Культура Стародавнього Єгипту

Грамоту єгиптяни здобували у спеціальних  платних школах, які існували здебільшого  при храмах. Школярі не лише вчилися  читати й писати, а й опановували  тодішні наукові знання. Школи  готували грамотних чиновників-діловодів, яким присвоювали звання «писця, що одержав дощечку». Деякі випускники шкіл досягали вершини чиновницької кар'єри. Так, збереглася писемна згадка про одного бідного юнака, який «досяг стопів фараона завдяки своїй  дощечці для письма». Любов до навчання у школах прищеплювали за допомогою бамбукової палиці, керуючись  тодішнім «педагогічним» принципом: «вухо  хлопця на його спині, і він слухає, коли його б'ють».

Складність староєгипетського  письма спричинила появу в суспільстві  культу грамотності. Грамотність, а  не військова звитяжність, цінувалася в Єгипті понад усе, шлях до влади  «лежав не через меч, а через перо». Окремі писці зажили собі визнання й слави, їх вважали напівбогами, їхню мудрість оспівували поети. Проте  непомірно високий соціальний престиж  чиновників-грамотіїв, за словами історика-публіциста, побічно сприяв виникненню «соціального чванства й інтелектуального безсилля».

Єгипетське жрецтво, особливо від  доби Нового Царства, намагалося перетворити  освіту на свою монополію. Навіть фараон не міг скористатися релігійно-філософськими  трактатами, які зберігалися при  храмах, без спеціального дозволу  жрецької колегії. Греки та візантійці, що ототожнювали єгипетського бога мудрості й письма Тота з античним культом  Гермеса, називали ці книги герметичними, тобто недоступними.

Історичне значення староєгипетського  письма полягає в тому, що воно стало  родоначальником найдавнішого алфавіту в Африці та основою для створення  семітських абеток, передусім фінікійської, з якої починається біографія  сучасного алфавітного письма.

Стародавні єгиптяни розмовляли особливою  мовою, що входила до афразійської (семіто-ха-мітської) групи мов. її лексичний фонд становив понад 20 тис. слів, вона мала розвинену  синоніміку і залишила багату лінгвістичну спадщину. Так, староєгипетське походження мають імена Таїса, Пахом, Онуфрій, Сусанна, Пафнутій, топоніми Єгипет, Лівія, Асуан, слова папірус, оазис, ібіс, ебоніт, базальт, натр тощо.

Найдавніше письмо з'явилося в  Єгипті наприкінці IV тис. до н. є. Воно мало малюнкову форму. Саме тоді виразно  простежувався культурний вплив  Месопотамії на Єгипет, і оскільки ще й досі не вдалося виявити перехідну  форму від примітивного малюнкового  письма до готової ієрогліфіки, яка  з'явилася двома століттями пізніше  ніж клинопис, деякі дослідники вважають, що єгиптяни, найімовірніше, запозичили саму ідею письма в шумерів, проте  більшість єгиптологів схиляється до думки, що староєгипетське письмо має місцеве походження.

Письмо стародавніх єгиптян  пройшло в своєму розвитку три  послідовні стадії: піктограму (малюнкове  письмо), ідеограму (передача абстрактних  понять) та фонограму (передача звуків). Прикладом піктограми може слугувати  відома палетка Нармера, яка не читалась, а тлумачилася. В ідеограмі зображуване  поняття вже не обов'язково збігалося  з образом-малюнком (малюнок лелеки означав також «знаходити», малюнок  посудини, з якої виливається вода,—  «прохолодний» і т. п.); Згодом єгиптяни стали передавати на письмі окремі звуки та склади, тобто винайшли фонему. В XXIII—XV ст., які вважаються класичною добою розвитку ієрогліфіки, єгиптяни 24 приголосні (голосних у письмі не позначали) передавали 36 ієрогліфами, а звукові склади (дві-три приголосні поруч) — близько 350 знаками.

Староєгипетське письмо — це мішанина з піктограм, ідеограм і фонограм. Єгиптяни, як свідчать їхні писемні  пам'ятки, впритул підійшли до створення  алфавіту, проте останнього кроку  на цьому шляху так і не зробили. Щоб читати письмо стародавніх єгиптян, необхідно було вивчити щонайменше 700 ієрогліфів, загалом же їх існувало кілька тисяч. Читати й розуміти текст  допомагали детермінативи, яких налічувалося понад 100. Ними слугували звичайні ієрогліфи, які в інших випадках мали самостійне смислове чи звукове значення. Наведемо приклад застосування детермінативів. Поняття «дім» і «виходити» передавалися на письмі однаковими знаками. Якщо біля цих знаків нічого не стояло, вони означали «дім», якщо ж стояв детермінатив у вигляді зображення пари крокуючих  ніг — «виходити».

У Стародавньому Єгипті поступово  склалися три стилі письма: ієрогліфіка, ієратика й демотика. Найдавнішими пам'ятками малюнкового ієрогліфічного письма (термін ієрогліфи, що його ввів у вжиток у II—III ст. Климент Александрійський, означав «священні викарбувані  знаки») є «тексти пірамід», викарбувані  на стінах восьми царських пірамід V—VI династій у Саккара. Хоч ієрогліфічне письмо виявилося дуже стабільним і  проіснувало аж до перших століть  н. є., поки єгиптяни не перейшли на простіше й зручніше старогрецьке письмо, все  ж воно поступово спрощувалося заради скоро-писання. Близько 3000 р. до н. є. написання  ієрогліфів уже настільки спростилося, що важко було відтворити їхній прадавній  малюнковий вигляд. Таке спрощене для  повсякденного вжитку письмо Климент  Александрійський назвав ієратикою, тобто  «жрецьким письмом», бо пізніше ним  стали користуватися переважно  жерці для написання релігійних текстів. Між монументальним ієрогліфічним  та курсивним ієратичним стилями  письма приблизно таке ж співвідношення, як між нашим друкованим і рукописним. З VII ст. до н. є. набув широкого вжитку ще простіший стиль, що його Геродот  назвав демотикою, тобто «народним  письмом».

Наукові знання

У процесі спостережень за природою, господарської діяльності, політичного життя накопичувався досвід. Господарювання в долині Нілу взагалі неможливе без певних наукових знань, тому вони перетворювалися на своєрідний важіль політичної влади. Виникнувши з практичних потреб, наукові знання утаємничувалися й охоронялися жрецькою кастою.

Математика: У повсякденному  житті єгиптян постійно виникала потреба проводити підрахунки: вимірювати рівень води, будувати канали, дамби  і піраміди, вести облік врожаю. Для цього вони використовували чотири арифметичні дії: додавання, віднімання, множення і ділення. Для чисел у них існували спеціальні позначення. Одиниці зображали рисками, десятки - значками у вигляді підкови, сотні у вигляді скрученої мотузки, тисячі – лотоса, десятки тисяч – зігнутого пальця, сотні тисяч - птиці, мільйони - фігурою сидячого бога. Тому, наприклад, число 50 складалося з п'яти знаків 10.         Астрономія: Єгиптяни спостерігали за зірками і планетами і навчилися фіксувати сонячні та місячні затемнення. Знали планети: Венеру, Марс, Меркурій, Сатурн, Юпітер. Єгиптяни розділили зоряне небо на 36 сузір'їв, створили карту зоряного неба.             Астрономічні знання застосовували, проектуючи піраміди і храми. На основі спостережень за зірками  вже в III тис. до н.е. єгиптяни створили власний сонячний календар. За ним рік мав 365 днів і поділявся на дванадцять частин, кожна з яких мала по 30 днів. П'ять днів, які залишалися, додавали в кінці року. Вони були святковими. Давньоєгипетський рік починався 19 липня, коли сходила зірка Сиріус та розливався Ніл.             Медицина: З розвитком бальзамування єгиптяни досягли успіхів у галузі медицини. Вони здійснювали розтин  небіжчиків, тому добре знали анатомію. Зокрема, зробив відкриття: організмом керує не серце, а мозок. Стародавні єгиптяни могли лікувати різноманітні хвороби, а також за допомогою медичних інструментів здійснювати складні хірургічні операції. Поряд з цим єгипетська медицина була тісно пов'язана з магією. Єгиптяни вважали, що молитвою можна  відігнати недуг.

Мистецтво

Роль мистецтва була абсолютно  іншою, ніж у наш час. На відміну  від скороминущого земного життя, мистецтво було носієм життя вічного, головним засобом забезпечення безсмертя. Тому праця художників вважалася священною дією, вони займали високе положення, часто були жрецями.

Художнє ремесло розвивалося в  Стародавньому Єгипті, як про це свідчать археологічні знахідки, ще в V—IV тис. до н. є. Проте особливий  староєгипетський художній стиль склався  лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов'язкових  художніх засобів), який став альфою й  омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню  композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники  зображували в умовному ракурсі: обличчя та ноги — в профіль, очі та плечі — анфас, торс — у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі — світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього Царства  єгиптяни першими освоїли техніку  монументального кам'яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов'язана  зі спорудженням гробниць та поминальних  храмів. Найдавніший тип гробниці — трапецієвидна мастаба (ця назва  походить від слова «лавка», оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був  могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика  та комори для зберігання похоронного  реманенту, а в підземній частині  — камеру для саркофага з мумією. Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті централізованої деспоти, наштовхнула  будівельників на думку «поставити»  кілька мастаб одну на одну. Велична  гостроверха споруда мала не просто служити «домом вічності» для  фараона, а наочно символізувати  його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою  спорудою була східчаста гробниця фараона  Джосера в Саккара, а найбільші  гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д'Вольнея, «наповнює  серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням...» " Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували  їх плитами з дрібнозернистого вапняку  чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби «пороздягали»  піраміди, використовуючи їхнє облицювання  на будівництво своїх міст). Піраміди, в яких, складовою частиною архітектурних  ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у цих  кам'яних спорудах використано напівколони  й колони, капітелі яких імітують бутон  лотоса чи розкриту квітку папірусу або  пальми, зображення священних кобр тощо.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті сонячні  храми, архітектурною домінантою яких слугував кам'яний обеліск з пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й срібла). Староєгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на меморіальну архітектуру інших народів, у тому числі римлян.

Розвивалося в епоху Стародавнього  Царства також мистецтво скульптури, здебільшого сакральне за своїм  характером. Єгиптяни звеличували в  камені фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально ідеалізовані, в них  зовсім відсутня портретність. Нерідко  фараона зображували у вигляді  сфінкса, образ якого, характерний  для всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Найвідоміша така статуя — вирубаний  із суцільної скелі Великий Сфінкс — донині є найбільшим кам'яним монолітом  у світі (його довжина 74 м, висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби  називають його «батьком страху») досі не розгадане вченими.

Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства  було створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в  тодішньому скульптурному портреті ще простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало передавалися й індивідуальні риси моделі (парна  статуя царевича Рахотепа та його дружини  Нофрет, дерев'яна статуя царевича Каапера («Сільський староста») тощо.

Художники доби Стародавнього Царства  вкривали стіни гробниць та поминальних  храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними зберегти пам'ять про  покійника й забезпечити його всім необхідним для вічного посмертного  життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у царстві мертвих) . У  розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а  лінії контура.

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала  епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного  центру перебрали тоді «стобрамні Фіви», як назвав це місто Гомер. Мистецтво  того часу, можна сказати, стало більш  демократичним. Художники вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно  реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги.; Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи  в лініях і фарбах буяння природи  в долині Нілу.

В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у  скромних за розмірами царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у царських гробницях, а й для виставляння в периферійних храмах, тобто для загального огляду.

Нові віяння позначилися й на розвитку архітектури. В епоху Середнього Царства єгиптяни почали оформляти  входи до храмів у вигляді пілонів  — масивних трапецієвидних башт, прикрашених  кам'яними обелісками. Тоді ж з'явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму  з пірамідою (поховальний комплекс Ментухотепа І в Дер-ель-Бахрі, який, до речі, був звичайнісіньким  кенотафом). Фараони Середнього Царства  вже будували собі піраміди не з  кам'яних блоків, а з цегли-сирцю  та щебеню, намагаючись врятувати  поховальну камеру від злодіїв за допомогою складного внутрішнього планування піраміди (її товщу пронизував лабіринт коридорів, таємних входів і виходів у стелі й підлозі, провалів-пасток тощо).

Заупокійні комплекси в епоху  Середнього Царства здобули нове призначення — стали своєрідними  громадськими центрами. Так, поминальний  храм Аменемхета ІІІ у Фаюмському оазисі, що його греки назвали Лабіринтом, служив також приміщенням для  проведення зборів представників номової  знаті.