Грошово-кредитна політика в умовах кризи

     Отже, адаптивність виробничого підприємства може бути забезпечена лише доповненням існуючого механізму функціонування елементами ситуаційного типу, що забезпечують організаційно, економічно, технічно можливість розв'язання комплексу виникаючих проблем. Інакше кажучи, частина елементів системи управління повинна формуватися, виходячи з процесів функціональної спеціалізації управлінських робіт, а інша частина повинна мати проблемно-орієнтований (антикризовий) характер. Причому антикризові елементи організації можуть формуватися і як тимчасові. 
При цьому неправильно було б думати, що ситуаційне управління носить лише поточний, оперативний характер. Поняття оперативності дуже відносне: те, що для системи управління більш високого рівня ієрархії є оперативною проблемою, для підлеглої виробничої структури може мати перспективний, стратегічний характер. Поточні проблеми інноваційного управління, як правило, є стратегічними для виробничого менеджменту. У свою чергу, характер проведення стратегічних змін сьогодні, можливо, також піддадуть ситуаційним випробуванням, що, безумовно, позначиться на підприємстві в перспективі. Тому кризові ситуації виникають на всіх етапах і стадіях управління і носять взаємозалежний характер. Рішення тих чи інших управлінських проблем, значною мірою, залежить від їхніх формулювань, що у загальному вигляді можна назвати суб'єктними й об'єктними. Часто суб'єктні проблеми нижчого рівня виступають як об'єктні для вищого рівня. 
Об'єктні проблеми — це, по суті, те, що необхідно розглянути суб'єкту управління для ухвалення рішення. У випадку перевищення допустимих відхилень функціонування системи від запланованого графіка, тобто реакції блоку "Функції управління" (де спрацювала функція контролю), управління відбувається за ситуаційною схемою антикризового управління (рис. 1.1). 

Рис. 1.1

     Як  видно з наведеної схеми, перевищення  допустимих відхилень від заздалегідь  визначених меж означає, що виробнича  система виходить з "норми" і  вступає в якусь фазу, небезпечну для підприємства, з яким функціональними заходами регулюючого і координуючого характеру не справитися. Необхідні заходи кардинального впливу, здатні переломити небезпечну ситуацію, що наступила, не давати їй розвиватися і, по можливості, повернути порушене виробництво на запланований шлях. 
У загальному випадку, розвиток кризової ситуації, відповідно до даної схеми, може відбуватися за трьома варіантами.

     Перший  варіант. Завдяки своєчасним і рішучим  заходам розвиток ситуації, що руйнує систему, припинено, а потім ціною певних зусиль повернуто на запланований шлях досягнення мети фірми, тобто, відновлений статус-кво виробничо-економічного механізму системи.

     Подальше  управління виробничим процесом продовжується  за функціональною схемою, при якій ситуацію тримають під контролем (рис. 1.2). 

     Розвиток  ситуації прийняв кризовий характер. Можливі засоби його ліквідації не принесли належного результату чи недостатні, чи ж взагалі не мають економічного, технічного чи технологічного змісту стабілізації запланованого виробництва. Система функціонування підприємства ще не зруйнована, але вже носить небезпечний, надзвичайний (чи на грані цього) характер, і керівництво приймає рішення переходу виробництва чи цілком фірми на новий шлях, що дає системі якісно новий стан, відмінний від колишнього. Цей новий стан може зажадати розробки нових планів, стандартів, але дає, у загальному випадку, сприятливий результат. 
Третій варіант. Найбільш несприятливий результат для підприємства настає тоді, коли всі зусилля антикризового характеру не спрацювали і надзвичайні заходи з порятунку підприємства не принесли бажаних результатів. 
Криза прийняла необоротну руйнівну форму і привела підприємство до повного розвалу чи банкрутства.

     Представлені  сценарієм розвитку ситуації антикризового  управління носять гіпотетичний характер і мають потребу в деталізації  і конкретизації ряду положень, що можуть бути розглянуті після деяких передумов, міркувань й аналізу  на базі пропонованої концепції антикризового менеджменту.

     Розвиток  будь-якого виду управління повинен  супроводжуватися підвищенням його ефективності. В свою чергу, підвищення ефективності управління визначається ростом його потенціалу, тобто можливістю позитивних змін, наявністю необхідних ресурсів й умов їхнього використання. У тенденціях зміни потенціалу й ефективності управління також криються небезпеки кризи.

     Антикризове управління так само, як і будь-яке  інше, може бути малоефективним чи більш  ефективним. Ефективність антикризового управління характеризується ступенем досягнення цілей пом'якшення, локалізації чи позитивного використання кризи в зіставленні з витраченими на це ресурсами. Важко оцінити таку ефективність у точних розрахункових показниках, але побачити її можна при аналізі і загальній оцінці управління, його успішності чи прорахунків.

     Але й при підготовці звичайних менеджерів належить велику увагу приділяти  розвитку здібностей до управління в  критичних ситуаціях. 
 
 
 

3. Грошово-кредитна політика як засіб  подолання фінансово-економічної  кризи

3.1 Шляхи покращення  грошово-кредитної  політики в Україні  в умовах світової кризи.

   Причиною  світової фінансової кризи є надмірно ризиковані операції комерційних банків і відсутність належного ефективного  контролю за ними з боку центральних  банків та урядів різних країн, передусім  США. На жаль, у тому числі й України. Українські позичальники потребують підтримки держави, оскільки вони зазнають труднощів із рефінансуванням своїх кредитних зобов’язань на зовнішніх ринках.

   Є підстави вважати, що фінансова криза  — це насамперед криза влади, це наслідок неадекватності та неефективності державного управління. Слід відзначити, що в Україні кризові явища розвиваються не так за рахунок зовнішніх, як внутрішніх причин. Таких як:

   1. Значне зростання обсягів зовнішньої заборгованості приватного сектору (до 100 млрд. доларів) внаслідок високих темпів кредитування за рахунок залучення кредитних ресурсів за межами країни, що є серйозною загрозою дестабілізації курсу гривні у зв’язку з необхідністю погашення великих обсягів короткострокового боргу (29 млрд. гривень) та у зв’язку із значним дефіцитом рахунку поточних операцій.

   2. Невиправдано високий рівень доларизації та значні зобов’язання банків в іноземній валюті.

   3. Виникнення дисбалансу між попитом і пропозицією іноземної валюти на міжбанківському ринку зумовило зниження курсу гривні.

   4. Неадекватна й неефективна валютно-курсова політика, що спирається винятково на жорсткі монетарні антиінфляційні заходи, наслідком чого стало обмеження інвестиційних можливостей українських підприємств і втрата частини своїх коштів громадянами.

   5. Неконтрольоване зростання імпорту в Україну, у зв’язку з чим негативне сальдо зовнішньої торгівлі досягло 12,5 млрд. доларів.

   6. Розгортання кризи ліквідності в банківській системі України, зокрема, пов’язаного з рейдерською атакою на Промінвестбанк і наростанням паніки вкладників.

   7. Зростання недовіри інвесторів до фінансової системи України, що зумовило вивезення капіталу і згортання інвестицій в Україну, відсутність сприятливих умов для зростання ділової активності і розвитку підприємництва.

   Основні загрози на поточний момент такі:

   переростання банківської кризи у промислову;

   дефолт не лише по зовнішніх боргах держави, а й по зовнішніх боргах приватного сектору;

   масові банкрутства і зростання безробіття.

   З метою недопущення наростання кризових явищ в банківській сфері та економіці загалом необхідно:

   1. Створити національний стабілізаційний фонд (як мінімум 25 млрд. гривень) за рахунок надходження коштів від перевиконання доходної частини державного бюджету України, надходження коштів від приватизації, коштів Єдиного казначейського рахунку, нерозподілених залишків Резервного фонду Кабінету Міністрів України.

   Кошти стабілізаційного фонду повинні  використовуватись для надання  кредитів для погашення й обслуговування кредитів, одержаних вітчизняними банківськими установами та суб’єктами господарювання в іноземних кредиторів, фінансування інвестиційних та інфраструктурних проектів загальнодержавного значення, кредитування проектів малого та середнього бізнесу, пов’язаних із створенням нових робочих місць.

   2. Ту частину активів ризикових банків, яку нині рятує держава, необхідно націоналізувати. Комерційні банки, які прагнуть нагріти руки на кризі, мають бути покарані.

   3. Розмір гарантування відшкодування коштів вкладників, включаючи відсотки, збільшити до 150 тис. гривень, у зв’язку з чим внести відповідні зміни до Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб».

   4. Припинити дію Закону України «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів України перед Національним банком України», який було прийнято 20 квітня 2000 року під жорстким тиском МВФ, як одну із ключових умов отримання кредиту «стенд-бай».

   5. Скасувати п. 6 ст. 15 Бюджетного кодексу України: «Емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України».

   6. Скасувати ст. 54 Закону України «Про Національний банк України»: «Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України».

   7. Сформувати державний бюджет на 2009 рік з оптимальним дефіцитом, але обов’язково задіявши власні фінансові ресурси для його покриття.

   Комплекс  вироблених учасниками «круглого столу» рекомендацій спрямований на економіко-правове  забезпечення антикризових заходів, підтримку  сталого економічного розвитку, а також гарантування державою соціальних стандартів населенню України.

   Практична реалізація запропонованих рекомендацій дасть можливість здійснити масштабні  фінансові вливання в банківський  та реальний сектори економіки, як це робиться в усіх розвинених країнах, дасть змогу використовувати грошову емісію, виходячи з гострих потреб національної економіки і в такий спосіб відчутно зменшити потребу в зовнішніх запозиченнях. 
 
 

     3.2 Проблеми та перспективи розвитку грошово-кредитної політики України в період кризи. 

     Політика  у сфері грошового обігу та кредиту має велике значення для  кожної країни, оскільки шляхом регулювання  пропозиції грошей вона спрямована на забезпечення ефективного функціонування економіки і її ключовими цілями є цінова стабільність, стабільність обмінного курсу, зростання економіки, забезпечення зайнятості, збалансування платіжного балансу, зростання добробуту населення тощо.

     В Україні сьогодні залишається багато проблем, які стосуються проведення грошово-кредитної політики та її впливу на економічні процеси, а саме: дослідження теоретичних аспектів та загальних характеристик грошово-кредитної (монетарної) політики в період кризи,  визначення та систематизування можливих заходів монетарної політики, виявити основні внутрішні та зовнішні причини фінансової кризи в Україні.

     Окремі  аспекти грошово-кредитного регулювання  вивчалися в працях відомих сучасних економістів, зокрема А. Гальчинського, В. Гейця, А. Гриценка, А. Данилснка, В.Лагутіна. В.Литвицького, А. Мороза, М.Пуховкіної, О. Шарова та ін.. Зарубіжні науковці Е. Долан, К. Кемпбелл, Р. Кемпбелл трактують монетарну політику надто вузько - як урядову політику впливу на кількість грошей в обороті. Іншого підходу дотримуються В. Ющенко та В. Лисицький. Вони визначають її більш розширено - як один із секторів економічної політики вищих органів державної влади. Їх дослідження є великим внеском у розвиток грошово-кредитного регулювання. Проблеми ефективності грошово-кредитної політики розглядають такі українські вчені, як А. Чухно, І. Лютий та ін. Багато з них однак залишаються невирішеними.

     Фінансова криза, що відбувається у світі, зумовила погіршення стану економік майже  всіх країн. Відбувалося зупинення  підприємств, падіння обсягів виробництва, зменшення реальних доходів населення, погіршується стан банківської системи. За даними Євростату, на 01 вересня 2010 рівень безробіття в країнах Єврозони вже близько 10%.