Т.Г. Шевченко - художник

     У глибоко емоційних і розмаїтих  за настроєм акварелях Шевченко виступає як видатний майстер цієї техніки. Його пейзажі дуде точео і правдиво відображають природу казахського краю, її своєрідну красу. Особливе місце в художній спадщині Шевченка років заслання належить жанровим композиціям, що становлять кілька окремих тематичних груп. Одна з них призначена побутові казахського народу (сепії «Казахи в юрті», «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахи біля вогню» та акварель «Казах на коні», всі 1848-1849рр). Ще більше змальовок з життя казахів у дорожніх альбомах художника (екскізи і начерки до закінчених сепій і акварелей).

     Значної розмаїтості і соціальної гостроти казахів тема набула в другий період заслання поета (сепії «Тріо», 1851; «Пісня молодого казаха», 1851-1857; «Байгуші під вікном», 1855-1856 і «Казашка Катя»,1856-1857). У деякі твори («Т. Г. Шевченко і байгуші», «Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою» 1856-1857) художник вводить свій автопортрет. Цим Шевченко підкреслює своє глибоке співчуття до долі казахського народу.

     Окрему  групу становлять композиції на історичні, міфологічні, літературні та біблійні теми («Благословіння дітей», «Телемак на острові Каліпсо», «Робінзон Крузо», «Самаритянка», «Казашка», «Мілон Кротонський», «Нарціс та німфа Ехо», «Св. Себастіан», «Умираючий гладіатор», всі – 1856). Всім їм властиве глибоке психологічне трактування образів.

     Третя, цілком самостійна, група жанрових композицій це сепія сепій «Притча про блудного сина», яку Шевченко мав намір відтворити в гравюрі. Викриття експлуататорського ладу досягає тут найбільшої гостроти.

     Портретні твори Шевченка років заслання виконано переважно сепією або італійським  олівцем (лише кілька портретів в  Оренбурзі – аквареллю). Вони досконаліші  щодо композиційної побудови, глибше розкривають психологі-чний стан портретованих і являють собою новий крок у розвитку реалізму художника. Часто Шевченко вводить портрет у жанрові композиції («О.Бутаков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі» 1848-1849; «Т.Г.Шевченко серед товаришів» 1856; «Т.Г. Шевченко малює товариша» 1855-1857).

     Творчість Шевченка років заслання переконливо  доводить, що, всупереч твердженням  біографів поета з буржуазно - націоналістичного табору, він не втратив здібностей художника, а й досяг як митейь ще вищого рівня в усіх жанрах портретному, пейзажному й побутовому. В його творах цього часу на повну силу пролунала соціальна тема й виявилася інтернаціоналістська позиція художника. Крім того, твори років заслання свідчать про те, що Шевченко бувши відірваним від академії, не забував про неї. Безсумнівний відгомін академічної школи відчувається у виконаних художником у цей час композиціях на історичні, міфологічні й літературні теми. Пієтет Шевченка до Академії мистецтв стверджують написана на засланні автобіографічна повість «Художник» та записи у «Щоденнику».

     Мистецька спадщина Шевченка останнього періоду  життя кількісно невелика. В цей  час він багато працював над офортом  і досяг у ньому, порівняно  з офортом 1844, новмх успіхів. Серед  пейзажів переважають етюди й  начерки, виконані 1857 на пароплаві, коли поет їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода, та краєвиди, створені на Україні під час третьої подорожі 1859 (вийнятком хіба що є офорти «Вечір в Альбано поблизу Рима. Ліс» – за твором М. Лебедєва та «Мангишлацький сад» – за власним малюнком). Усі ці пейзажі незалежно від міри їхньої завершеності, свідчать про зрослу майстерність Шевченка - пейзажиста в останній період життя. Це виявляється в підкресленні другого і третього планів, у побудові композиції на широкому обрії та у перевазі повітряної перспективи над лінійною, в глибокій ліричності та емоційності краєвидів.

     До  жанрових композицій Шевченко звертався  лише повернувшись до Петербурга та його майже виключено в зв`язку з роботами в офорті («Дві дівчини», «Свята родина», «Притча про робітників на винограднику»). Всі - 1858\ «Сама собі своїй господі». «Приятелі», «Старец на кладовищі», всі - 1859). Особливий інтерес являють портрети роботи Шевченка останнього періоду його творчості. Їх відомо 41. Усе це - завершені твори, крім невеликого рисунка олівцем – портрета О. Герцена, спокійного в Нижньому Новгороді. Портрети виконано італ. Олівцем і крейдою на тонованому папері та в техніці офорта. Для портретів олівцем характерні смілива, соковита лінія й соковитий штрих.

     Шевченко  намалював їх на пароплаві під  час переїзду по Волзі, потім у Нижньому Новгороді, Москві, на Україні та в Петербурзі. Вони близькі до портретів, виконаних у Новопетровському укріпленні, але набагато контрастніші та виразніші щодо внутрішньої характеристики портретованих, хоч сам рисунок у них значно лаконічнішиї. Ціла галерея офортних автопортретів (шість) і портрети віце-презедента петербурзької академії мистецтв Ф. Толстого та професорів академії Ф. Бруні та П. Клодта й академіка І. Горностаєва є визначним здобутком не лише в мистецькій спадщині Шевченка, а й в уьому тогочасному офорті.

     Шевченко  зробив великий внесок у розвиток портрета, побутового жанру і пейзажу. Він виступав як один з перших на той час офористів України  й Росії. Його реалістична творчість  сповнена великого соціально-викривального змісту й відзначається глибокою народністю, інтернаціональ-ними мотивами і гуманізмом. Твори Шевченка мали вплив на весь розвиток українського мистецтва, вони служать життєдайним джерелом для багатьох поколінь українських художників. Мистецька спадщина Шевченка визначає його видатне місце в історії не лише українського, а й світового мистецтва.  

     2. Автопортрети Т.Г. Шевченка

     Автопортрети  Т.Г. Шевченка – власні зображеня, які  художник створював протягом усього життя. Найраніший з відомих тепер  автопортретів (полотно, олія, 43`45, в овалі, ДМШ) виконано на початку 1840 в Петербурзі. Це одна з перших спроб Шевченка малювати олійними фарбами. У творі – романтично піднесений образ молодого поета-художника. В манері виконання – в легких лесируваннях, що подекуди поєднується з корпусним накладанням фарб, у витонченому малюнку, в довершеному пластичному моделюванні, в колориті, побудованому на синьо - зелених тонах з викрапленням червоних, а головне в романтичному забарвленні образу – виразно відчувається вплив К. Брюллова. Твір не завершено.

     Автопортрет (папір, туш, перо, 22,7`18,4, приватна збірка, Москва), нарисований в Яготині 23 – 26.IX 1843 і подарований В. Репніній разом з рукописом поеми «Тризна», зображує Шевченка за роботою. Тут виразно передане уважне сприйняття молодим художником навколишнього життя. Портрет виконано вільним, упевненим штрихом, близьким до манери рисування голкою на міді.

     Автопотрет, виконаний у кінці серпня 1845 (папір, олія, 17`13,3, ДМШ) і подарований Н. Тарановській, немовби розвиває ідею попереднього. Він гранично простий, ясний за формою. Шевченко на ньому сповнений енергії, внутрішньої сили, рішучості. До 1845 належить і автопортрет зі свічкою, відомий за офортом Шевченка 1860. В альбомі 1845 є начерк цього твору олівцем. Із спогадів А. Козачковського відомо, що в 1845 Шевченко майже завершив роботу ще над одним автопортретом, в якому подав образ «народного поета, влучно схоплений у хвилину його поетичного натхнення». Цей твір не зберігся.

     Кілька  автопортретів Шевченко створив  під час перебування на засланні. Перший автопортрет (папір, олія, 12,7`9,9, ДМШ), порушивши царську заборону писати і малювати, він намалював між 23/06 і 11/12 1847 в Орській фортеці, як тільки туди прибув, і 11/12 1847 надіслав А. Лизогубові. Це портрет поета в солдатському мундирі й кашкеті - безкозирці. Тяжкі муки вже наклали відбиток на обличчя Шевченка, на якому вражають широко розкриті, сповнені скорботи очі.

     З портретів, виконаних під час  перебвання Шевченка в Аральській експедиції (1848-1849), до нас дійшов лише один (папір, сепія, 15,6`12,9, Лвів. Музей українського мистецтва), що його художник незабаром подарував А. Венгжиновському в Оренбурзі. Шевченко зображає себе у вбранні, яке носив в експедиції, - звичайному цивільному платті і світлому кашкеті з великим козирком, на обличчі – сліди втоми від нелегких мандрів. До цього твору близькі три портрети (полотно, олія, закомпонований в овалі, відтворений у книжці О. Новицького «Тарас Шевченко як маляр», Лвів – Москва, 1914, де тепер цей портрет – невідомо; полотно, олія, 24,5`19,8, ДМШ; полотно, олія, 26,2`21,4, ДМШ), які щодо авторства потребують деякого дослідження: досі не встановлено чи це Шевченкові автопортрети, чи копії або варіанти, виконані іншими художниками. Доля намальованого під час Аральської експедиції автопортрета, надісланого В. Репніній 14/11 1849, через три тижні після повернення до Оренбурга, невідома.

     За  часів перебування Шевченка в  Оренбурзі збереглися два автопортрети. Один з них (папір, сепія, білило, 24,3`18,1, ДМШ) виконано не пізніше 29/12 1849 і подарованого Ф. Лазаревському. Шевченко зобразив себе в цивільному одязі – у світлій куртці, з - під якої видно комір білої сорочки. На обличчі відчувається душевний спокій. В тому, що поет зобразив себе так, певно, мало значення те, що в цей час він жив не в жахливих умовах солдатської казарми, а на приватній квартирі, серед друзів і мав змогу малювати.

     Психологічною характеристикою до цього твору  близький автопортрет у солдатському мундирі з погонами (папір, сепія, 16,2`13, ДМШ), що його Шевченко 29/12 1849 надіслав А. Лизогубові. Поет тоді ще сподівався на полегшення своєї долі, чекав підвищення у званні до унтер-офіцера й офіційного дозволу малювати. Та незабаром, після арешту за порушення царської царської заборони і майже піврічного слідства, цого заслано до Новопетровського укріплення. Тут Шевченко створив нові автопортрети – вражаючої сили художні документи про сім років нелюдських фізичних і моральних мук, але – всупереч усьому – й натхненної, подвижницької, героїчної творчої праці. До цих років належить низка сюжетних, жанрових малюнків, у які художник ввів автопортрети.

     Під час експедииції до Каратау він  виконав малюнок «Шевченко серед товаришів», на якому зобразив себе за малюванням разом з Б. Залеським і Л. Турно. Його зображення близьке тут до автопортрета, створеного в липні-серпні 1851 й подаровано Б. Залеському. На останні роки перебування художника у Новопетрівському укріпленні припадає малюнок «Шевченко малює товариша», де він зобразив себе за роботою в кибитці, що її спеціально поставив для нього у саду біля укріплення І. Усков. На цих малюнках відтворено образ Шевченка, обстановку, в якій він тоді перебував, передано його захоплення мистецтвом.

     Важливе місце в творчому доробку Шевченка цього часу посідають жанрові малюнки «Шевченко й байгуші» та «Шевченко й казахський хлопчик, що грається з кішкою». До яких художник ввів автопортрети. Щоб підкреслити вірогідність зображеного й передати своє співчуття гнобленому тоді, приреченому на злидні і голод, казахському народові. Автопортрети, подані силуетом, є на малюнках «Казарма» та «Кара колодкою» (обидва – 1856-1857рр). У Новопетровському укріпленні Шевченко намалював також два автопортрети, один з яких 3/11 854 передав з М. Семеновим у дарунок О. Бодянському, а другий надіслав 22/4 1857 Я. Кухаренкові. Обидва твори не збереглися. На першому на підставі листа до О. Бодянського, художник зобразив себе в цивільному вбранні. Другий – відомий з фоторепродукції, щозберегласся в архіві Олени Пчілки. Його намальовано сепією; як можна судити з того, що Шевченко тут так само зобразив себе у цивільному одязі, цей портрет виконано 1853-1854рр.

     Повертаючись  із заслання, в Нижньому Новгороді  Шевченко намалював ще два автопортрети. Перший (тон, папір, італійський та білий олівці, 31,4`24,6, ДМШ), виконаний не пізніше 28/11 1857, автор подарував М. С. Щепкіну. Другий (тон, папір, італійський та білий олівці, 25,5`21,2, ДМШ), виконаний не пізніше 4/1 1858, надіслав тоді ж з П. А. Овсянниковим у дарунок М. Лазаревському. В обох творах постає образ сильної духом людини, яка вийшла незламною з найтяжчих випробувань. М. Лазаревський з подарованого йому автопортрета замовив 25 фотокопій, щоб поширювати їх серед друзів і знайомих.

     Більшість автопортретів, створених у Петербурзі в останні роки життя, Шевченко виконав технікою офорта. Працюючи над ними, він часто користувався фотографіями. Перший автопортрет – у темному костюмі (папір, офорт, 16,1`12,3, створений за фотографією кінця 50-х років) – виконано не пізніше 14/3 1860р. З цього твору збереглися також відбитки третього стану (16,1`12,5), де фон вкрито тонким шаром акватинти. Автопортрет пройнятий глибоким ліризмом. Вражає вираз очей, якого раніше в автопортретах не було: в них і сум, і ніжність, і тепле співчуття. Це вираз “ласкавий, майже ніжний”, який помітив в очах художника І. Тургенєв. Незабаром за фотографією, зробленою наприкінці березня 1858,хроблено другий автопортрет – з бородою, в кожусі і шапці (папір, офорт, 16,9`12,5), який можно датувати не пізніше як 4/4 1860. Ретельно опрацювавши обличчя й виділивши його легким штрихуванням на тлі навколо голови, Шевченко вільно в начерковій манері, накреслив убрання й покладену на коліно руку, що надало образові своєрідного артистизму.

     За  маллюнком, виконаним 1845, що його Шевченко відшукав, він у травні 1860 створив автопортрет із свічкою (папір, офорт, акватинта, 16,4`13), в якому майстерно передав ефект освітлення – боротьбу світла й темряви, внаслідок чого твір набув символічного звучання. В цьому автопортреті привертє увагу розмаїтість застосованих технічних прийомів. Густим плетивом різної сили штрихів, підкреслених і об`єднаних шаром акватинти, художник показав, як морок відступає перед переможною силою світла.

     Обличчя модельоване прозорими перехресним штрихами, а вбрання зображене сіткою паралельних ліній, що імітують манеру класичної гравюри різцемза фотографією, яку зробив 1859 у Києві І. Гудовський, 1860 виконано автопортрет у світлому костюмі (папір, офорт, 16,5`12,5). Тут на обличчі Шевченка помітно сліди тяжкої недуги, яка підточувала й без того надламане засланням здоров`я поета. У цьому творі відбився також пригнічений стан, у якому Шевченко повернувся до Петербурга після арешту на Україні влітку 1859. Якщо кожний з розглянутих офортних автопортретів певну грань образу Шевченка, передає той чи інший душевний стан, то останній з цієї групи автопортретів – у шапці й кожусі, створений не пізніше 4/12 1860 за фотографією А. Деньєра, зробленою 1859, дає узагальнений образ портретованого.