Економічне районування

1. У соціальній  сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);  

¶ забезпечення розвитку інфраструктури;  

¶ регулювання  якісних і кількісних характеристик  розміщення населення;  

¶ повне задіяння людей у праці, ефективне використання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;  

¶ підтримка  сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;  

¶ задоволення  потреб у продуктах харчування, товарах  і послугах.  

2. У сфері  виробництва та нематеріальної  діяльності населення:  

¶ раціональне  використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;  

¶ участь у вирішенні  державних завдань з врахуванням  місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та специфічних  інтересів території;  

¶ створення сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об’єктів - розвиток територіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;  

¶ розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;  

¶ відлагодження  спільної діяльності підприємств, внут-рірегіональний розподіл праці, спеціалізація і  кооперування;  

¶ керівництво  підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції  і надання послуг внутрі-регіонального характеру;  

¶ сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров’я, спорт, мистецтво  і так далі).  

Оскільки перехід  до ринкових відносин в економіці  та територіальної схеми управління народногосподарським комплексом регіону здійснюється в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках без будь-якої зупинки функціонування суб’єктів господарської діяльності та життя суспільства в цілому (вірогідність такої зупинки взагалі виключена - це смерть для економіки і суспільства), формування нових структур повинно відбуватися природним шляхом, залишаючи все, що себе характеризує та підтверджує позитивно. У перехідний кризовий період діють традиційні командно-адміністративні і нові ринкові відносини, а також змішані їх форми та поєднання. Тому в процесі створення територіальної системи управління потрібно максимально використовувати існуючий адміністративний апарат, оскільки цілі, завдання та інші елементи системи управління володіють значною інерційністю. До речі, якщо підходити до справи формально, то більшість завдань, які треба вирішувати, залишаються практично незмінними, що робить логічним використання досвіду відповідних спеціалістів. Інша справа -професійний рівень управлінців-регіональників та їх ініціатива відносно праці в нових умовах залишають бажати набагато кращого. Тому потрібні навчання, перепідготовка і відбір з врахуванням наступних завдань територіального методу управління при виході з кризи.  

Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, яка складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів, а також їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, і призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (на рівні областей і районів),- автор наголошує на необхідності встановлення на всіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, що виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальних одиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавстві.  

Регулювання соціально-економічного розвитку області повинно проводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотирирівневого планування перспективного та поточного характеру, яке включало б у себе такі складові у вигляді розроблених та затверджених документів:  

¶ концепція розвитку регіону;  

¶ довгострокова  програма по реалізації цілей і завдань  концепції:  

¶ річний план соціально-економічного розвитку;  

¶ організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників.  

Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулювання економічних процесів, що відбуваються в народногосподарському комплексі регіону.  

Стан соціально-економічного розвитку території, таких її складових, як промислове виробництво і сільськогосподарський  сектор, ситуація в соціальній сфері, ефективність використання природних ресурсів та інше в даній частині дослідження буде неупереджено показано автором на прикладі поліської Чернігівської області. Увага надається також слідуючим напрямкам життєдіяльності: демографічна ситуація, вільні економічні зони, зовнішньоекономічна діяльність, сільська служба побуту. Програмний підхід при умові комплексного вирішення питань визначає суть частин книги, де йдеться про Державну програму соціально-економічного розвитку Полісся та регулювання соціально-економічного розвитку області. При вивченні ситуації нікуди не подітися від страшного лиха Чорнобиля - воно теж присутнє і незагойною раною нагадує про себе. Завершує дослідження "Концепція соціально-економічного розвитку Чернігівського регіону", розроблена автором.  

Вказується на загальнодержавні складнощі, включаючи  боротьбу між гілками влади, недостатнє законодавче забезпечення, помилки  вищих управлінських структур, які  тим чи іншим чином впливають  на ситуацію в області. На базі аналітичних  досліджень великого щодо обсягів та розташованого на значному відтинку часу матеріалу відносно економіки і соціальної сфери надаються висновки та пропозиції щодо виходу з кризи і важкої ситуації сьогодення.

Список літератури:  

1. Регіональна  політика України . - Л., 1998.  

2. Реструктуризація  економіки та інвестиції в  Україні . - Чернівці, 1998.  

3. Регіональні  аспекти розвитку і розміщення  продуктивних сил України . - Тернопіль, 1998.  

4. Матеріали  Всеукраїнської наукової конференції  “Регіон у системі нових економічних і правових відносин” . - Івано-Франківськ, 1998.  

5. Українська  наука: Минуле, сучасне, майбутнє. Щорічник. - Тернопіль, 1999.  

6. Матеріали  студентської наукової конференції  Чернівецького університету. – Чернівці, 1999.  

7. Кузьменко  В. П., Кузнєцова Л. І. Вільні економічні зони: міфи та реальність /Часопис “Економіка підприємства”, № 2-3, стор. 24-34/. – К., 1999.  

8. Качан Є.П., Ковтонюк М.О., Петрига М.О., Пушкар  М.С. та ін. Розміщення продуктивних  сил України. – К.: Вища школа, 1997.  

9. Трансформаційні процеси в господарстві регірнів Східної європи. – Ірпінь, 1997.  

10. Метода. –  Київ, 1997.  

11. Актуальні  проблеми розвитку економіки  України в перехідний період  до ринку. – Тернопіль, 1996. 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Кравченко  Василь. Історичні аспекти формування територіального устрою України. Державна територія // Краєзнавство та шкільний туризм. - 1997.- 4. - С.5-8.

2. Павлюк А.П.  Економічне районування та адміністративно-територіальний  устрій України: Іст. огляд  // Краєзнавство. Географія. Туризм. - 1997.- 33. - С.3-5.

3. Нагребецька  Ірина. І зрілість, і поступ  у майбуття: Регіон / Нагребецька  Ірина

// Урядовий кур'єр. - 2002.- 26 лют. - С.7.

4. Чебан Олег. Через роки і долі: Виконавча  влада // Урядовий кур'єр. - 2002.- 12 берез. - С.7.

5. Яцуба Володимир. Удосконалення адміністративно-територіального устрою: необдуманих кроків бути не може: Державне управління // Урядовий кур'єр. - 2002.- 23 жовт. - С.1, 4.

6. Україна: Атлас  / Ред. С.С.Єфремов та ін. - К.: Картографія, 1998. - 32 с.: к. 

7. Супруненко, Володимир Павлович. Вся Україна: В цифрах, фактах, подіях і особах: Енцикл. українознавства. У 2 кн. Кн. 2 / Авт. проекту Г.Ф.Губанова; Худож. оформ. К.Д.Ткаченко. - Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 1999. - 142 с.: іл.

8. Заставний,  Федір Дмитрович. Економічна і соціальна географія України: Підруч. для 9 кл. серед. загальноосвіт. шк. - 2-е вид., із змінами. - К.: Форум, 2001. - 239 с.: іл., карт.

9. Мішогло, Георгій  Олександрович. Економічна географія  України з основами виробництва:  Навч.-метод. посібник для учнів, абітурієнтів та вчителів. - К.: Компанія "Актуальна освіта", 1997. - 54 с.: іл.

10. Фрицький, Олег  Федорович. Конституційне право  України: Підручник / Міністерство  освіти і науки України. - К.: Юрінком  Інтер, 2002. - 535 с. 
 
 
 

Лекція 13. Економічне районування України 

  

План

1. Центральноукраїнський  район

2. Західноукраїнський  район

3. Донецько-Придніпровський  район

4. Північно-Східний  район

5. Південний  (Причорноморський) район 

  

У класичному розумінні  «економіка» – це наука про  вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є реґіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, – це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін «реґіон» є синонімом терміну «район». Найважливіша характеристика реґіону – його цілісність. Реґіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Реґіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям «реґіон» пов’язаний термін реґіональна економіка  – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття «реґіональна економіка»та «розміщення продуктивних сил» близькі за змістом; усе-таки реґіональна економіка більше «прив’язана» до поняття «реґіон», у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнореґіональними проблемами. У сучасній літературі реґіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.

Одна з функцій  реґіональної економіки – створення  різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Реґіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На реґіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань реґіонального характеру.

У сфері реґіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля іноземний туризм, мають реґіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу реґіону. Таким чином, господарство реґіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжреґіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, між галузеві та міжреґіональні виробничо-економічні зв’язки.

Для реґіональної економіки характерні такі засади функціонування:

– комплексність  екологічного, економічного та соціального  розвитку;

– єдність процесів природокористування та охорони  навколишнього середовища;

– територіальна  спільність виробництва;

– відповідність  системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

– цілісність системи  соціальної інфраструктури;

– поєднання  територіального та галузевого управління об’єктами.

Інтегральну характеристику реґіону дає соціально-економічний  потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або реґіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на реґіональному рівні  випливає з єдності економічної  та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Незалежно від  конкретного реґіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять  природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціал. Структура СЕП пов’язана з особливостями місця та ролі реґіону у територіальному поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал може бути розподілений згідно з галузевою структурою матеріального виробництва.