Культура Київської Русі

Першим відомим письменником з місцевого населення був  у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної  пам'ятки вітчизняної писемності —  церковно-богословського твору "Слово  про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської  землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники  розуміли Старий Завіт — першу  частину Біблії (іудаїзм),а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину  Біблії (християнство).Митрополит Іларіон  висунув перед собою складне  історико-філософське завдання —довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чотирьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя — "правдивого славного та мужнього". Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває "божественну мудрість".У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Загалом давньоруські літописи — це надзвичайно цінне історичне  джерело, з якого можемо дізнатися  про окремі подробиці подій і  процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень  часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни. При зміні політичного  курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а  подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як часто змінювалася  влада на великокняжому столі, а  за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, "мономаховичі" й "ольговичі", котрі виступали  замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати  процесу літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї  династичної гілки та осуду своїх  конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Передусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого  переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу  тощо. Ця стабільна частина історичного  передання, незалежна від змін у  суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидат-нішим  вітчизняним літописом серед  збережених часом є "Повість временних  літ", написана ченцем Києво-Печерського  монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються  майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи  та різні доповнення, зроблені самим  Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити місце  Київської Русі в загальноісторичному  процесі, пов'язати її історію зі світовою."Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Временний", тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події — наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є "роз'яснення" на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець залишається патріотом своєї землі, який не може не виявляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори.

Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання  культурних кіл сприяти утворенню  на великій території Київської  Русі єдиної нації. Формування нації  сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як спільного для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні  економічні, політичні, духовні прагнення  й відокремлює "своє" від "чужого" в історичній перспективі: у проекціях  минулого та майбутнього. За часів Середньовіччя  такі проекції потребували релігійного  обґрунтування, а тому укладач "Повісті  временних літ" багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкається і  власне етнічних проблем.

Історична заслуга літописця  Нестора полягає в тому, що він  створив другу, після Іларіона концепцію  осмислення давньоруської історії  та висунув питання про введення історії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи  Нестора актуальним залишалося питання  про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною пам'яткою староукраїнського  письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. Князь Володимир  Мономах — одна з найвидатніших  постатей княжих часів, син високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням  п'ятьох мов. Від батька Володимир  перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він перебував 1113—1125 pp. У творі  можна виділити три окремих частини. В першій автор від імені князя  Ярослава Мудрого звертається з  посланням до його синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати  кордонів. "Якщо будете жити у ненависті  та в роздорах, — зазначається у  посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею". У  другій частині твору автор розглядає  обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує  допомагати бідним, опікуватися вдовицями  і сиротами, забороняє карати смертю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". В третій частині Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки  у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої  у світі ніщо не відбувається. Отже, у "Повчанні Володимира Моно-маха" простежується світський, хоча і  запозичений з Псалтиря, варіант  християнської моралі.

Видатним філософом і  літератором Стародавньої Русі був  Даниїл Заточник (кінець XII — початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла  Заточника" (в іншій редакції — "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", використовує афоризми античних філософів  —Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора…

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид  літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних  діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського  монастиря Антонія Печерського. У житіях відбивалися історичні  події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони становлять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у "Житії Феодосія Печерського" яскраво відображені монастирський  побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" —  збірник розповідей про життя  ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з "Повісті  временних літ", зокрема розповіді  Нестора-лі-тописця про иечерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні  події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва  з Галичем, Перемишлем, похід руських  князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській  та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного  шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої  культури русичів. "Слово о полку  Ігоревім" присвячене опису невдалого  походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря  Святославича проти половців 1185 р. Автор  твору яскравими фарбами змальовує  образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла  та ін. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти  в піхви мечі", помиритися між  собою.За жанром — це радше не слово-хвала. а слово-жаль з приводу страждань  Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено  в жертву княжому прагненню слави  і військової здобичі. Деякі дослідники зазначають, що "Слово о полку  Ігоревім" за спрямованістю відбивало  опозиційні панівній офіційній ідеології  пріоритети і за зверненням до язичницьких  образів, і за особливою орієнтованістю на південні, степові та причорноморські  витоки русів. Великою тугою сповнений  ліричний монолог Ярославни, який надихав  багатьох українських, російських та інших  слов'янських поетів до створення  неперевершених шедеврів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається  постать автора — вихідця з  князівського середовища, полум'яного  патріота, широко обізнаної і талановитої  людини. На думку дослідників, одним з найвірогідніших претендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час Ігоревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться. Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь загалом і дає підстави вважати, що її культурне життя (за сучасними уявленнями дещо примітивне) було значно багатшим і розвиненішим, ніж дають змогу судити про це вцілілі пам'ятки та відомості.

Освіта

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

Після офіційного запровадження  християнства на Русі князь Володимир  розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей "нарочитої  чаді", тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залесь-кому, Луцьку, Холмі, Овручі. В них вивчали  письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов'янською  мовою, яка "прийшла" разом з  церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладалася й іноземна література.

Головними поширеними на той  час науками були богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознавства  та космології черпалися з перекладних  книг: "Фізіолог", "Шестоднев", "Християнська топографія" Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові  джерела широко використовувались "Статут Володимира Монома-ха" та збірка норм давньоруського права — "Руська правда".При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого  були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого  Микола-Святоша, волинський князь Володимир  Васильович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св.Іллі у Києві.

Архітектура

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. Це був  хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений  мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь  Володимир виділив десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.

Цікава її історія. Майстрів для будівництва було запрошено  з Візантії, оскільки досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих ґрунтів, адже завжди будували в горах, де не існувало потреби в  міцному фундаменті. За тими самими принципами у 996 р. було завершено будівництво  першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир  виділяв десяту частину своїх  доходів. Однак ґрунт не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, який порівняно  швидко перетворився на купу будівельного брухту. Церкви, побудовані пізніше, були пристосовані до місцевих умов і переносили випробування часу зі значно меншими  втратами.З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою  пам'яткою є збудовані Ярославом  Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж  завершувалися так званою домовою  церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 p., досі становлять окрасу української  столиці. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац  князя Володимира, зведений наприкінці X —початку XI ст. Палац збудовано  з поєднанням візантійських і  ранньороманських традицій зодчества.

В Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати  глибокі (на 2 — 4 м) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом слугувало вапно. Для  полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в  стінах залишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними  глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми загалом, яка мала символізувати  гармонію світобудови, створеної з  хаосу Божим Словом. Для цього  ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будова виднілася  здалеку і на тлі неба. Головним структурним елементом храму  був його центральний купол, розташований на восьмикутному або циліндричному  барабані над вівтарем у східній  частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювався  образ Христа-Пантократора, тобто  Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської  Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний  неф (лат. navis — корабель, витягнуте  в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон чи стовпів). Типова храмова споруда  мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані  поперечні 

нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований  із заходу на схід, тому східна частина  будівлі закінчувалась напівкруглими  апсидами у вівтарній частині  за кількістю нефів.

З півдня на північ храм перетинав  трансепт, що надавав споруді хрестоподібного  вигляду, але цей хрест можна  було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий вид храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав поширення в культовому будівництві Візантії, хоча виник  у Вірменії та на території малоазійських  провінцій імперії.Вікон у стінах давньоруських храмів було небагатою. Напівтемне приміщення освітлювалось  промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни  вкривали розписи або мозаїки. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, які чергувалися  із орнаментами, відповідно до візантійських  традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читалися, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три  частини. За вертикаллю верхня частина  належала Богові, середня — ангелам, нижча — святителям із людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, котра заступалася за грішне людство  перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої  популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері — піднятими  на рівень голови руками —канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської  Русі.