділу 2 ……………………………………………………….....39

Загальні  висновки ………………………………………………………………40

Перелік використаної літератури ……………………………………………..43

Додатки ………………………………………………………………………….44 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     В сучасних умовах фінансової кризи, коли має місце відсутність готівки, використання векселів в господарському обігу підприємств стає актуальним.

     Обмежені  можливості використання векселів в  Україні, а також відсутність чіткої законодавчої бази з питань вексельного обігу гальмують ратифікацію приєднання України до Конвенції ООН, незважаючи на те, що згода на приєднання до Конвенції ЮНІСТРАЛ Україна підписала ще 9 грудня 1988 р. Але навіть у випадку прискореного створення достатньої законодавчо – н ормативної бази вексельного обігу, що забезпечує стиковку з іншими законодавчими актами України та світового співтовариства, необхідний час для того, щоб вексель став невід’ємною складовою частиною у господарському обігу України, щоб підприємства навчились свідомо та добровільно використовувати вексель у фінансових відносинах з партнерами.

       Актуальність  обраної теми обумовлено необхідністю вирішення питань організації та особливостей використання векселів в господарському обігу підприємств в Україні.

     Метою курсової роботи є обґрунтування особливостей використання векселів в господарському обігу підприємств в Україні.

     Завдання  полягає у визначенні та дослідженні особливостей використа- ння векселів в господарському обігу підприємств в Україні.

     Предметом дослідження являється використання векселів в Україні.

     Об'єктом дослідження є використання векселів в господарському обігу підприємств в Україні.

     Питання теорії та методології обліку операцій з векселями знайшли своє відображення в дослідженнях таких вітчизняних та зарубіжних науковців: Ф.Ф. Бутинця, Б.І. Валуєва, С.М. Бервено, В.В. Воловика, І.Ф. Сидорова, В.Л. Яроцького, В.А. Бєлова, Л.Г. Єфімова, О. Виговського, В.В. Грачьова, Л.Ю. Добриніна, Д.Л. Іванова, Є.О. Крашеніннікова, Н.А. Крутицького, Ю.Н. Мороза, Л.А. Новосьолова. 
 
 

     1. ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ВЕКСЕЛІВ  В 

     ГОСПОДАРСЬКОМУ  ОБІГУ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ

       1.1. Історія виникнення векселя та його розвиток 

     Історично, виникнення векселя сягає античності. Перші згадки зв'язані з Древньою Грецією, у якій спостерігалися дуже міцні зв'язки між обмінювачами в різних містах. Нестача наявних грошей, а також розуміння небезпеки тривалих переходів призвели до того, що купець одержував розписку від одного обмінювача в тому, що він одержить борг в іншому місті у іншого обмінювача, а потім з цією розпискою обмінювач зможе повернути собі гроші у того хто видав розписку.

     По  своїй суті така розписка була переказним векселем. Такі векселі широко використовувалися в Італії із середини XII до середини XVII ст., коли вона вважалася центром господарської і фінансової діяльності. Саме тому, Італія і вважається батьківщиною векселів. Якщо спочатку вексель гарантував одержання готівки в іншому місці, то пізніше він став виступати фактом обміну товару на гроші, які продавець одержував пізніше з врахуванням або без врахування затримки - безвідсотковий і відсотковий векселі.

     Взагалі, у розвитку вексельних відносин можна виділити декілька періодів.

     Перший  період історії векселя може бути названий італійським, італійський він не тільки тому що відбувається в Італії, але і з іншої причини: практика векселя, навіть наскільки вона проникає і за межі Італії, знаходилась в руках італійських обмінювачів-банкірів. А тому до італійського періоду повинна бути віднесена і подальша епоха в розвитку векселя, - епоха ярмарків у Шампані (XIII ст.), та особливо ярмарків Бургундії (у Ліоні) і ярмарків у Безансоні (XIV - XVI стст.).

     До  кінця італійського періоду, тобто до кінця XVI - початку  XVII ст., вексель майже цілком сформувався. Протягом чотирьох століть, шляхом довгого, історичного процесу виробилися вексельні звичаї і навіть з'являється перший вексельний статут - Болонії (1569 р.). Вексель використовується не тільки для переказу грошей, але і для інших цілей, але використовується, не виходячи з рук італійських банкірів: ніхто не може застосувати вексель для своїх тих чи інших цілей не прибігаючи до участі банкіра; останній є потрібним або в ролі трасанта, або в ролі ремітента, або пред'явника, або в декількох з цих ролей. Але в цьому була і сприятлива сторона: вексель та правила його обігу вироблювались в обстановці єдиної банкірської техніки.

     Та  незважаючи на це, при всій сформованості, до кінця італійського періоду вексель  не має однієї властивості - рухливості, переказуваності; він ще не папір, здатний переходити від однієї особи до іншої, змінювати своїх кредиторів. Виражена в ньому сума прикріплена до визначених осіб. До настання терміну платежу вексель залишається незмінно в тих самих руках - в руках пред'явника, і тільки на момент платежу, при особистій присутності і при участі всіх згодних на це осіб, може перейти від одного боржника до іншого. Необхідну переказуваність вексель знаходить вже в новому періоді свого розвитку, коли він стає надбанням усього торгового, а потім і неторгового люду.

     Новий період у розвитку векселя - період індосаменту, цієї спрощеної форми  і своєрідного способу передачі векселя. Сцена нового періоду вже  не Італія, а центр та північ Європи, насамперед Франція, а потім Голландія, Німеччина й Англія. Перша звістка про індосамент відноситься до початку XVII ст. (у Pragmatica Неаполя 1607 р., де міститься заборона індосаменту). Після нерішучих коливань французького законодавства, індосамент остаточно визнаний і повноправно закріплений в Ордонансі Людовика XIV (1673 р.) і майже одночасно (у 1682 р.) - у зразковому для того часу Вексельному Статуті Лейпцигу.

     Індосамент  визволив вексель із рук банкірів і передав його в розпорядження  торговців як знаряддя торгового  кредиту. Відтепер головна функція  векселя - покривати платежі, відстрочені (кредитовані) при покупці товарів, і таким чином сприяти обігу грошей (цінностей).

     В Німеччину вексель занесений з Італії і Франції. Італійський вплив можна побачити не тільки в термінології старих вексельних статутів Німеччини, але також і в тому, що в Лейпцизі ще в 1711 році біржовий бюлетень вексельних курсів складався італійською мовою. Вексель з'явився в Німеччині поза тією обстановкою та поза тією технікою, у яких він виник в Італії, а потім розвивався у Франції. З усіх особливостей векселя привертало увагу те, що:

     а) це письмове документоване грошове  зобов'язання;

     б) воно наділене особливою швидкістю  і суворістю стягнення;

     в) таку суворість можна додати всякому  борговому документу, досить лише позначити його векселем.

     Отже  вся сила, у позначці - вексель; її однієї досить, щоб перетворити у вексель будь-який письмовий документ, що містить в собі зобов'язання на гроші.

     Такі  три періоди в історії векселя: перший, - італійський, він зник, передавши вексель для подальшого розвитку другому періоду - французькому (індосамент). Найважливіша пам'ятка французького періоду - це Соde de commerce (1808 р.). Третій період - німецький; його найважливіший твір - Загальнонімецький Вексельний Статут (1847 р.) - модель, з якої копіювалися сучасні йому вексельні статути.

     В Росії вексель почав діяти  за часів Петра I, який через безладдя пошти та небезпечність доріг, знайшов можливим застосовувати векселі для переказу казенних грошей з одного міста в інші міста за участю купців. Вже при Петрові II, у виданому при ньому вексельному статуті, векселі поділяються на казенні та приватні. Зазначений вексельний статут і є перший, введений у Росії, за розпорядженням уряду, у вигляді твору, виданого 16-го травня 1729 р. німецькою та російською мовами. В основу цього статуту покладено сучасні йому німецькі вексельні статути, із яких запозичено багато визначень і майже вся термінологія векселя.

     Основна увага в Статуті 1729 р. приділена переказному векселя, а про простий згадано лише мимохіть. Необхідним визнається вказівка валюти векселя - одержання еквівалента (товарів або грошей) за боргове зобов'язання. Зобов'язуватися векселями дозволено купцям і особам, які вступають з ними в договірні відносини.

     Перший  вексельний статут проіснував більше століття, в нього 70 разів вносилися зміни і доповнення, поки нарешті був прийнятий новий Статут про векселі від 25 червня 1832 р., складений на основі як французького, так і німецького вексельних законодавств. Суттєві зміни в нього вніс закон від 3 грудня 1862 р., яким вексельна дієздатність була розширена до загальногромадської дієздатності, з винятками по відношенню до осіб духовних, нижніх військових чинів, селян, що не мають нерухомої власності і торгових свідоцтв та заміжніх жінок без згоди чоловіків.

     Вже в 40-х роках XIX ст. було підняте питання про перегляд вексельного законодавства. Одночасно з виданням в Німеччині вексельного статуту (1847 р., вступив у дію з 1848 р.) питання про перегляд підіймається офіційно. Відтоді було складено декілька вексельних проектів (1860, 1880, 1884, 1890, 1895 р.) підготовлених під впливом німецького права. І тільки 27 травня 1902 року був затверджений новий Статут про векселі, що вступив у дію з 1 січня 1903 року, а законом від 5 жовтня 1906 року з селян знята заборона зобов'язуватися векселями.

     Характерними  рисами російського вексельного  обігу в період після скасування кріпосного права (1861 р.) і до жовтневої революції (1917 р.) були:

     - довгостроковість векселів (3,6,12 і більше місяців);

     - велика валюта векселів;

     - панування у внутрішньому обігу простих векселів. Переказні векселі використовувалися, як правило, у зовнішній торгівлі та при одержанні закордонних банківських кредитів;

     - велика питома вага банківського капиталу в кредитуванні вексельного обігу.

     Статут  про векселі 1903 року був останнім вексельним статутом Росії. Після жовтня 1917 року він втратив силу поряд з усіма іншими законами дореволюційного часу. Однак потреба у векселях відчувалась навіть під час «військового комунізму» і вони виписувались по старих зразках (на вексельному папері для боргових зобов'язань). Згодом такі векселі були визнані радянськими судами лише в якості боргових розписок.

     З переходом до нової економічної політики стала відчуватися потреба в боргових зобов'язаннях, які б могли забезпечити швидке стягнення боргу, на відміну від боргових розписок і інших боргових зобов'язань. Тому в 1922 році було прийнято «Положення про векселі». В його основу були покладені Статут 1903 року і німецьке вексельне законодавство, що разом із так званими бременськими правилами склало основу подальшого розвитку і європейського вексельного обігу. Але Положенню судилося коротке життя - до фінансово-кредитної реформи 1930 - 32 р.

     Вексельний  обіг розвивався протягом багатьох століть і відрізнявся великими розбіжностями часом навіть у країнах, зв'язаних між собою багатовіковими економічними і культурними традиціями. З метою уніфікації вексельного законодавства й усунення колізій вексельних законів було проведено декілька міжнародних конференцій, остання з яких відбулася в 1930 році у Женеві. В результаті її роботи були вироблені три вексельні конвенції:

     Конвенція № 358, що встановлює Однаковий закон про переказний і простий вексель;

     Конвенція № 359, що має на меті вирішення деяких колізій законів про переказні  і прості векселі;

     Конвенція № 360 про гербовий збір по відношенню до переказних і простих векселів.

     Країни, що приєдналися до першої із зазначених конвенцій (спочатку їх було 25), взяли на себе зобов'язання ввести в дію на своїй території Однаковий закон про переказний і простий вексель (далі по тексту - ОВЗ), що є додатком 1 до зазначеної конвенції, з можливістю включення в національне законодавство обмовок до закону, наведених у додатку 2 до цієї ж конвенції.