Интеллектуальная собственность

авторам і підприємствам - власникам інтелектуальної власності - стати засновниками (власниками) при  організації дочірніх і самостійних  фірм без відгалуження коштів.

Внесення прав на 01В до статутного капіталу замість "живих  грошей" надає також:

право на отримання частки прибутку (дивідендів);

право на участь в управлінні підприємством через загальні збори  правління;

право на отримання ліквідаційної  квоти у разі ліквідації підприємства тощо.

 

6. Питання 128.

 

Техніка розрахунку відповідної дійсності  вартості об'єктів інтелектуальної  власності.

 

Оцінка вартості прав на конкретний об'єкт інтелектуальної  власності у конкретному випадку  їхнього використання е досить складною процедурою й у кожному випадку  вимагає унікального рішення  задачі. Однак при усьому різноманітті таких випадків існує три загальновизнаних підходи до оцінки прав на об'єкти інтелектуальної  власності: витратний підхід, порівняльний (ринковий) підхід, дохідний підхід.

Витратний підхід (підхід на основі активів) заснований на припущенні, що вартість об'єкта інтелектуальної  власності дорівнює вартості витрат на його створення, доведення до робочого стану й амортизацію. Цей підхід до розрахунку вартості влаштовує покупця, тому що він може документально відстежити витрати на створення об'єкта інтелектуальної  власності і, таким чином, переконатися, що ця вартість виправдана. Але він  не вигідний для продавця, оскільки останній одержить суму, рівну тільки понесеним витратам на створення  об'єкта інтелектуальної власності, тобто без прибутку.

Порівняльний (ринковий) підхід до оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної  власності припускає використання прийому порівняння продажів. Сутність підходу полягає в порівнянні об'єкта, що оцінюється, з аналогічними по призначенню, якості і корисності об'єктами, які були продані на цей  час на аналогічному ринку.

Цей підхід дає так звану "справедливу ціну", тобто таку ціну, за яку продавець, який володіє  інформацією про ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий продати  об'єкт інтелектуальної власності, а покупець, який також володіє  повною інформацією про об'єкт  інтелектуальної власності і  ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий купити даний об'єкт інтелектуальної власності. Тобто ціна встановлюється ринком і влаштовує як продавця, так і покупця.

Дохідний підхід припускає, що ніхто не стане вкладати свій капітал у придбання того чи іншого об'єкта інтелектуальної власності, якщо такий же доход можна одержати будь-яким іншим способом.

Суть підходу полягає  в тім, що вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, що може принести використання даного ОІВ у майбутньому.

Для розрахунку поточної вартості об'єкта оцінки застосовують два основних прийоми - дисконтування і капіталізації  доходу.

У рамках кожного підходу  існує один або декілька методів  оцінки. Зв'язок між підходами і  методами оцінки представлений у  табл. 2. Перелік наведених методів  не є вичерпним.

Метод прямого відтворення  активу визначає суму витрат, які є  необхідними для створення нової  точної копії активу, що оцінюється. Ці витрати повинні ґрунтуватися на сучасних цінах та сировині, матеріалах, енергоносіях, комплектуючих виробах, інформації, а також на середньогалузевій  вартості робочої с певної кваліфікації. Метод прямого відновлення є  переважним методом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів.

Таблиця 2

Зв'язок між підходами  до оцінки об'єктів інтелектуальної  власності та методами оцінки

Підхід до оцінки Витратний  підхід	Метод оцінки
	Метод прямого відтворення  Метод заміщення Метод вихідних витрат
Порівняльний (ринковий) підхід	Метод порівняння продажів
Дохідний підхід	Метод прямої капіталізації  доходів Методи непрямої капіталізації доходів: надлишкового прибутку; роялті; звільнення від роялті.

 

Метод заміщення використовує принцип, який стверджує, що максимальна  вартість власності визначається мінімальною  вартістю, яку необхідно сплатити під час придбання активу аналогічної  корисності або з аналогічною  споживчою вартістю. Ця вартість має  назву вартості нового активу, який є еквівалентним за функціональними  можливостями і варіантами його використання, але не обов'язково подібного об'єкта інтелектуальної власності, що заміщується.

Метод вихідних витрат базується  на фактично наведених витратах, що вибрані з бухгалтерської звітності  підприємств за кілька останніх років. Особливо треба звернути увагу на дві обставини: Їх розмір і строк  створення активу. Витрати, які були проведені раніше, за необхідності повинні бути скореговані у відповідному напрямку, а потім проіндексовані з врахуванням їх строку давності.

Витратний метод найчастіше використовується для оцінки нематеріальних активів, які не беруть участі в формуванні майбутніх прибутків і які  не приносять прибутку на цей час, наприклад, коли нематеріальні активи, що оцінюються, мають соціальне значення або беруть участь в оборонних  програмах, програмах безпеки державного або регіонального значення.

Метод порівняння продажів по суті співпадає з порівняльним підходом. Визначена за цим методом  ціна об'єкта інтелектуальної власності  є найбільш достовірною, оскільки вона сформована ринком. Однак в Україні  з низки причин (відсутність розвиненого  ринку об'єктів інтелектуальної  власності, недоступність баз даних  про результати продажу об'єктів  інтелектуальної власності тощо) цей метод практично не використовується.

Метод прямої капіталізації заснований на переведенні прибутку від комерційного використання об'єкта інтелектуальної власності у вартість останнього. Цей метод використовують найчастіше як експресметод для розрахунку залишкової вартості, а іноді — для оцінки активів, строк життя яких практично не визначений. Процедура цього метода включає, по-перше, виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, по-друге, виявлення ставки капіталізації, і, по-третє, визначення вартості активу як добутку від ділення чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод надлишкового прибутку заснований на припущенні того, що продукція, яка виготовлена з використанням  об'єкта інтелектуальної власності, приносить додатковий прибуток в  порівнянні з продукцією, яка виготовляється без використання цього об'єкта інтелектуальної  власності. Розрахунок вартості проводиться за формулою:

де: PV - розрахункова вартість об'єкта інтелектуальної власності;

l - розрахунковий період (роки);

С_i  - грошовий потік (надлишковий прибуток) в періоді l;

i - ставка дисконту (зменшення).

Метод роялті визначає вартість об'єкта інтелектуальної власності  як частку від бази роялті (доходу, прибутку, вартості основної сировини). Розмір цієї частки має назву ставки роялті:

де: C_i - грошовий потік (база роялті), грн.;

R - ставка роялті, %.

Метод звільнення від роялті передбачає розрахунок вартості об'єкта інтелектуальної власності за формулою:

де: С_i - грошовий потік (база роялті), грн.

i - ставка дисконту, %.

 

Процес оцінки розпочинається з ідентифікації об'єкта інтелектуальної  власності, тобто зі встановлення факту  його юридичної правомочності та правовласника. Наступним кроком є визначення мети оцінки. Коли встановлені об'єкти оцінки і мета оцінки, визначають базу оцінки. Під базою оцінки розуміють вид вартості, що буде використаний під час оцінки.

Оцінка проводиться із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості або неринковим видам  вартості. До неринкових видів вартості відносяться: залишкова вартість заміщення, вартість у використанні, інвестиційна вартість тощо.

Наступним кроком е вибір  підходу до оцінки. Вибір підходу  обумовлюється видом об'єкта інтелектуальної  власності, метою і базою оцінки. Після того як буде обрано той або  інший підхід у його рамках вибирають  метод оцінки. І, нарешті, проводять  розрахунок вартості прав на об'єкт  інтелектуальної власності. Бажано виконати розрахунок не менш ніж двома  методами. Процедура оцінки завершується оформленням звіту про оцінку, в якому повинна бути відображена  всебічно обґрунтована вартість прав на об'єкт інтелектуальної власності.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 "Нематеріальні активи" об'єкти інтелектуальної власності визнаються нематеріальними активами і передбачається (ст. 5) проведення бухгалтерського обліку для таких груп об'єктів інтелектуальної  власності:

права на знаки для товарів  і послуг (товарні зна­ки, торговельні  марки, фірмові найменування й ін.);

права на об'єкти промислової  власності (право:

на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорт рослин, породи тварин, ноу-хау, захист від недобросовісної  конкуренції тощо);

авторського і суміжні  з ними права (право на літературні  і музичні твори, програми для  ЕОМ, бази даних і ін.).

Придбаний або отриманий  на безоплатній основі об'єкт інтелектуальної  власності відображається на балансі, якщо існує ймовірність одержання  в майбутньому матеріальної вигоди, пов'язаної з її використанням, а  його вартість може бути вірогідно  визначена. Таким чином, для того, щоб поставити об'єкт інтелектуальної  власності на бухгалтерський облік, необхідно визначити його вартість.

Ще однією умовою постановки об'єкта інтелектуальної власності  на бухгалтерський облік е те, що термін використання прав на об'єкт  інтелектуальної власності повинен  бути не менше одного року, або не менше операційного циклу, якщо він  перевищує один рік.

Використання інтелектуальної  власності як нематеріального активу в господарській діяльності підприємств  і відображення в бухгалтерському  обліку операцій руху таких об'єктів  дозволяє:

документально підтверджувати довгострокові майнові права  за допомогою обліку їх у балансі  підприємства та створювати відповідні фонди амортизаційних відрахувань;

одержувати додатковий прибуток від передачі прав на використання об'єктів інтелектуальної власності, а також забезпечувати (у залежності від обсягу переданих прав) обґрунтоване регулювання цін на інноваційну  продукцію підприємства;

виплачувати фізичним особам авторські винагороди, минаючи фонд заробітної плати, з віднесенням  витрат по виплаті авторської винагороди на статтю собівартості продукції "Інші витрати", тобто без обмеження  розмірів виплат і без традиційних  відрахувань у страхові та інші фонди.

Таким чином, постановка інтелектуальної  власності на бухгалтерський облік  є одним із варіантів введення інтелектуальної власності до господарського обороту і дає можливість підприємству отримати додатковий прибуток.

 

7. Питання 153.

 

Суб'єкти ліцензійних угод, ліцензійні зобов'язання.

 

Провідну роль у комерціалізації  інтелектуальної власності за сучасних умов відіграють ліцензійні угоди, які  інтенсивно розвиваються у ринковій економіці розвинених країн. Водночас поступово формується глобальний ринок  ліцензій як специфічна форма обміну результатами інтелектуальної діяльності.

Ліцензійна угода —  це угода щодо передачі власником  об'єктів інтелектуальної власності  певних прав на їх використання своєму контрагенту в передбачених угодою межах. Таким чином, ліцензійна угода  є договором про своєрідну  оренду патенту (монопольну чи колективну).

Надання ліцензії є комерційною  операцією, суб'єктами якої виступають ліцензіар та ліцензіат.

Ліцензіар — продавець  ліцензії, юридична або фізична особа, яка зобов'язується передати права  на використання об'єкта інтелектуальної  власності за певну винагороду відповідно до передбачених ліцензійною угодою умов.

Ліцензіат — покупець ліцензії, юридична або фізична особа, яка  купує права на використання об'єктів  інтелектуальної власності у  межах, передбачених ліцензійною угодою.

Об'єктами ліцензійних угод можуть бути: авторські права; програми для ЕОМ і бази даних; товарні  знаки; патентні права; ноу-хау, інжинірингові  послуги тощо.

Ліцензія (від лат. licentio —  свобода, право) — дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності, що надається на підставі ліцензійного договору.

Ліцензійний договір —  угода, за якою продавець виключних  майнових прав на об'єкт інтелектуальної  власності (ліцензіар) надає покупцеві  (ліцензіату) дозвіл (ліцензію) на використання цього об'єкта протягом певного періоду в обумовлених угодою межах за відповідну винагороду.