Инфляция и безработица

     Відповідно  до кривої Філліпса, якщо сукупний попит  зменшиться до рівня, що передбачатиме безробіття на рівні, скажімо, близько 6%, то рівень зарплати врешті-решт стане меншим, ніж рівень інфляції. Це знизить реальний рівень інфляції і зменшить його передбачення. Крива Філліпса повернеться у стан, коли природний рівень безробіття (4,5%) забезпечить нульову інфляцію.

     Різновидом  одночасно і інфляції попиту, і інфляції витрат є так звана «інфляція, пов'язана зі спадом». Її модель цікава для нас тим, що досить точно відтворює ситуацію в Україні. Початок інфляції в нашій країні пов'язаний із надмірним сукупним попитом та постійними інфляційними очікуваннями. Графічно інфляція, пов'язана зі спадом, має такий вигляд (графік 5).

     Графік 5. 

     Пояснення до графіка:

     1. Ситуація, відображена на графіку,  передбачає, що завдяки діям уряду в галузі бюджетно-податкової або грошово-кредитної політики обсяги виробництва утримувалися на рівні вищому, ніж природний (точка Е^ лежить праворуч від лінії довготермінової пропозиції).

     2. Якщо економіка перебуває у  стані постійної інфляції, то природною реакцією виробників є скорочення обсягів виробництва. Слідом за зсувом лінії сукупного попиту праворуч (від A Df до A D-,) відбувається лівосторонній зсув лінії сукупної пропозиції (від ASi до AS-, і AS^ ) та зростання цін.

     3. Лівосторонні зсуви лінії AS спричиняють  ситуацію, коли обсяги виробництва спочатку зменшуються до природного рівня, а потім стають меншими, ніж цей рівень (точка £4 )розглянута модель ґрунтується, по-перше, на тому, що, коли інфляція виникає в результаті зростаючого попиту, то, найімовірніше, уряд, відчувши її негативні наслідки, починає обмежувати інфляцію саме стримуванням сукупного попиту. По-друге, в моделі враховано інерцію виробників у їх ставленні до цін. Проіснувавши певний час в умовах інфляції, навіть якщо відбувається реальне обмеження сукупного попиту, люди очікуватимуть зростання цін.

     Власне  інфляція, пов'язана зі спадом, припадає на інтервал між точками Еї та £4. Саме тут інфляція поєднується із скороченням обсягів виробництва нижче від природного рівня та з появою безробіття, що перевищує природний рівень.

     Несхожість даної моделі полягає передусім у тому, що в розглянутій моделі вихідна точка Е передбачає, що реальні обсяги випуску перевищують природний рівень виробництва. Економічна система України не забезпечує випуску на рівні природних можливостей. Крім того, скорочення обсягів виробництва в наших умовах спричиняється не лише передбаченнями інфляції, а й монополізованістю і "одержав-леністю" виробництва.

     Схожість  моделі з українською ситуацією  полягає у тому, що:

     1) поштовхом до інфляційного зростання  цін у нас стало зростання  сукупних витрат наприкінці 80-х  — на початку 90-х років під  впливом часткової лібералізації  економіки. Остання, як відомо, виявилась у наданні колективам державних підприємств права більш вільно розпоряджатись заробленими коштами;

     2) так, як це і передбачено  моделлю, в Україні у певний  момент (а саме у 1993р.) уряд усвідомив  те, що інфляцію спричиняють надмірні витрати, і були зроблені кроки, спрямовані на скорочення цих витрат. Це здійснювалось, головним чином, через обмеження індивідуальних доходів;

     3) поведінка населення і виробників  в Україні формується під впливом адаптивних очікувань зростання цін, а низька довіра до дій уряду є причиною стійкості таких очікувань;

     4) спроби обмежити доходи споживачів  в Україні не привели до  передбачуваного урядом подолання інфляції. 
 
 
 
 
 

  РОЗДІЛ 3

  РОЛЬ  ДЕРЖАВИ У ПОДОЛАННІ  СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ  НАСЛІДКІВ ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

  3.1. Необхідність та методи державного регулювання цін

  Ціна  є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки. Її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін  виробництво підпорядковується  суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

  Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але дос-від показує, що як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

  По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій, ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо. По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проблеми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.

  Світова практика підтверджує, що державне регулювання  цін у тій чи іншій мірі існує  в усіх країнах. Сутність і форми  державного втручання в процеси  ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

  Державне  цінове регулювання в Україні  регламентується спеціальним законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду.

  З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

  Діяльність  Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку відповідних пропозицій щодо регулювання цін та стримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.

  Значно  ширші повноваження у сфері ціноутворення  надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Їхні управління з питань цінової політики мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров’я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару тощо.

  Певну роботу в галузі ціноутворення проводять  відомчі органи, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв’язку — тарифи на основні послуги зв’язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

  Державна  політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

  Втручання держави в процес ціноутворення  здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (рис. 3.1). 

  Рис. 3.1. Форми й методи державного регулювання цін

  Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

  Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об’єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита, граничних нормативів рентабельності тощо.

  Державне  регулювання цін — це засіб  досягнення певних цілей державної  економічної політики. Можна виділити кілька таких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

  Перша — запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться за переходу країни до ринкових відносин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні господарські зв’язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

  Друга — стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко.

  Найбільшого поширення набули інші методи регулювання  цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін  чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціально важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.

  Третя — забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності.