Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

 

ВСТУП

 

Окрім банківських установ, важливе  місце у кредитних системах переважної більшості країн належить спеціалізованим  кредитно-фінансовим інститутам, які  в останні десятиліття набувають  усе більшого розвитку та починають  складати серйозну конкуренцію для  комерційних банків на ринку фінансових послуг.

Спеціалізовані  кредитно-фінансові інститути зосереджують свою діяльність на окремих, як правило невеликих, сегментах ринку фінансових послуг, функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький спектр можливих операцій. Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів дає змогу заповнити ті ніші на ринку банківських послуг, які з тих чи інших економічних або політико-правових причин залишаються поза увагою банківських установ.

Спеціалізовані кредитно-фінансові  інститути являють собою установи кредитної системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

 

 

 

1. Основні види спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів

 

Хоча спеціалізовані кредитно-фінансові  інститути діють, як і банки, у  різних секторах ринку позичкових капіталів, вони не виконують усіх основних банківських  функцій, а найважливішою рисою, яка їм притаманна та відрізняє від  банківських установ, є вузька спеціалізація. Законодавством багатьох країн світу  проводиться чітке розмежуванні сфер діяльності банків і небанківських  установ, що в значній мірі обумовлено історичними особливостями розвитку виробництва і кредитної системи.

Об’єктивні передумови становлення  і розвитку кредитно-фінансових інститутів пов’язані з необхідністю обслуговування тих секторів ринку позичкових капіталів, де необхідні спеціальні знання й  особливі технічні прийоми і які  з тих чи інших причин (наприклад, економічна невигідність або законодавча  заборона) не обслуговуються комерційними банками. Спеціалізовані кредитно-фінансові  інститути у сучасному розумінні, як окрема ланка кредитної системи, почали формуватися у XIX ст., хоча деякі  їхні операції виконувались кредитними установами і раніше. У першій половині XX ст. значного розвитку набули насамперед страхові компанії, а в подальшому ¾ пенсійні фонди і кредитні спілки, які поступово почали займати значні сектори ринку позичкових капіталів. Цей процес був зумовлений рядом об’єктивних причин. По-перше, економічний ріст у ряді країн в післявоєнний період супроводжувався зростанням доходів і заощаджень різних верств населення, а потреби у їх прибутковому використанні зумовлювали необхідність у відповідних фінансових послугах. По-друге, зростання життєвого рівня населення та оптимізація структури виробничих витрат підприємств викликали необхідність у створенні ефективної системи соціального страхування та пенсійного забезпечення. По-третє, зростання обсягу операцій на ринку цінних паперів зумовлювало потребу у функціонуванні спеціалізованих фінансових посередників, що полегшують рух капіталів в економіці та забезпечують довгострокове інвестування коштів.

Останній момент є особливо важливим у процесі розвитку спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів та набуття  ними сучасної ролі в економічній  системі. Їх здатність акумулювати  значні суми коштів на тривалі строки була однією з основних причин стимулювання урядами ряду країн у післявоєнний період активного розвитку тих кредитних  установ, які здійснювали інвестиції на відновлення господарства. По завершенні відновлення держава стимулювала  інвестиційні процеси вже суто як такі, що пов’язані з потребами  економічного росту, у чому важлива  роль належала спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам. У цілому ряді розвинутих країн такі інститути були створені самою державою з метою фінансування інвестицій у провідні галузі економіки, стимулювання росту споживчого попиту, фінансування програм розвитку порівняно  відсталих регіонів. При цьому  участь держави виявлялась не лише у заснуванні спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, але й наданні гарантій уряду за їх зобов’язаннями, а в  окремих випадках і бюджетних  субсидій на розвиток і розширення операцій.

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів пов’язані з: акумуляцією  заощаджень населення шляхом залучення  коштів на вклади, випуску власних  акцій, облігацій, продажу страхових  полісів; кредитуванням певної сфери  економіки, виду господарської діяльності, групи населення; наданням іпотечних  кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійснення операцій в рамках кредитної  взаємодопомоги.

Залежно від обраної сфери діяльності розрізняють різні види спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів, функції  і назви яких, а також обсяги і типи операцій, роль у кредитній  системі та економіці значно відрізняються  у різних країнах. Найбільш характерними і поширеними у промислово розвинутих країнах видами спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів є: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди.

 

 

 

2. Страхові компанії

 

Страхові компанії ¾ це спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, населення формують цільові фонди грошових коштів та здійснюють виплати з них при настанні певних подій (страхових випадків). Мобілізація коштів страховими компаніями здійснюється шляхом залучення страхових внесків (страхових премій) юридичних та фізичних осіб на основі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми у разі настання страхового випадку. При цьому страхові компанії відшкодовують збитки, завдані тому чи іншому видові майна внаслідок стихійних лих або інших несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи їх сім’ям певні суми при настанні різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення певного віку або втрата працездатності).

Страхові компанії здебільшого  спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

• майнове (або загальне) страхування, об’єктом якого виступають різноманітні цінності ¾ будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Окрема роль у цьому виді належить транспортному страхуванню ¾ морському, автомобільному, авіаційному;
• особове страхування, при якому об’єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров’я, працездатність людини), а саме страхування служить як матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, так і формою організації заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;
• страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов’язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);
• перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об’єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті страхових збитків.

Окрім зазначених форм страхування  та відповідно видів страхових компаній, що їх здійснюють, існують також  змішані компанії, які поєднують  різні види діяльності (найчастіше страхування майна та особове  страхування).

За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та взаємні. Капітал акціонерної  страхової компанії формується шляхом випуску акцій, які розміщуються серед юридичних та фізичних осіб і дають право на отримання  пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів. У цьому  відношенні організація страхової  справи практично нічим не відрізняється  від акціонерних форм організації  бізнесу в інших галузях економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють практично усі види страхування.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компаній формується за рахунок страхових  платежів індивідуальних страхувальників. Це означає, що власниками компанії можуть бути лише ті особи, які в ній застрахувались, а страховий внесок є одночасно  і вступним паєм до компанії. З придбанням страхового полісу страхувальник набуває  права не лише на страхове відшкодування, але й на частину прибутку від  діяльності страхової компанії у  вигляді дивідендів на поліс. Взаємні  страхові компанії займаються переважно  особовим страхуванням.

Особливе місце серед організаційних форм діяльності страхових компаній належить структурі зразка британської  страхової корпорації “Ллойд’с”, яка хоч і має статус компанії, але всі операції проводяться  окремими синдикатами індивідуальних страховиків, тисячі яких вона об’єднує. Члени синдикату вносять депозити, від розмірів яких належать масштаби їх діяльності, та добровільно формують групи для здійснення тих чи інших  страхових операцій. В цілому корпорація “Ллойд’с” очолюється комітетом, що здійснює контроль за діяльністю синдикатів та приймає нових членів. Пріоритетною сферою діяльності “Ллойд’с” є  морське страхування, хоча компанія здійснює також операції з усіх інших  видів страхування.

Особливістю діяльності страхових  компаній у багатьох країнах є  те, що страхові договори між страхувальником  та страховиком укладаються не безпосередньо, а за участю страхових агентів  або брокерів. При цьому страхові агенти діють, як правило, в рамках довгострокового  договору з певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери  діють переважно від імені  страхувальника, маючи завдання укласти  договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують  клієнта.

Залучені у формі страхових  внесків кошти, а також власний  капітал страхової компанії вкладають  в акції і облігації приватних  корпорацій, а також у державні боргові зобов’язання. На сьогодні це головні статті активів страхових  компаній. У зв’язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов’язаними  з особовим страхуванням) є дуже тривалими й рахуються на роки, страхові компанії виступають основними  постачальниками довгострокових капіталів  на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси  для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей економіки (переважно у формі іпотеки), а  також вкладень у нерухомість. У  зв’язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з інвестиційними банками, фондами  та іншими інститутами кредитної  системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

 

3. Пенсійні фонди

 

Пенсійні фонди ¾ це спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

За формою власності пенсійні фонди  можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди створюються  різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог  своїм робітникам і службовцям. Кошти  цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Пенсійні фонди можуть можуть функціонувати  як самостійні юридичні особи, однак  частіше вони знаходяться під  контролем корпорацій, що їх створили, або перебувають у довірчому  управлінні траст відділів комерційних  банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається  не лише управління акумульованими коштами  фондів, тобто їх активними операціями, але й врегулювання усіх зобов’язань  за пасивами, то такий пенсійний  фонд вважається застрахованим. В усіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов’язані  з нагромадженням значних сум  коштів на тривалі строки, що надає  широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру  активів пенсійних  фондів, основна частина в яких належить цінним паперам приватних  підприємств, а також державним  борговим зобов’язанням. Досить часто  значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв’язку з тим, що майбутні виплати  пенсійних фондів у значно більшій  мірі піддаються чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами страхових компаній, пенсійні фонди  відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу  це сприяє формуванню пенсійними фондами  активної інвестиційної політики, спрямованої  на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні  папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

Державні пенсійні фонди створюються  за ініціативою центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків  працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних  пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

 

4. Інвестиційні фонди

 

Інвестиційні фонди ¾ являють собою особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Шляхом випуску власних цінних паперів інвестиційні фонди акумулюють грошові грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції і облігації різних підприємств у своїй країні та за кордоном.

У зв’язку з тим, що значна частина  інвесторів не має можливості і належних знань для того, щоб регулярно  слідкувати за станом ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення щодо вкладення своїх  заощаджень у різні види фондових інструментів, вони звертаються до спеціалізованих організацій ¾ інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд взяв на себе управління його коштами, повинен придбати цінні папери, що випускаються фондом (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у багато інструментів фондового ринку. Завдяки цьому досягається суттєва мінімізація ризику інвесторів внаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали у найбільш перспективні підприємства і галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні особливості й переваги.