Нерівність в доходах та проблеми бідності

Розрізняють такі форми бідності, як об'єктивна та суб'єктивна; абсолютна та відносна. Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступом до тих чи інших матеріальних і духовних благ. Для характеристики об'єктивної бідності найпоширенішими є застосування абсолютних (нормативних), відносних, структурних, ресурсних критеріїв. До них належать, зокрема, установлений у країні прожитковий мінімум, частка населення із середньодушовими доходами (витратами) нижчими за нього, енергетична цінність добового раціону харчування, частка витрат на харчування в загальній структурі витрат (порогом уважається 60 %). Суб'єктивна бідність визначається за самооцінюванням і самоіден-тифікацією, тобто коли людина, певні групи населення оцінюють власний рівень життя як притаманний бідним верствам і відповідно визнають себе бідними.

Абсолютною бідністю називається бідність людини, родини, які не можуть забезпечити себе сумою благ, абсолютно необхідних для збереження здоров'я та ведення помірно активного трудового життя, тобто якщо їхній рівень споживання не забезпечує визначеного мінімуму. Саме поняття мінімуму не є сталим і відрізняється в тій самій країні в різні періоди, в один і той самий період у різних країнах залежно від рівня економічного розвитку, життєвого рівня, наявних у суспільстві соціальних стандартів тощо*. Нижчим щаблем рівня життя, крайнім проявом бідності є злиденність, тобто споживання мінімально допустимого за біологічними критеріями переліку благ. Відносна бідність визначається як певна частина (від ЗО до 75 %) середнього по країні рівня споживання. [13, с. 366]

Відповідно до обраних критеріїв бідності здійснюють розрахунки масштабів і рівня бідності. Масштаби бідності — загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями. Рівень бідності — частка нг аселення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідні о з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей).

Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке фекономічне зростання, однак водночас бідність і породжувані нгею низький рівень культури, загальноосвітньої та професійної підготовки, незадовільний стан здоров'я населення є суттєвою пгерешкодою на шляху до зростання, яке спирається на найпов-нгіше й ефективніше використання людського ресурсу. Це вимагає від держави вжиття необхідних заходів шодо подолання впливу негативних чинників на рівень життя населення. [13, с. 367]

У світовій практиці застосовують різні концепції та підходи, які різняться між собою та мають інші кількісні та якісні методи дослідження бідності:

1) абсолютна концепція - ґрунтується на чіткому встановленні мінімального рівня основних потреб, тобто фіксує межі бідності і встановлює систему індикаторів для аналізу рівня бідності;

2) відносна концепція - анімує співвідношення показників добробуту з рівнем матеріального забезпечення, який переважає в країні, що перебуває і чіткій корелятивній залежності від дериваційних змін;

3) суб'єктивна концепція - здійснюється на основі оцінок самих респондентів, який визначають межу бідності самостійно, стосовно своїх потреб

Говорячи про межу бідності, варто звернути увагу на таку закономірність: той, хто витрачає половину своїх доходів на потреби та послуги, що необхідні для нормального та стабільного життя, вважається поза межею бідності, хоча ця планка у країнах СНД сягає позначки 70 %. Розглядаючи соціальну структуру української спільноти, треба зазначити, що великий рівень стратифікації при невеликій соціальній мобільності, що блокується корупційними та політичними факторами та формує астероїдне суспільство, яке навіть не має середнього класу, який є стержнем суспільства та мотиватором суспільного прогресу, є приводом до негативних тенденцій, що провокують бідність.

Щодо потреб людини та чинників, за якими можна досліджувати існування людини у пріоритетності, то найважливішими чинниками існування  люди визначають здоров'я, харчування, далі - власну безпеку та майбутнє, на останньому плані - самореалізація та саморозкриття. Приблизно 10 % можуть дозволити собі гідний відпочинок.

"Оптимальне суспільство"  повинно мати 1 % бідняків, 1 % багатіїв  та 98 % середнього класу, але це  ілюзія у сучасному контексті, - частка бідних в Україні за  соціальними ролями та статусами виглядає так: пенсіонери, безробітні, соціально незахищені родини. [7]

 

Регіональна варіація бідності

 

За останні роки спостерігається  посилення регіональної диференціації доходів та рівня життя населення, при цьому міжобласна диференціація у грошових доходах населення поглиблюється швидше, ніж розрив в економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних  і північно-західних областей, де найменш  поширені самозайнятість, особисте підсобне господарство, трудова міграція, тобто там, де населення недостатньо адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Дещо кращі справи в областях з відносно високим розвитком незареєстрованого сектору економіки, включаючи особисте підсобне господарство. [6, с. 91]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Шляхи вирішення проблем бідності в сучасних умовах економічного розвитку Укріїни

 

В основі стратегії подолання  бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки нужденних. Потрібні комплексні підходи, зорієнтовані як на бідних, так і на відносно забезпечені верстви населення. Діяльність держави, спрямована на підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх майнового стану, повинна ґрунтуватися на забезпеченні сталого економічного зростання, всебічного розвитку та повнішого використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці. Водночас потрібне зниження майнової нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації "тіньової" діяльності і незареєстрованих доходів.

 

Розвиток зайнятості та ринку праці 

 

Необхідна передумова подолання  бідності - забезпечення працездатним верствам населення умов для самостійного вирішення проблем підвищення добробуту, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.[7] Це передбачає:

 

• здійснення додаткових заходів, спрямованих на стабілізацію чисельності зайнятих у всіх сферах економічної діяльності, створення нових робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу;
• упорядкування процесів, пов'язаних з перерозподілом зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки у зв'язку зі зміною форм власності підприємств;
• підвищення територіальної мобільності населення з метою забезпечення збалансованості між пропозицією робочої сили та попитом на неї;
• створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішніх трудових міграцій громадян України, а також контролю за імміграційними процесами;
• вдосконалення державного регулювання ринку праці.

 

Підвищення  доходів від трудової діяльності

 

Підвищення доходів  від трудової діяльності має здійснюватися  шляхом:

• реалізації заходів, спрямованих на зростання реальної заробітної плати, не нижчого за темпи зростання реального валового внутрішнього продукту;
• встановлення економічно та соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до прожиткового мінімуму;
• запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати;
• забезпечення підтримки купівельної спроможності населення через індексацію його грошових доходів;
• посилення захисту прав працівників у сфері оплати праці, зокрема шляхом розвитку соціального партнерства та договірного регулювання трудових відносин;
• здійснення комплексу заходів щодо стимулювання легалізації незареєстрованої трудової діяльності;
• забезпечення оптимальної міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової та міжгалузевої диференціації заробітної плати всіх категорій працюючих;
• зменшення оподаткування фонду оплати праці та зміну системи оподаткування доходів громадян через поглиблення диференціації ставок, підвищення рівня неоподаткованого мінімуму доходів громадян до розміру мінімальної заробітної плати.  

Головним напрямом спрямування  зусиль мають бути реалізація затвердженої Указом Президента України Концепції  подальшого реформування оплати праці, внесення змін у податкове законодавство, прийняття Урядом нормативних актів, які реґламентують порядок проведення індексації грошових доходів громадян тощо.

 

Запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги

 

Одним із основних напрямів діяльності Уряду у подоланні бідності має стати реформування системи соціального захисту в напрямі посилення адресної державної соціальної допомоги. Це повинно здійснюватися через систему регулювання гарантованого мінімального доходу, який визначатиметься на основі величини прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення. Об'єктом надання державної соціальної допомоги виступає сім'я, яка потребує державної підтримки.

Систему гарантованого  мінімального доходу для всіх категорій  громадян слід запроваджувати та утверджувати поетапно, виходячи з економічних можливостей держави. На першому етапі державна соціальна допомога повинна надаватися тільки найменш забезпеченим сім'ям, а розмір гарантованого мінімального доходу, що дає право на призначення соціальної допомоги, встановлюватиметься як частина прожиткового мінімуму. На наступних етапах (у період сталого розвитку економіки) державна соціальна допомога надаватиметься всім бідним сім'ям, а розмір гарантованого мінімального доходу буде поступово наближатися до величини прожиткового мінімуму.

У процесі реформування системи надання державної соціальної допомоги необхідно:

• забезпечити адміністративно-фінансову консолідацію програм надання со-ціальної допомоги;
• створити єдину базу даних отримувачів усіх видів соціальної допомоги, включаючи одноразові;
• удосконалити механізм фінансування державної соціальної допомоги та забезпечити його захищеність у державному та місцевих бюджетах;
• призначати різні форми соціальної допомоги, виходячи з єдиної методики обчислення сукупного доходу сім'ї (у тому числі від власності), обрахованого на одного її члена.

 

Соціальна підтримка  інвалідів 

 

Потребує істотного  посилення увага до осіб з обмеженими фізичнимиможливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

У рамках цієї політики мають  бути передбачені:

• формування державної служби медико-соціальної експертизи та реабілітації інвалідів;
• створення мережі багатопрофільних реабілітаційних установ;
• визначення гарантованого комплексу реабілітаційних заходів, технічних засобів та послуг, які надаються інваліду безплатно за рахунок бюджетних асигнувань;
• запровадження порядку обов'язкової участі роботодавця у забезпеченні реабілітації працівників, які постраждали на виробництві;
• розвиток виробництва нових видів реабілітаційної техніки для інвалідів, а також організація системи її обслуговування;
• створення необхідної інфраструктури для реалізації можливостей інвалідів у всіх сферах, поліпшення умов їх життя;
• державна підтримка громадських об'єднань інвалідів та спеціалізованих підприємств, де використовується їхня праця.
• Соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування

 

У контексті своєї роботи Уряд має забезпечити здійснення таких заходів:

 

• розвиток нових соціальних технологій підтримки сім'ї і стимулювання різних видів добровільного страхування, особливо дітей та молоді;
• розробка та поетапне запровадження довготермінового освітнього кредитування;
• запровадження довгострокового пільгового споживчого, в т.ч. житлового, кредитування молодих сімей, які мають дітей;
• реалізація державних соціальних гарантій безплатної медичної допомоги, освіти та загальнодоступного додаткового навчання, оздоровлення та відпочинку, соціальної підтримки і захисту;
• удосконалення системи надання адресної допомоги на дітей;
• посилення профілактики бездоглядності і правопорушень у дитячому та молодіжному середовищі через реалізацію спеціальних цільових програм, патронажного обслуговування дітей з функціонально неспроможних сімей, посилення інформаційно-консультативної роботи з сім'ями, а також розширення мережі сімейних дитячих будинків;
• забезпечення додаткових державних гарантій соціальної реабілітації та адаптації дітей, які перебувають у важких життєвих обставинах, у тому числі сиріт, інвалідів, дітей, які потерпіли від екологічних і техногенних катастроф;
• підтримка громадських та благодійних організацій, які функціонують за рахунок спонсорських, благодійних коштів, гуманітарної допомоги.