Культура Київської Русі

В горизонтальній площині  простір храму поділявся на: вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво; середину храму, де збиралися хрещені  миряни; притвор (західна частина), в  якому перебували оголошенні (які  оголосили про намір залучитися до таїнств віри і проходили термін випробування) або нехре-щені миряни, що з цієї частини також мали право  брати участь у всіх богослужіннях, окрім євхаристійного канону літургії.В  середині XI ст. з'явилися перлини  давньоруського зодчества — Софійські  собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднували візантійський і  місцевий види будівель, елементи розпису  балкан-ських художників і давньоруської  дерев'яної архітектури, деякі романські  традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських  майстрів давньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.Риси самобутнього давньоруського мистецтва яскраво виявилися  у Софійському соборі в Києві  — найвизначнішій архітектурній  споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних  форм, внутрішнім оздобленням "руська митрополія", закладена у 1037 p., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував  візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що сгворювало багатий  колоритний ансамбль. Стіни Софійського  собору мали багато фресок зі сценами  мирського життя: полювання на диких  звірів, народні гуляння, ігри скоморохів та ін.

Софійському собору впродовж віків судилося залишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й  політичної самостійності, а також  соборності давньоруських земель. У  різні часи споруда храму зазнавала  часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано за гетьмана Івана Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі XVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву "Нерушимої стіни", стало національним символом вічності народу і його культури.

З кінця XI ст. в архітектурі  розпочався новий етап, характерний  відмовою від грандіозних форм. Храми  стають меншими за розмірами, але  строкатішими в оздобленні, що надало їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширеніший кубічний однокуио-льний  храм. Такого виду споруди будували в усій державі, але найбільше  їх вціліло на землях північних князівств: Володимирсь-кого на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною таких церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. З-поміж багатьох українських  однокупольних одні з найцікавіших — собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові. Можливо, зразком такого виду споруд стала церква над Золотими воротами (1037 р.) або Михайлівський собор  Видубицького монастиря (1088 р.) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072 р.) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим видом церков за часів Київської* Русі продовжувала бути на українських  землях 3 —5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенсь-кий (1036 р.) і Борисоглібський (1128 р.) собори у Чернігові, Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у  Києві, Успенська (1078 р.) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

 

Живопис

Процес поширення й  утвердження християнства на Русі супроводжувався  формуванням нових традицій в  образотворчому мистецтві. В ході самостійного розвитку давньоруського іконопису  традиції візантійської іконографії  послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями  були ченці Києво-Печерського монастиря  Аліпій (Алімпій) і Григорій, які  навчалися іконописного мистецтва  у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050—1114 pp.), котрий, за свідченням Печерського  Патерика, "ікони писати хитр був  зело". З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони "Печерської Богородиці" і так званої Великої Панагії. Наприкінці XI ст. склалася київська іконописна школа, в XII ст. виникають художні  школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському  тощо.

Мистецтво масштабних мозаїчних  композицій, як і саме слово "мозаїка", також прийшли з Візантії. Це мистецтво  й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів  воно було наочним чудом. Мозаїка  несе в собі ідею гармонійної єдності  безлічі різноманітних одиничних  компонентів, їх стрункої організації  в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи одиничних властивостей — кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка "Нерушимої  стіни" і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 p.), 1934 p. вивезені до Москви, становлять перлину  давнього вітчизняного мистецтва, здатні задовольнити найвибаг-ливіші художні  смаки минулого і майбутнього.Оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконували у вигляді розписів фарбою — фресок. Майстри фрескових розписів працювали  не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а  в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, сцени полюваня та княжого  життя в галереях Київської Софії. З-поміж інших малюнків трапляються  зображення виступу скоморохів —  храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили проводити  і години дозвілля.

 

Ювелірне  мистецтво

Майстерність ювелірів, що набула розквіту в добу Київської  Русі, зростала від важких і примітивних  браслетів, масивних перстенів, гривнів  і намист із міді або сплетених  зі срібного дроту, до тонких ажурних  прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки (наприклад, знахідки з Чорної Могили, Чернігів, X ст.). Від часів зміцнення  держави на Русі збільшувалася кількість  і якість прикрас та виробів із золота, коштовного каміння. З'явилася  традиція прикрашати складними малюнками  зброю, кінську збрую. В ці часи поширюються  ковані пояси, що слугують радше як прикраса, бо ретельно оздоблюються крапкуванням, ажурними прорізями. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювали майстри Київської Русі, вирізняються оригінальністю, високою художньою  цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких запозичили. Зокрема, це стосується мистецької технології черні — використання хімічного  протравлювання срібних виробів  задля створення темного тла, на якому викарбовувалися фігури людей, тварин або декоративний орнамент. Запозиченим було й мистецтво  скані — використання найтоншого дроту для напаювання у вигляді  мальовничих візерунків на металеву основу виробу, що прикрашався. Близькою до скані була зернь — впаювання  дрібнесеньких золотих або срібних  кульок на поверхню прикрас. Найдовершенішою  ювелірною технологією за часів  Київської Русі можна вважати  емаль. Для її виготовлення на поверхні золотих предметів витискувалися  контури малюнка, в які потім  впаювалися золоті перегородки. Проміжки заповнювалися різнокольоровими порошками  особливого хімічного складу, після  чого виріб піддавали термічній  обробці. Повільно розплавляючись, такі порошки утворювали вишукану поверхню потрібного малюнку. Високою майстерністю вирізняються мініатюри в окремих  рукописних книжкових творах того часу. Найстародавніші збереглися в "Остромировому  Євангелії" (1056—1057 pp.) — це фігурки  трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне  оточення фігур і велика кількість  золота роблять ці мініатюри подібними  на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу й оформив "Остромирове Євангеліє" диякон Григорій.

 

Пісенне і музичне мистецтво

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало  складовою частиною богослужіння. Церковний  спів прийшов на Русь із Візантії. Руська християнська церква перейняла грецьку  богослужбову традицію.

Вивчення історії пісенного  мистецтва засвідчує, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність  грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово  проникали елементи народної руської  пісні, тісно пов'язаної у слов'ян зі землеробством і сімейно-побутовою  сферою. Спочатку церковні ієрархи  намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський  знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.

Давньою і достатньо унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя  ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали  у людей почуття радості або  скорботи, надії, тривоги, страху тощо.Музичним супроводом найчастіше слугувала гра  на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою  любов'ю в південній частині  Русі користувалися струнні інструменти. Існує гіпотетична думка, що в  наших землях вони з'явились під  безпосереднім впливом культури міст античного Причорномор'я. Якщо навіть ця спірна думка правильна, то запозичені в греків інструменти  вдосконалювалися відповідно до слов'янських  смаків і уподобань і згодом перетворились  на популярні впродовж багатьох століть  бандуру і цимбали.Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів  і під час розваг та відпочинку. Князі та представники заможних верств населення запрошували на бенкети  професійних співаків та акторів, яких інколи постійно тримали при своїх  дворах. Однак переважна частина  професійних виконавців, згуртувавшись  у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжиці). Таких акторів  називали скоморохами. Вважають, що скоморошництво не було суто руським явищем, а запозичене з Візантії й відбивало загальносвітові  тенденції в розвитку середньовічної культури через свій генетичний зв'язок із творчістю жонглерів і гістріонів у Західній Європі. Хоча на європейському  сході це явище набуло специфічних  національних рис, що робить його ознакою  власне давньоруської культури.

Наголосимо також, що вже  в XI — XII ст. на Київській Русі з'явились  свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. "Києво-Печерський патерик" повідомляє, що Агапіт-лікар лікував  не лише заможних людей, зокрема князів, а й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів —Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.

Монгольська навала XIIJ ст. зруйнувала давньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності — палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва —"матері руських міст" через шість років  після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординці знищили  такі шедеври архітектури, як Десятинна  церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське і  Райковецьке на Житомирщині та ін. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені або забрані  у полон. На півстоліття припинилося  кам'яне будівництво через відсутність  матеріальних засобів і майстрів-будівників.Однак  татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і  поширював перлини фольклору, наукові  знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував  кращі традиції культури минулого.

 

Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  літератури

 

1.Брайчквский М.Ю Утвердження  християнства на Русі. – К., 1988

2.Горский В.С Философские  идеи в культуре Киевской Руси  ХІ – ХІІ века. – К., 1988

3.Греков Б.Д Культура  Киевской Руси. – М., 1953

4.Грушевський М.С Історія  України-Руси: В 11т. – К., 1911. –  Т.1

5.Дубов И.В Новые источники по истории Древней Руси. – Ленинград, 1990

6.Знайко О.П МіфиКиївської землі та події стародавні. – К.,1989

7.Історія української  культури: Зб. Матеріалів і документів. – К., 2000

8.Київська Русь: культура, традіції. – К ., 1982

9.Рибалко Б.А Язичництво  Древней Руси. – М., 1987

10.Толочко П.П Древняя  Русь. – К., 1987

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ

 

1. Культура дохристиянської  Русі

 

2. Культура Київської  Русі  після Християнизації

 а) Лытература

 б) Освіта

 в) Архітектура

 г) Ювелірне мистецтво

 д) Живопис

 е)Пісенне і музичне мистецтво

 

Висновок