Проблеми регіонального розвитку житлово-комунального господарства

Значними є втрати води і теплової енергії. Питомі витрати  енергетичних ресурсів під час виробництва  і надання житлово-комунальних  послуг майже удвічі перевищують  відповідні показники країн Європейського  Союзу.

Недосконалість системи  соціального захисту населення  у сфері надання житлово-комунальних  послуг, недостатня поінформованість населення, неузгодженість норм законодавства  щодо регулювання взаємовідносин споживачів і виробників/виконавців житлово-комунальних  послуг зумовлюють зростання незадоволення  серед населення.

Про відсутність зрушень  та зволікання з належною реалізацією  житлово-комунальної реформи свідчить статистика. Так, за станом на 1 січня 2009 року дебіторська та кредиторська заборгованість галузі становила відповідно 10,1 млрд та 9,4 млрд гривень. Збитки підприємств  за підсумками роботи у 2008 році склали 1,6 млрд гривень.

Кожен третій житловий будинок  потребує капітального ремонту. В аварійному стані перебуває більше третини  водопровідно-каналізаційних та теплових мереж, близько 30 відсотків теплопунктів, понад 20 відсотків мостів та шляхопроводів.

Потребує заміни 87 відсотків  рухомого складу міського електричного транспорту, 70 відсотків автотранспорту, який використовується у сфері благоустрою, близько 40 відсотків насосного обладнання та котлів, понад 20 тисяч ліфтів тощо.

Не відповідають санітарним нормам близько половини полігонів  для твердих побутових відходів. Щороку утворюється значна кількість  несанкціонованих сміттєзвалищ.

Вирішення цього питання  потребує удосконалення підходів до фінансового забезпечення виконання  Програми, приведення її у відповідність  із загальнодержавними пріоритетами, додержання ефективного використання бюджетних коштів під час реалізації державної політики, розроблення  ефективних механізмів залучення позабюджетних коштів, зокрема коштів міжнародних фінансових установ та донорських організацій, для формування житлового фонду і реформування житлово-комунального господарства в рамках розвитку публічно-приватного партнерства.

Виконання програми, запропонованої Верховною радою України від 11.06.2009 дасть можливість:

1) забезпечити реалізацію  державної політики щодо регіонального  розвитку, насамперед у сфері  житлово-комунального господарства;

2) завершити розроблення  необхідних нормативно-правових  актів, що забезпечать стале  функціонування галузі в ринкових  умовах господарювання;

3) запровадити ефективну  систему державного регулювання  діяльності суб'єктів природних  монополій у сфері тепло-, водопостачання  і водовідведення;

4) розробити організаційний  і фінансовий механізм забезпечення  реалізації прав людини на  житло (придбання та оренда  житла, надання соціального і  службового житла);

5) зробити доступними  послуги з тепло- і водопостачання  для населення та підприємств  за умови їх своєчасної оплати;

6) створити сприятливі  умови для накопичення інвестиційних  ресурсів з метою технічного  переоснащення підприємств житлово-комунального  господарства та розвитку комунальної  інфраструктури;

7) створити сприятливі  умови для залучення позабюджетних  коштів у розвиток об'єктів  житлово-комунального господарства  та ефективний механізм подальшого  його реформування із залученням  іноземних інвестицій, кредитів, коштів  фізичних і юридичних осіб;

8) провести комплексну  модернізацію і технічне переоснащення  підприємств житлово-комунального  господарства з метою зменшення  ресурсоспоживання і дотримання  екологічних нормативів та норм  протипожежного захисту;

9) зменшити до рівня  експлуатаційної безпеки зношеність  основних фондів у житлово-комунальній  сфері та витрати і втрати  під час виробництва (надання)  житлово-комунальних послуг;

10) зменшити залежність  галузі від імпорту енергоресурсів  та підвищити рівень її енергетичної  безпеки;

11) забезпечити поступове  виведення з експлуатації аварійних  житлових будинків та відбудову  аварійних об'єктів комунального  господарства на умовах фінансування  з державного та місцевих бюджетів;

12) забезпечити сталу та  ефективну роботу підприємств  житлово-комунального господарства, підвищити рівень безпеки систем  життєзабезпечення населених пунктів;

13) забезпечити надання  населенню житлово-комунальних послуг  належної якості відповідно до  вимог національних стандартів, гармонізованих з міжнародними  або регіональними;

14) забезпечити прозорість  у формуванні тарифної та цінової  політики на житлово-комунальні  послуги;

15) забезпечити обґрунтованість  і прозорість умов реалізації  дотаційної політики держави  стосовно малозабезпечених верств  населення;

16) підвищити рівень мотивації  громадян (доступ до матеріальних  благ як стимул до зростання  продуктивності праці і поліпшення  якості робочої сили);

17) стимулювати внутрішнє  виробництво у сферах, суміжних  із сферою житлово-комунального  господарства;

18) забезпечити захист  прав споживачів, їх своєчасне  інформування з питань своїх  прав та обов'язків;

19) досягти поліпшення  здоров'я і збільшення тривалості  життя населення в результаті  забезпечення його високоякісною  питною водою;

20) добитися зменшення  протягом п'яти років обсягів  використання енергоресурсів у  комунальній енергетиці та житлових  будівлях на 20 відсотків;

21) обладнати протягом  двох років усі багатоквартирні  будинки побудинковими приладами  обліку тепла, холодної та гарячої  води;

22) привести витрати і  втрати під час виробництва  (надання) житлово-комунальних послуг  у відповідність з вимогами  європейських стандартів;

23) забезпечити широку  суспільну підтримку виконання  основних завдань у рамках  реформи житлово-комунального господарства.

[1]

 

Отже, система ЖКГ нашої країни перебуває на стадії розвитку, після значного застою в умовах пострадянського простору.  Але, на жаль, ситуація в житлово-комунальному господарстві продовжує ускладнюватися. 

3. Сучасний рівень розвитку та галузеві особливості комплексу житлово-комунального господарства.

Зосередження великої  кількості населення, промислових, торговельних підприємств, навчальних закладів, органів адміністративного  і господарського управління невеликих  за розмірами територіях міст і селищ  викликає потребу в правильній організації  території, оснащенні її елементами благоустрою, інженерними спорудами, необхідними для нормального  життя населення міста, роботи розміщених у місті підприємств. Ця потреба обумовила виникнення і поступовий розвиток відповідної інфраструктури житлового і комунального господарства. Очевидно, що потреба в житлово-комунальному господарстві властива не тільки великим, але і невеликим населеним пунктам. Однак комунальні підприємства і споруди зовнішнього благоустрою як за своїми розмірами і потужністю, так і за умовами експлуатаційної діяльності залежать від величини і типу населеного пункту: чим крупніший населений пункт, чим щільніша його заселеність, тим важче завдання його комунального обслуговування.

Інфраструктура кожної підгалузі  за питомою  вагою  вартості основних фондів характеризується такими показниками:

1. Житлове господарство — до складу якого, крім експлуатаційних організацій (житлово-експлуатаційні об'єднання, дільниці, домоуправління, житлово-будівельні кооперативи, об'єднання співвласників багатоповерхових будинків), входять також ремонтно- будівельні організації з ремонту будинків. Підгалузь займає основну частину вартості основних фондів (70-75 %).
2. Санітарно-технічні й санітарно-гігієнічні підприємства — водопровід, каналізація, лазні, пральні — 5-7 %;
3. Енергетичні підприємства — електричні станції і міські електричні мережі, газове господарство, теплові мережі й квартальні котельні — 4-5 %;
4. Міський транспорт — метрополітен, трамвай, тролейбус, автобус, таксі та інші види місцевого транспорту — 3-6 %;
5. Зовнішній міський благоустрій —шляхове господарство, санітарне очищення вулиць, озеленення, вуличне освітлення — 11-14 %.

Крім перерахованих підгалузей до житлово-комунального господарства відносяться також міські землі  несільськогосподарського призначення, але їхня вартість у дореформований період не визначалася. Це завдання вирішується  в даний час і буде остаточно  вирішено тільки при завершенні реформування ринку землі у всіх регіонах України.

З початку переходу народного господарства України до ринкових умов законодавчо було  визначене поняття “комунальна власність”. Це поняття включає крім житлово-комунальних підприємств і організацій також місцеве будівництво, заклади народної освіти, охорони здоров’я, культури, підприємства торгівлі і громадського харчування, видовищні організації і т.д., тобто організації соціальної сфери.[2]

 

На сьогодні стан справ ЖКГ є поганим, і для цього є об’єктивні причини. Економіка ЖКГ є складною для аналізу через риси та внутрішні стандарти радянського періоду. Немає єдиних методик формування тарифів на деякі види послуг зокрема тепло- та водопостачання, водовідведення, утримання будинків тощо. Так само не зрозумілим видається й розрахунки з постачальниками та взаємовідносини з місцевим бюджетом.[3]

Житловий фонд України  складає біля 25 % основних фондів країни, а з врахуванням дачних та садових  будинків — майже 30 %. Питома вага капіталовкладень у житлове будівництво складає  біля 20 % загальних капіталовкладень держави. Майже 25 % працюючого населення  зайнято у житловій сфері, через  яку реалізує інтереси абсолютно  кожного члена суспільства. Див. додаток А,Д

Останні десять років галузь функціонувала дуже погано. Вона знаходиться у глибокій кризі через нестачу фінансових ресурсів на технічне переобладнання і капітальний ремонт житлового фонду. Фінансове становище галузі загострюється через постійні неплатежі населення, заборгованість бюджетних організацій перед Управлінням Житлово-Комунального Господарства (УЖКГ), затримки заробітної плати працівникам цієї галузі.

У житловому секторі сформувались два принципово різні типи монополій, боротьба з якими вимагає цілковито підходів. По перше, це штучна монополізація сфери експлуатації житла, хоч за своєю природою цей ринок послуг глибоко конкурентний (надання послуг не потребує ні великих початкових капітальних витрат, ні унікальної кваліфікації, не потрібна і безперервна зайнятість робітників на протязі дня). Монопольне положення житлово-експлуатаційних організацій виникає через збіг в них функцій замовника і підрядчика, керуючого житловим фондом, і виконавця робіт. По-друге, тепло-, водо-, електро- і газопостачання надається підприємствами, які відносяться до природних монополій, стосовно яких необхідне державне регулювання.

Крім того, комунальні підприємства не несуть відповідальності за низьку якість послуг і втрати, які відбуваються з їх вини. Оскільки використання лічильників на тепло, гарячу та холодну воду, газ — швидше виняток, ніж правило, оплата відбувається не за реально надану послугу, а за потенційну можливість її надання, тобто за деякий нормативний рівень. На протязі багатьох років, коли вартість енергоносіїв була невисокою, технічна політика водо- і теплоспоживання базувалась на ценралізації інженерних систем і стимулювала поступове збільшення об’ємів споживання води і тепла, особливо населенням. Тому ефективність функціонування водопровідного і теплового господарства цілковито залежала від обсягів надання і реалізації цих видів послуг. При цьому розмір сплати за вироблену продукцію устанавлювався або відповідно розміру діаметра трубопроводу і житловій площі, або кількості мешканців, проживаючих у квартирі. При істотному збільшенні вартості енергоресурсів ситуація різко змінилась. Облік об'ємів виробництва і випуску тепла ведеться, як правило, об'єктами теплоспоживання (котельні, ТЕЦ). Облік споживання води та теплової енергії за допомогою лічильників практично не налагоджено. Часткове зниження тарифів для населення через надання державних дотацій не стимулюють ні виробників, ні споживачів послуг до економічного і раціонального споживання води та теплової енергії.

Основна мета енергозберігаючої  політики в житлово-експлуатаційному гос-

подарстві — довести до раціонального і науково обгрунтованого рівня споживання гарячої та холодної води, теплової енергії, істотно знизити  витрати палива і електроенергії на комунальні послуги. Серед найважливіших заходів, що сприятимуть енергозабезпеченню, слід назвати повсюдне установлення водо- та теплопосточаючими організаціями приладів обліку витрат і регулювання.

споживання води і теплової енергії в житловому комплексі  України. [6]

 

Отже, нажаль, на сьогодні стан справ ЖКГ є невтішним, через низку проблем, які поки що не мають тенденції вирішуватися.

 

 

 

4. Територіальна  організація та регіональні відмінності забезпеченості житлом населення.

Територіальна організація  ЖКГ – це цілісна система забезпечення таких соціально-економічних та організаційно-управлінських взаємозв'язків його компонентів, що спрямовані на досягнення оптимальної просторової структури цієї сфери господарювання, раціональне використання залучених ресурсів, якомога повніше задоволення потреб населення території у житлово-комунальних послугах. Територіальна організація ЖКГ включає: територіальне розміщення матеріально-речових елементів виробництва послуг; управління цією сферою господарювання; оптимальне поєднання та розвиток речових елементів і населення як споживача послуг в єдиному процесі. Таким чином, територіальна організація – це не тільки вдале розміщення об'єктів ЖКГ, але й їх взаємозв'язок, підпорядкований створенню різних варіантів просторових систем на основі оптимізації регіональних пропорцій і створення регіональних територіально-виробничих утворень.[5]