Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

Перші інвестиційні фонди з’явилися  у Бельгії в 1822 р. У 60-х рр. XIX ст. вони виникли в Англії з метою  придбання цінних паперів колоніальних компаній, а пізніше набули поширення  в США. У 1899 р. в США утворюється  перший інвестиційно-консультаційний фонд. Однак найбільший розвиток інвестиційних фондів припадає на період після другої світової війни, що пов’язано з розширенням інвестиційної активності широких верств населення. В цих умовах інвестиційні фонди вже починають складати конкуренцію на ринку капіталів крупним банкам та іншим фінансовим інститутам.

За формою організації інвестиційні фонди можуть бути відкритого або  закритого типу.

Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції у необмежених  кількостях відповідно до попиту, що на них пред’являється. При цьому  допускається вільне повернення акцій  фонду їх власникам. Закриті інвестиційні фонди випускають акції тільки у  певній наперед визначеній кількості. І хоча вони можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів, та їх власники не мають можливості пред’являти  ці акції інвестиційному фонду для  викупу.

У розвинутих країнах більш поширеною  є відкрита форма організації  інвестиційних фондів, оскільки їх акції володіють високим рівнем ліквідності, що приваблює потенційних інвесторів. Такі фонди ще називають взаємними. У США, наприклад, їм належить третє місце за обсягами акумульованих коштів після страхових компаній і пенсійних фондів.

Окреме місце серед відкритих  інвестиційних фондів належить взаємним фондам грошового ринку, які вперше з’явилися у США в 1971 р. Вони випускають акції, що можуть бути погашені інвестором, а акумульований капітал вкладають  у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати). Фонди відкривають  власникам своїх акцій чекові рахунки, за якими можуть здійснюватися  платежі. Величина рахунку відповідає вартості акцій фонду. Перевагою  такого рахунку є більш високий  дохід, ніж за звичайними поточними  і ощадними рахунками в банках. Власник акцій взаємного фонду  отримує не проценти  за своїм  поточним рахунком, а доходи від  інвестицій у формі дивідендів за випущеними акціями.

Акумульовані шляхом випуску акцій  кошти відкриті і закриті інвестиційні фонди вкладають у різні види цінних паперів ¾ переважно акції й облігації приватних корпорацій, а також деякі види державних цінних паперів. Як правило, інвестиційний фонд самостійно обирає той тип цінних паперів, згідно якого він визначає напрям своєї спеціалізації, а принцип диверсифікації активів стосується насамперед різних емітентів. У багатьох країнах з метою захисту інтересів вкладників та усунення невиправданих ризиків накладаються певні законодавчі обмеження на формування активів інвестиційними фондами. У США, наприклад, заборонено вкладати більше 5% активів інвестиційних фондів у цінні папери однієї компанії. При цьому частка акцій, придбаних фондом, не повинна перевищувати 10% усіх акцій з правом голосу, випущених компанією. Так само і у ФРН інвестиційні фонди можуть вкладати не більше 5% своїх активів у цінні папери одного емітента. За певних умов ця частка може бути збільшена до 10%.

Таким чином, інвестиційні фонди пропонують своїм клієнтам диверсифіковані  портфелі інвестицій, які важко сформувати одному дрібному інвестору. Маючи апарат досвідчених фахівців, інвестиційні фонди можуть здійснювати відносно ризиковані але водночас і високодохідні  інвестиції, структура яких постійно перебуває під професійним контролем. Прибуток інвестиційних фондів утворюється  як різниця між доходами за операціями з цінними паперами (дивіденди  за акціями, проценти за облігаціями, зростання  курсу) та виплатами, що здійснюються фондами за власними акціями. Ринкова вартість акцій інвестиційного фонду  безпосередньо залежить від ринкової вартості його активів. Інакшими словами, якщо зростає ринкова вартість цінних паперів, якими володіє інвестиційний фонд, то зростає і ринкова вартість акцій самого фонду, і навпаки.

Діяльність інвестиційних фондів у розвинутих країнах, як правило, є  об’єктом ретельного законодавчого  регулювання і контролю. Це стосється зокрема складання статуту фонду та публікації його умов у проспектах для інвесторів. Статутом повинні бути передбачені типи цінних паперів, якими оперує фонд, розміри комісійних, механізм розподілу доходів та ін. Інвестиційні фонди зобов’язані регулярно публікувати звіти про свої операції, а також доводити до відома широкого загалу інформацію про ціни на власні акції.

 

5. Фінансові компанії

 

Фінансові компанії ¾ це небанківські інститути кредитної системи, що спеціалізуються на кредитування продаж споживчих товарів з відстрочкою платежу.

Фінансові компанії можуть бути створені як самостійні юридичні особи на акціонерних  чи пайових засадах або ж як окремі структурні підрозділи, філії, дочірні підприємства банків і страхових  компаній, що відображає прагнення  останніх опанувати відповідні сектори  ринку кредитних послуг. Крім того, фінансові компанії можуть створюватись промисловими фірмами ¾ виробниками споживчих товарів.

Ресурси фінансових компаній формуються шляхом випуску власних боргових зобов’язань ¾ як правило, облігацій або векселів. Крім того, фінансові компанії можуть використовуватися короткостроковими кредитами комерційних банків.

Основною функцією фінансових компаній є надання кредитів покупцям споживчих  товарів шляхом придбання у торговельних фірм боргових зобов’язань, якими були оформлені відповідні продажі. При  цьому діє наступна схема операцій (мал.6).

 

        

 

 

                  3           2

 

 

1          

 

 

Мал.15.1. Схема організації  операцій фінансових компаній з надання 

споживчого кредиту

У процесі придбання товару покупцем, як правило, початково сплачується  частина його вартості (в межах 20%), а решта суми оформляється в кредит (1). Після цього фінансова компанія на основі попередньо укладеного з торговою фірмою договору та представлених нею документів про продаж в кредит направляє продавцю обумовлену суму, що дорівнює ціні товару за мінусом оплаченої частини (2). Покупець, що придбав товар, погашає свою заборгованість перед фінансовою компанією протягом обумовленого договором строку (1-4 роки) щомісячними внесками з виплатою відповідних процентів (3). При цьому фінансова компанія може виставити ряд тратт на покупця, який повинен їх акцептувати. Процент за такого роду кредитами, як правило, вищий, ніж процент за звичайними позиками комерційних банків, виданими на аналогічні строки, ¾ від 10 до 30%, що пов’язано з більшим рівнем ризику непогашення кредиту.

Фінансові компанії можуть застосовувати  також інші схеми кредитування. Наприклад, надавати позики торговельним фірмам під заставу боргових зобов’язань  покупців або кредитувати безпосередньо  самих покупців. У деяких випадках фінансові компанії здійснюють також  лізингові і факторингові операції.

У промислово розвинутих країнах інтенсивний  розвиток фінансових компаній в останні  десятиліття пов’язаний з потребами  товаровиробників у швидкому просуванні своєї продукції до споживача  в періоди економічних спадів та зниження купівельної спроможності населення. Це насамперед стосується автомобільної  промисловості, виробництва елекропобутових  товарів та інших предметів тривалого  користування. Зокрема у США розвиток таких крупних фінансових компаній, як “Дженерал Моторз Аксептанс Корпорейшн”, “Форд Мотор Кредит”, “Ай-Бі-Ем Кредит” та деяких інших призвів  до поступового відвоювання ними у банків значної частини ринку  позичкових капіталів. Почавши з  видачі споживчих кредитів, вони поступово  поширили свою діяльність на кредитування корпорацій, іпотечні послуги і навіть деякі види страхування.

 

6. Кредитні спілки

 

Кредитні спілки ¾ це кооперативні організації, що створюються з метою акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Об’єднання громадян у кредитні спілки може здійснюватись за професійною, релігійною, територіальною або іншими ознаками, тобто ініціаторами їх утворення можуть виступати відповідно підприємства, профспілки, церковні громади, місцеві органи самоврядування. Спільність інтересів осіб, що формують кредитну спілку визначається потребами у дохідному розміщенні власних коштів та можливості оперативного отримання кредиту на власні потреби.

Ресурси кредитних спілок формуються за рахунок вступних пайових внесків  членів, а також їхніх подальших  періодичних вкладів. У США, наприклад, кредитні спілки випускають акції особливого роду, що еквівалентні за змістом ощадним  вкладам. Крім того, кредитні спілки можуть користуватися кредитами комерційних  банків, а також випускати власні боргові зобов’язання.

Активні операції кредитних спілок полягають у видачі позик своїм  членам на різноманітні споживчі потреби ¾ придбання автомобіля, ремонт будинку та ін. Забезпеченням виданих кредитів служать різні види майна та доходів. Не залучені у позичкові операції кошти кредитні спілки можуть депонувати на окремих рахунках в комерційних банках або ж інвестувати їх у короткострокові державні боргові зобов’язання.

Маючи здебільшого статус некомерційних  громадських організацій та відповідні пільги в оподаткуванні, кредитні спілки спроможні забезпечувати дещо вищий  рівень доходності за внесками своїх  членів та стягувати з них нижчі  проценти за позиками, ніж комерційні банки. Основна відмінність кредитних  спілок від інших кредитно-фінансових установ полягає у тому, що кредитні спілки здійснюють операції практично  тільки для своїх членів.

В останні роки зберігається тенденція  до більшої універсалізації діяльності кредитних спілок у розвинутих країнах. Зокрема вони надають брокерські послуги по операціях з цінними паперами, випускають кредитні картки (систем “Віза” і “Мастер-кард”), надають консультації з інвестиційних питань і комерційної діяльності.

 

7. Ломбарди

 

Ломбард ¾ кредитна установа, що здійснює видачу позик під заставу рухомого майна (різного роду цінних речей).

Перші ломбарди виникли ще у XV ст. у  Франції, а їх засновниками стали  лихварі з однієї із провінцій  Італії ¾ Ломбардії. Пізніше подібні установи отримали поширення в інших країнах Європи. Основною сферою діяльності ломбардів на початкових етапах розвитку було надання лихварського кредиту, за користування яким стягувались високі проценти. Починаючи з XVI ст. ломбарди створюються деякими органами міського самоврядування, що являло собою один із заходів боротьби держави проти лихварства. В подальшому цей процес перейшов у безпосереднє створення ломбардів державними структурами, що призвело до функціонування нарівні з приватними ломбардами і державних.

Нині основою спеціалізації  ломбардів є надання споживчого кредиту фізичним особам під заставу  рухомого майна, яке можна легко  реалізувати. При цьому вартість майна, відданого у заставу, як правило, перевищує суму кредиту на 20-50%. Позичальник  зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного  періоду. Це право підтверджується  заставною квитанцією або іншим  документом, який засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу  та по суті замінює кредитний договір. У тому разі, якщо кредит не буде повернено  в строк, ломбард має право  реалізувати заставлене майно, виручка  за яке має компенсувати суму боргу  разом з нарахованими процентами.

Специфіка позичкових операцій ломбардів  полягає у видачі невеликих сум  позик на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців).

Іншою сферою діяльності ломбардів  є приймання речей на зберігання за певну плату (в основному приймаються  ювелірні вироби та антикваріат).

Для здійснення усіх своїх операцій ломбарди окрім власних коштів можуть користуватися кредитами комерційних  банків.

 

8. Міжбанківські об’єднання

 

Міжбанківські об’єднання ¾ відіграють все помітнішу роль в діяльності банківської та кредитної системи. Вони утворюються банками та іншими установами за участю банків з метою координації і узгодження дій, підвищення ефективності своєї політики, для захисту своїх професійних інтересів і т.п.

Перші міжбанківські об’єднання виникли  як результат появи величезних монополій  в промисловості (концентрації промислового капіталу) та внаслідок розвитку конкурентної боротьби між банками. Основними  шляхами створення міжбанківських об’єднань стали:

а) “злиття” самостійних банків;

б) “поглинання” одним банком своїх конкурентів.

Сьогодні у світі існує велика кількість різноманітних міжбанківських об’єднань. Їх утворення базується  як на добровільному об’єднанні самостійних банків (“злиття”), так і на правах власності контролю і централізованого управління, прямого підпорядкування та залежності (“поглинання”).

Умовно, виходячи із різних критеріїв  класифікації, міжбанківські об’єднання поділяються

а) в залежності від складу учасників:

• чисто банківські об’єднання;
• об’єднання змішаного типу, учасниками яких виступають як підприємства та організації, так і один чи кілька банків;

б) виходячи із цілей об’єднання:

• комерційного типу, діяльність яких орієнтована на отримання і максималізацію прибутку;
• некомерційного типу, основною метою діяльності яких є надання різних видів послуг своїм членам;

в) в залежності від строків діяльності:

• об’єднання, створені на певний строк;
• безстрокові об’єднання, що діють постійно;

г) в залежності від ступеня залежності і підпорядкування окремих структур:

• асоціативні добровільні об’єднання, членами яких виступають рівноправні по статусу самостійні банки, які за своїм бажанням делегують виконання окремих функцій створеному ними об’єднанню та його апарату;
• корпоративні, основані на відносинах власності і системі участі в капіталі об’єднання, які мають жорстку ієрархічну структуру, відносини залежності між головним банком (що володіє контрольним пакетом акцій) і залежними від нього банками.