Грошові системи: суть та основні етапи розвитку

   Більшість країн (Німеччина, Австрія та інш.), які  не мали достатніх золотих запасів  перейшли до золото-девізного стандарту, при якому також відсутній обіг золотих монет та їх вільне карбування, а обмін банкнот здійснюється на іноземну валюту (девізи), яка обмінюється на золото. Таким чином зберігався непрямий зв’язок грошових одиниць 30 країн світу із золотом (1).

   Золото-зливковий та золото-девізний стандарти були грошовими системами без золотого обігу, тобто золото функцій обігу  та платежу не виконувало, саме тому їх називають “урізаними” формами золотого стандарту.

   Кінцевий  крах золотого стандарту як грошової системи було прискорено економічною  кризою 1929-1933рр., яка охопила всі сфери суспільного відтворення – виробництво, торгівлю, грошово-кредитну та валютну системи. Світова грошово-кредитна криза продовжувалася 3,5 роки – з осені 1929 до весни 1933 р. та мала виключну глибину та гостроту. Наприклад, в США депозити банків зменшилися на 1\3, їх обліково-судні операції – в 2 рази. З початку 1929 до липня 1933 р. збанкрутувало більше 10 тисяч банків (40 % загальної чисельності банків в країні) (2).

   Особливістю світової грошово-кредитної кризи 1929-1933 рр. було зберігання низької норми  процента за кредит. В 1930-1933 рр. облікова ставка Банку Англії була в середньому на рівні 3,1% проти 5,5% в 1929 р., Федерального резервного банку Нью-Йорку – 2,6% проти 5,2% (3).

   Збіг  економічної та грошово-кредитної  кризи із валютною призвів до відміни золотого монометалізму та масового знецінення валют (на 50-84%) Внаслідок неї золотий стандарт було відмінено в усіх країнах (наприклад, в Великобританії, Німеччині та Японії – в 1931р., в США – в 1933р.) (1).

   Безпосередніми причинами ліквідації золотого стандарту були дефіцитність державних бюджетів, пасивність платіжних балансів, зменшення офіційних золотих запасів.

   Після кризи золотий стандарт певний час  зберігався лише у країнах так  званого “золотого блока”: Франції, Бельгії, Голландії, Швейцарії, Італії та Польщі. В 1935р. від золотого стандарту відмовилися Бельгія та Італія, а в 1936р. – й всі інші країни. З того часу затвердилася система паперово-кредитних грошей. А єдина міжнародна валютна система поступилася валютним угрупуванням – валютним блокам та зонам (6).

   Валютні зони – валютні угрупування країн, які було створено під час та після другої світової війни на основі довоєнних валютних блоків. Характерними ознаками валютної зони є: підтримка учасниками валютної зони твердого курсу валют по відношенню до основної валюти, зберігання національних валютних резервів у банках країни-гегемона та пільговий режим розрахунків усередині зони (5).

   Основні валютні блоки – стерлінговий та доларовий - виникли після відміни золотого стандарту у Великобританії та США, в період загострення “валютної війни” між ними.

• стерлінгова зона – очолюване Великобританією історично складене валютне угрупування країн, які проводять більш-менш узгоджену політику у сфері міжнародних валютно-фінансових відносин з використанням фунтів стерлінгів у валютних операціях.

   Історичним  попередником стерлінгової зони був  стерлінговий блок, який склався після  краху золотого стандарту у Великобританії у 1931р. До нього входили переважно  країни Британської імперії та деякі  інші. Стерлінгова зона була найбільшим валютним угрупуванням за територією та чисельністю населення країн, що входили до неї. Її площа становила 1/6 території Земної кулі із населенням понад 1 млрд. чоловік. На долю країн стерлінгової зони припадало 1/6 світового товарообігу.

   Для валютного механізму стерлінгової зони було характерно (5):

1. прикріплення національних валют країн-учасниць до англійської валюти шляхом підтримання курсу відносно фунту стерлінгів;
2. більш пільговий режим обміну між стерлінговими валютами при порівнянні із не стерлінговими;
3. наявність у середині зони єдиної системи валютного контролю;
4. участь країн зони у загально зональному інвалютному фонді (доларовому пулі) шляхом здачі у централізовані резерви у Лондоні за твердим курсом всієї або частки виторгу у доларах та інших валютах;
5. збереження значної частини валютних резервів членів зони у фунтах стерлінгів у вигляді стерлінгових авуарів в англійських банках. Юридично зона не мала централізованого керівного органу та вся її діяльність здійснювалась на базі “джентельменських угод”. З 60-х років стерлінгова зона вступила у період свого розпаду, практично припинила існування після відміни Великобританією у 1972р. пільгового режиму валютних розрахунків з країнами зони).

• доларова зона – існуюче протягом 30-70рр. нашого століття валютне угрупування країн Північної, Центральної та Південної Америки, чиї грошові системи та зовнішні розрахунки орієнтувалися на головну валюту – долар США. Зона не мала офіційної юридичної основи. Механізм зони включав:

10. Підтримання більш-менш незмінного співвідношення національної валюти з доларом США.
11. Відсутність державного контролю при міжнародних розрахунках.
12. Збереження основної маси валютних резервів у вигляді доларових депозитів в американських банках та здійснення через них міжнародних розрахунків.

   Стерлінговий  та доларовий блоки використовувалися  для захоплення ринків збуту, джерел сировини. Між ними розгорталася справжня “валютна війні”. Для її ведення  було створено валютні стабілізаційні фонди – державні золото-валютні  фонди для проведення валютної інтервенції з метою врегулювання валютного курсу.

• зона французького франку – очолюване Францією валютне угрупування, що створене на базі її колоніальних володінь. Виникла у 1939р. Її особливістю при порівнянні із стерлінговою зоною було юридичне її оформлення міждержавними угодами та наявність централізованого керівного органу – Валютного комітету зони франка (1).

   Усередині зони існують два валютних союзи  – Західноафриканський валютний союз та Валютний союз Центральної  Африки, грошовою одиницею цих країн є франк КФА (Colonies francaises d’Afrique – французські колонії в Африці). 1 фр. франк = 50 фр. КФА (1).

   Механізм  зони (1):

1. Встановлення твердого паритету валют із французським франком.
2. Гарантування франка КФА французським казначейством та його вільний обмін на французський франк.
3. Контроль Франції за кредитною політикою емісійних банків країн-членів.
4. Збереження всіх інвалютних резервів у французських франках.
5. Відсутність валютних обмежень між країнами-членами.
6. Здача виторгу в іноземній валюті у централізований пул при французському казначействі.
7. Здійснення усіх розрахунків через валютний ринок у Парижі.

   Зростання економічного потенціалу посилюють  центробіжні сили у зоні франку.

   Таким чином, депресія, яка мала місце після  світової економічної кризи, протікала в умовах  війни валютних блоків та знецінення валют.

     З 30-х рр. ХХ ст. в усіх країнах  затвердилася система кредитних  грошей, не розмінних на золото. Сучасні гроші у своїй основі  – це кредитні гроші , які  нерозривно пов’язані із господарським оборотом і реально відбивають його рух. Тобто сучасні гроші у своїй основній масі є не лише свідченням вартості, титулом платоспроможності, а й реальним відбитком руху товаро-матеріальних цінностей, руху капіталу (2).

   Характерними  рисами сучасних грошових систем є такі:

8. Втрата зв’язку із золотом внаслідок витіснення його з внутрішнього та зовнішнього обороту.
9. Випуск грошей в обіг не тільки для кредитування господарства, але й для кредитування держави.
10. Широкий розвиток безготівкового обігу та зменшення готівкового.
11. Хронічна інфляція.
12. Державне регулювання грошового обігу.
13. Відміна офіційного золотого вмісту, їх забезпечення та розміну банкнот на золото.
14. Розвиток інтеграційних процесів в сфері грошово-кредитних відносин.

   Кредитний механізм емісії грошей базується на загальних принципах кредитування (поверненість, забезпеченість та інш.), що створює передумови для забезпечення сталості грошей шляхом формування спеціального механізму регулювання пропозиції грошей відповідно до потреб обороту в засобах обігу. Нині в усьому світі емісія грошей монополізована державою, яка бере на себе зобов’язання забезпечувати сталість грошових знаків, що від її імені емітує центральний емісійний банк тієї чи іншої країни.

   При деяких умовах кредитна природа банківських  білетів може мати формальний характер. Розлад економічного життя суспільства відображується на характері функціонування кредитно-фінансових установ. Відміна золотої конверсії, а потім і відмова від підтримання ринку цінних паперів неодноразово призводили до зближення кредитних та державних паперових грошей. Зберігаючи формальні реквізити кредитних грошей, банкноти емітувалися без будь-якого забезпечення. Однак це відбувалося лише в умовах повної дезорганізації та хаосу в економіці. Відбувався фактично розпад банківської системи, яка повністю втрачала здатність регулювати грошові потоки. Наприклад, саме так відбулося в період гіперінфляції 1918-1923рр. в Німеччині, коли рейхс-марки формально залишалися банкнотами, але імперський банк-емітент фактично припинив бути кредитною установою (4).

   Дійсно, випуск банкнот із ціллю покриття бюджетного дефіциту змінює характер їх функціонування, призводить до непропорційного  розбухання грошової маси, сприяє виникненню та поглибленню інфляційної ситуації. Разом з цим все це не відміняє кредитної природи системи банкнот та грошової системи в цілому.

   Грошові системи знову опинилась під  впливом економічної кризи в 1937 р. В деяких країнах в цей час, в тому числі в Великобританії, Франції, Японії, прокотилася хвиля  знецінення валют. Протягом 1936-1938 рр. французький франк було девальвовано тричі. До кінця 1938 р. золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41% проти рівня 1929 р., фунту стерлінгів – на 43%, французького франку – на 60. Напередодні другої світової війни не залишилося жодної стабільної валюти (5).

   Протягом  війни інфляція охопила майже  всі країни. До кінця війни грошова  маса в обігу у більшості країн  збільшилася у 3-5 разів, в Італії, Японії – у 20 разів при скороченні виробництва ( за винятком США). За цей  час зросло значення золота як світових грошей.

   Грошові реформи, які було проведено після  війни  в ряді країн, не призупинили  інфляцію. Її особливістю в цей  час було зростання грошової маси при незначному збільшенні виробництва  та товарообігу. На відміну від більшості країн в США та Великобританії післявоєнна інфляція супроводжувалася незначним зростанням готівкової маси. В США банкнотний обіг збільшився за 1945-1958 рр. на 9% при зростанні промислового виробництва на 24,4 %, в Великобританії – на 47 та 58% відповідно. Інфляція в цих двох країнах відбувалася меншими темпами, але знецінення цих валют мало важливе значення, оскільки вони згідно з Бретон-вудською угодою мали статус резервних валют. В 1958 р. долар знецінився удвічі, фунт стерлінгів -  в 3 рази порівняно із довоєнним періодом. Таким чином, інфляція здобула світові масштаби (1).

   З середини 50-х –початку 60-х років  інфляція в окремих країнах (США,ФРН, Канаді) дещо призупинилась та отримала “повзучий “ характер. Однак  після деякої перерви інфляція знову  посилилась. 

   Внаслідок економічної кризи 1948-1949 гг. відбулося  знецінення валют країн західної Європи до  долара США, що призвело до невідповідності між офіційними та ринковими курсами  та стало  причиною багатьох девальвацій, серед  яких особливе значення мала масова девальвація 1949 р. Вона мала декілька особливостей (1):

• Курс національних валют було знижено безпосередньо по відношенню до долара
• Девальвацію було проведено в умовах валютних обмежень
• Девальвація мала масовий характер. Вона охопила валюти 37 країн, на них припадало 60-70% світового товарообігу. З великих держав лише США зберегли золотий вміст долара на рівні 1934 року, хоча його купівельна спроможність знизилася удвічі порівняно із довоєнним рівнем.
• Девальвація відбувалася у значних розмірах (фунт стерлінгів було девальвовано на 30,5%).
• Девальвацію було проведено під впливом США, які використали підвищення курсу долару для стимулювання експорту капіталів, купівля товарів та підприємств у Західній Європі та збільшення доларової заборгованості країн Західної Європи.

             З другої половини 60-х років  до 1981 р. кризові спади виробництва  супроводжувалися інфляцією, що  знайшло відображення у стагфляції. Уповільнення темпів інфляції розпочалося з 80-х років.