Кредитна система України: складові механізм, функціонування, регулювання

     Трансформаційна функція банківської системи  базується на аналогічній функції  окремих банків. Проте вона не є  сумою механічного складання  подібної функції всіх банків, що входять у систему. У масштабах системи виникає якісно нова функція трансформації – більш масштабна, більш глибока, більш завершена й ефективна, ніж сума трансформаційних потенціалів окремих банків. Це зумовлюється двома обставинами:

1. по-перше, в трансформаційний процес активно включається центральний банк. Як банк банків він активно здійснює всі види трансформаційних процесів на міжбанківському рівні. Через механізми рефінансування (кредитні аукціони, кредитування через «облікове вікно», «ломбардне вікно», пряме кредитування окремих банків тощо) центральний банк трансформує ресурси грошового ринку і за строками, і за розмірами, і за ризиками, і в регіональному аспекті, та ще й у більших масштабах, ніж окремі комерційні банки. Він завершує трансформаційні процеси в межах усього грошового ринку, розпочаті безпосередньо комерційними банками;
2. по-друге, система істотно підвищує трансформаційний потенціал вузькоспеціалізованих банків. Умонтовані в систему, вони дістають можливість виконувати цю функцію в кооперації з універсальними банками. Якщо банк, як, наприклад, Ощадбанк України, спеціалізується на депозитних операціях, то в складі системи він може запропонувати мобілізовані кошти банкам, що виконують кредитні операції. Спільно, як складові системи ці банки можуть забезпечити весь комплекс трансформації грошового капіталу на ринку.

     Функція створення платіжних засобів  і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи  її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами, банківська система управляє пропозицією грошей.

     Це  ключова функція банківської  системи. У її виконанні беруть участь усі ланки системи – центральний  банк, усі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної.

     Ця  функція банківської системи  якісно відрізняється від аналогічної  функції окремого банку. Кожний окремий  банк потенційно спроможний брати участь у формуванні пропозиції грошей і  заінтересований розширювати цю свою діяльність, оскільки вона дає йому додаткові доходи. І тільки система може визначити межі цієї діяльності, що адекватні попиту на гроші, і ввести в ці межі емісійну функцію кожного банку. Це досягається методами та інструментами грошово-кредитної політики центрального банку, реалізацію якої здійснює система в цілому. 

     Функція забезпечення стабільності банківської  діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з надзвичайно високою  ризикованістю банківської діяльності. Банки, на відміну від інших економічних суб’єктів, криють у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності, розладу усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи. Тому кожний окремий банк не може виконувати стабілізаційної функції, а скоріше навпаки.

     Виконання банківською системою стабілізаційної  функції проявляється двояко:

• у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок – від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;
• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

     На  цій підставі створюються спеціальні механізми забезпечення стабільності банківської діяльності, які включають:

• страхування банківських ризиків, передусім кредитних;
• страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;
• створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;
• створення механізму обов’язкового резервування банківських депозитів;
• централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов’язані з найбільшими ризиками;
• створення централізованого нагляду і контролю за банківською діяльністю;
• створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;
• узаконення різних механізмів централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів).

     У цих заходах виявляється організаційно-правове  забезпечення стабілізаційної функції  банківської системи. Кожний із них  може бути реалізований лише в межах системи і є специфічним інфраструктурним елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище – банківську систему.

     Банківська  система взаємодіє з іншими системними структурами, з якими вона створює  як підсистема більш загальне утворення – економічну систему в цілому. Це, зокрема, бюджетна система, податкова система, валютна система, торговельна система тощо. Порівнюючи банківську підсистему з іншими, можна виявити в ній риси, які спільні для їх усіх, що підтверджує її системний характер, а також суто специфічні риси, які підкреслюють її банківську специфічність [18, с. 34].

     До  специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи  і виділяють її з ряду інших, можна віднести:

• дворівневу побудову;
• поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в цілому;
• централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;
• наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;
• гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

     Дворівнева  побудова – ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно  відрізняє їх від інших систем. Однорівнева побудова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміністративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і кредитно-розрахункове обслуговування господарської клієнтури, як це, по суті, було в СРСР.

     При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об’єднаних спільними цілями і завданнями, як, наприклад, ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються з участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавчо наділяється відповідними повноваженнями.

     На  другому рівні банківської системи  перебуває решта банків, які в  Україні заведено називати комерційними банками.

     На  відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати  економічних суб’єктів – учасників  грошового обороту: фірми, сімейні  господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система  обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Схема побудови банківської системи 

     Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

     Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням  прав і обов’язків кожної ланки  системи.

     Отже, банківська система – це не механічна сукупність багатьох окремих банків, але це і не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує своїми особливими методами та інструментами функціонування грошового ринку та економіки в цілому [18, с. 36].

1.3. Небанківські кредитно-фінансові  установи

     Небанківські  фінансово-кредитні установи теж є  фінансовими посередниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові) [12, с. 245].

     У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

• функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, – у секторі опосередкованого фінансування;
• формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
• розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;
• діяльність їх щодо створення зобов’язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов’язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов’язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності.

     Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних  установ істотно відрізняється  від банківської діяльності:

1. вона не пов’язана з тими операціями, які визнані як базові банківські.
2. вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов’язкового резервування. Тому законодавство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;
3. вона є вузько спеціалізованою.

     Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями:

1. за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;
2. за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

     Формування  грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних  установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так  вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов’язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

     Усередині групи договірних посередників можна  виокремити:

• страхові компанії;
• пенсійні фонди;
• ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

     Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

• інвестиційні фонди;
• фінансові компанії;
• кредитні товариства, спілки тощо.

     Загальна  схема класифікації небанківських  фінансово-кредитних установ наведена на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ 

     Розглянемо  в загальних рисах механізм посередницького  функціонування основних видів небанківських  фінансово-кредитних установ [12, с. 248].