Попередній договір та його правова природа у сфері господарювання

Тема: Попередній договір та його правова природа у сфері господарювання

Зміст

Вступ

1. Порядок укладення попереднього господарського договору та його правові наслідки

2. Зміст попереднього договору

3. Види попередніх договорів

3.1. Форвардний контракт

3.2. Ф'ючерсний контракт

3.3. Опціон

4. Відмінність попередніх господарських договорів за Цивільним та Господарським кодексами України

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Питання щодо змісту договору, особливостей визначення кола його істотних умов та їх правового значення відноситься до спірних в науці цивільного права. Дискусія з цього питання ведеться серед вченихцивілістів, починаючи з радянського періоду і по теперішній час. Враховуючи зазначене, до спірних відноситься і питання щодо змісту попереднього договору. Його, зокрема, досліджували В.В. Вітрянський та М.І. Брагінський, Р.А. Майданик та С.М. Бервено, І.В. Єлисеєв та М.В. Кротов, Є.В. Богданов та інші. Однак відсутність системності досліджень зумовлює те, що наявні висновки характеризуються несистемністю та подекуди носять суперечливий характер. Тому мета даної статті полягає в аналізі норм чинного законодавства про зміст попереднього договору та пошуку шляхів його вдосконалення.

Актуальність роботи зумовлена тим, що чинне законодавство України містить суперечливі норми щодо змісту попереднього договору, що потребує внесення відповідних змін.

Основною метою курсової роботи є дослідження правової природи попереднього договору у сфері господарювання.

З врахуванням мети дослідження були поставлені наступні задачі:

-           узагальнити порядок укладення попереднього господарського договору та його правові наслідки;

-           визначити зміст попереднього договору

-           дослідити види попередніх договорів

-           з’ясувати відмінність попередніх господарських договорів за Цивільним та Господарським кодексами України.

Об’єктом дослідження є є чинне законодавство, що регулює порядок укладення попередніх договорів

Предметом дослідження є попередній договір у сфері господарювання.

Методи дослідження. Методами даного дослідження є методи наукового пізнання, до яких відносяться загальнонаукові методи: діалектичний, структурний, функціональний, системний, порівняльно-історичний та спеціальні: формально-правовий, порівняльного правознавства, спеціально-юридичний та інші.

Структура роботи. Структура роботи обумовлена логікою дослідження. Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів та висновків. Завершує курсову роботу список використаних джерел та літератури, які було застосовано під час проведення дослідження.

1. Порядок укладення попереднього господарського договору та його правові наслідки

Для розвинутого цивільного та господарського обороту достатньо характерною є ситуація, коли укладенню договору передують тривалі переговори сторін. Оскільки такі переговори можуть бути пов’язані з витратами для однієї чи обох сторін, вони можуть бути зацікавлені у встановленні певних гарантій щодо укладення договору в результаті цих переговорів. Функцію такої гарантії може виконувати попередній договір [20, с. 450].

Визначаючи місце попереднього договору в процесі формування договірних відносин, потрібно враховувати, що, як зазначалось, укладенню договору можуть передувати переговори сторін. Особливо це відчувається, коли одна сторона замовляє товари, роботи чи послуги на великі суми або маючи на увазі довгий період виконання тощо. Хід переговорів та їх результати фіксуються в різного роду протоколах, які можуть підписуватися сторонами. Тому інколи постає питання, чи може бути такий протокол визнаний попереднім договором. П. 6 ст. 182 Господарського кодексу України (ГКУ)[1] зазначає, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків. За Цивільним кодексом України (ЦКУ) [2] попереднім договором може вважатися договір про наміри (протокол про наміри) якщо в ньому присутнє волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору. Відсутність в законодавстві чітких критеріїв розмежування попереднього договору та протоколу про наміри в певній мірі ускладнює використання інституту попередніх договорів. На думку багатьох вчених, для розмежування цих двох понять в кожному окремому випадку потрібно звернутися до змісту документу: за наявності істотних умов основного договору сама лише назва такого документа (угода про намір, протокол про намір) не впливає на визнання його попереднім договором [15, с. 317]. Крім цього, необхідно проаналізувати поведінку і заяви сторін в ході наступних переговорів. Так, якщо сторона вважала домовленість юридично обов’язковою (наприклад, внутрішнє розпорядження в компанії містять вказівки дотримуватись укладеній домовленості тощо), а надалі, при обставинах, що змінилися, вона заявляє про необов’язкову силу домовленості, то така заява не повинна прийматися до уваги. Потрібно також звернути увагу на те, чи не вчинила одна зі сторін чи обидві сторони дій по частковому виконанню майбутнього договору. Крім цього, суттєве значення має те, про укладення якого договору йде мова в переддоговірній домовленості (тобто наскільки важлива майбутня угода і яка її сума). Коли розглядається передача значного майна, суд зверне особливу увагу на будь-які докази на користь того, що юридичне значення має тільки кінцевий договір, в той час як розглядаючи більш просту угоду, суд буде схильним визнати юридичне значення переддоговірної домовленості [3, с. 268].

Необхідно визнати, що жодне з названих вище обставин не є вирішальним, всі вони повинні враховуватися в сукупності. Навіть такий, здавалось би, явний аргумент на користь визнання переддоговірної домовленості юридично значимою або юридично не значимою, як пряма вказівка про це в тексті переддоговірної домовленості, не завжди признається судами як достатній доказ юридичної сили відповідної домовленості [12, с. 269].

Серед інших питань, пов’язаних з попередніми домовленостями, можна вказати на ту роль, яку зіграють такі домовленості з моменту підписання основного господарського договору. Те, що з підписанням основного договору втрачають силу попередні переговори і домовленості не позбавляє їх фактичної значущості, оскільки зміст таких домовленостей буде дозволяти судити про справжню волю сторін [8, с. 236]. Через це такі домовленості можуть використовуватися при тлумаченні договору відповідно до ст. 213 ЦКУ[2].

Головними причинами все більшої популярності попередніх договорів в сучасному господарському обороті є: по-перше, бажання обох або однієї з сторін закріпити проміжний результат, досягнутий в ході переговорів (наприклад, деякі чи всі узгоджені умови основного договору); по-друге, необхідність підтвердити серйозність намірів сторін по відношенню до основного договору, для того, щоб одна з сторін могла розпочати процес отримання фінансування, дозволів тощо; по-третє, бажання однієї чи обох сторін обмежити іншу сторону в переговорах відносно основного договору, заборонивши їй проводити паралельні переговори з третіми особами; по-четверте, бажання сторін встановити правила ведення подальших переговорів; по-п’яте, необхідність узгодити розподіл витрат в випадку невдачі переговорів, а також узгодити суму, яку повинна буде виплатити сторона, яка відмовиться вести подальші переговори [12, с. 263-264].

Слід розрізняти істотні умови попереднього господарського договору і істотні умови основного господарського договору. Оскільки попередній договір є домовленістю про укладення договору в майбутньому (по суті, це “договір про договір”), то його предметом буде вчинення дій не з передачі речі (виконання роботи чи надання послуги), а з укладення договору певного виду. Попередній договір повинен містити строк (термін), протягом якого буде укладено основний господарський договір. На вимогу однієї із сторін до попереднього договору можуть бути включені також інші умови (наприклад, відповідальність за ухилення від укладення основного господарського договору тощо). За загальним правилом, відсутність згоди хоча б з однієї з перерахованих умов попереднього договору виключає можливість звернутися з позовом про примушення контрагента по попередньому договору укласти основний договір. Відповідно немає підстав в подібних випадках також для відшкодування збитків, завданих внаслідок ухилення другої сторони від укладення договору [8, с. 234].

В науковій літературі зустрічається думка, згідно з якою існує можливість надання попереднім договором одному з контрагентів права в передбачених рамках самостійно встановлювати при укладенні договору певну умову. Очевидно, така можливість заснована на тому, що надання стороні такого права являє собою лише спосіб реалізації узгодженої умови [8, с. 234].

Важливою вимогою щодо попереднього договору є його форма. За ст. 635 ЦКУ [2] попередній договір укладається в формі, встановленій для попереднього договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Таким чином, для попереднього господарського договору в усіх випадках обов’язковою є письмова форма; у випадках, коли для основного договору встановлена нотаріальна форма, попередній договір також потребує нотаріального посвідчення [20, с. 450].

Для того, щоб основний договір набрав чинності, одна зі сторін розробляє проект договору і надсилає його іншій стороні. Важливо, щоб таке надсилання було зроблене протягом строку, визначеного сторонами для укладення основного договору, оскільки якщо до закінчення встановленого попереднім договором часу для укладення основного договору жодна з сторін не вчинить будь-яких дій, спрямованих на укладення договору, зобов’язання укласти основний договір припиняється. При цьому, виходячи із змісту п. 4 ст. 182 ГКУ [1] важливим є саме вчасне надіслання проекту договору, а не отримання його адресатом, тобто існує зобов’язання укладення основного господарського договору після спливу строку, передбаченого попереднім договором. При цьому в визначенні попереднього господарського договору, зазначеного в п. 1 ст. 182 ГКУ [1] чітко встановлюється строк, протягом якого повинен бути укладений основний договір - “не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору”. Може виникнути ситуація, коли сторони в попередньому договорі передбачили укладення основного господарського договору протягом одного року, проте одна зі сторін відіслала поштою проект договору в останній день цього строку, і, відповідно, інша сторона отримала його після спливу однорічного строку. В цьому випадку з одного боку згідно п. 1 ст. 182 ГКУ [1ї договір не є обов’язковим до укладення, оскільки з моменту укладення попереднього договору пройшло більше року, з іншого відповідно до п. 4 цієї ж статті пропозиція була надіслана вчасно і інша сторона є зобов’язаною укласти основний договір. На нашу думку, при розв’язанні даної колізії перевагу слід віддати останньому варіанту, оскільки норма п. 1 ст. 182 ГКУ [1] носить більш загальний характер, ніж норма п. 4 цієї статті, тому що остання визначає кінцевий момент, до якого може бути надано проект договору і надання його в цей момент вважається своєчасним.

Якщо проект договору було надіслано протягом передбаченого в попередньому договорі строку, це дає право стороні, що надіслала проект договору, вимагати укладення договору в судовому порядку, якщо інша сторона ухиляється від його укладення. Слід зауважити, що звернення до суду буде мати на меті лише укладення основного господарського договору, але в жодному разі не його реального виконання, оскільки попередній договір має за мету лише укладення договору в майбутньому, який вже визначить права і обов’язки сторін.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення основного договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням (п. 2 ст. 635 ЦКУ [2]). При цьому під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання, передбаченого попереднім договором. За ст. 255 ГКУ [1] до складу збитків включаються: вартість втраченого, знищеного або пошкодженого майна; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені управненою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який управнена сторона мала право розраховувати в разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Сторони мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання.

З укладенням основного господарського договору попередній договір втрачає чинність: основний договір повинен вважатися таким, що замінив собою попередній договір та скасував чи замінив всі ті умови, на яких сторони бажали укласти договір, але котрі за їх взаємною згодою не знайшли місця в основному договорі. Це стосується і тих випадків, коли сторони уклали основний договір на дещо інших, ніж в попередньому договорі, умовах [15, стор. 316].

2. Зміст попереднього договору

Різноманітність поглядів вчених на проблему визначення змісту договору в цілому зумовлена, насамперед, різними концептуальними підходами до визначення сутності та значення самого договору. Відмінність у підходах до розуміння договору виявлялася в позиціях вчених у різні періоди розвитку науки цивільного права: термін «договір» використовувався ними не лише для позначення юридичного факту (правочину), але і зобов’язального правовідношення. Зазначене є характерним і для сучасної науки цивільного права [19, с.27].