Культура епохи Відродження

Вище за інші мистецтва  Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням  людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені  ним закони оптики. Художники XVI ст. оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх  персонажів не на тлі, а всередині  простору. Цьому відчуттю сприяла  м'яка, з напівтонами, світлотінь.

У фресці «Тайна вечеря», майстерно  виконаній на довгій стіні композиції, змальовано учнів Христа, які почули звістку, що один з них зрадить  вчителя. По-різному реагують вони на ці слова – гнівом, смутком, розпачем.

У малюнках Леонардо відтворено внутрішній світ генія, що був водночас інженером, скульптором, письменником. Охоче змальовував Леонардо прекрасні  та потворні обличчя.

Найбільш знаменита картина  Леонардо да Вінчі і, напевно, всього світового живопису - портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця  Франческо дель Джокондо. “Джоконда” - принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав.Тут панує дивна непевність: один куточок вуст піднято, інший – опущено, і складається враження, що ніжність поєднується із сумом. При зовнішній нерухомості моделі художник передав “життя душі”, заклавши таким чином основи психологічного портрета.

У мистецтві високого Відродження  центральне місце остаточно зайняла  людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом  людини стає головним змістом мистецтва.

Рафаель Санті (1483-1520), родом  з Урбіно, провів у молодості декілька років у Флоренції, багато чим  зобов'язаний її мистецтву. Вважається, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.

У творчості Рафаеля знайшов  багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких - “Сикстинська Мадонна”. Юна Марія, позбавлена будь-якої пишноти, з немовлям на руках, наче сходить з небес, несучи сина в жертву світові. Картина була вівтарним образом у церкві святого Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П'яченце. Згодом монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої світової війни разом з іншими картинами Дрезденської галереї вона була знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні і врятована.

Рим не мав власної художньої  школи, проте він стає на початку XVI ст. найважливішим центром мистецтва  Італії, чому сприяла політика папського  двора. Велика частина творчого життя  Рафаеля пройшла в Римі. Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці - великі кімнати, зали) папського  палацу у Ватікані. Найбільш знамениті  фрески Станци делла Сеньятура (зал  засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах - алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу  фреска “Афінська школа” (апофеоз  філософії). Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик продовжує  простір кімнати. У центр він  вміщує фігури Платона та Арістотеля - мислителів, які втілювали два  шляхи пізнання світу - ідеалістичний  і матеріалістичний. Їх оточують інші античні філософи.

Рафаель прожив усього 37 років, але здійснив дуже багато, довів  до кінця великі починання, смерть перервала  останню його роботу - керівництво  будівництвом храму Св. Петра в  Римі.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) прожив довге і трагічне життя, повне великих звершень. Те, що він  створив, - грандіозне і за масштабом  витворів, і за силою образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос  боротьби. Вчився він в рідному місті - Флоренції, але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Мікеланджело вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя “Давид”. Вазарі писав, що вона “забрала славу у всіх статуй: сучасних і античних, грецьких і римських”. Спеціальна комісія найвизначніших художників вирішила встановити цю статую перед палацом Синьорії у Флоренції, що закріпило за нею громадянське значення, зробило символом боротьби за республіку і незалежність.

У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сикстинської капели. Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який українською звучить як “грізна велич” [6 c. 200].

Довше за інші райони Італії незалежність зберігала Венеція, де склалася яскрава і самобутня  художня школа. Зеніт венеціанського Ренесансу - творчість Тіціана (1477-1576), який залишив величезну спадщину. Він написав безліч портретів. “Не  було такої іменитої людини, володаря або знатної дами, які не були б зображені Тіціаном”, - писав  Вазарі. Це був новий крок у портретному  мистецтві. Тіціан створює образи складні, суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у Тіціана  майстерності зображення світла, розлитого  по всій картині. Його ідеал життєрадісний, життєстверджуючий. Головна особливість  живопису Тіціана - багатство колориту (“Венера”, “Любов земна” і “Любов небесна”, “Магдалина, яка кається”). Одна з останніх картин Тіціана - “Св. Себастьян” за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело [5 c. 334].

До кінця XVI ст. саме в живописі найвиразніше виявлялася криза епохи  Відродження. Напрям в мистецтві  того часу називають ман'єризм: художники  копіювали технічні прийоми високого Ренесансу, повторювали образи, використовували  живописні відкриття, але колишнього пафосу, сили думки, гуманістичної глибини  вже не було. Все більшу роль починає  відігравати зовнішня нарядність, декоративність.

Розділ 6

Особливості літератури

Література Ренесансу  переживає значні зміни. Вона уславлює земну людину, її кохання, тілесне  буття, водночас вона дотримується традицій середньовічного спіритуалізму.

Спадкоємцем Данте й зачинателем  літератури Ренесансу виступає Франческо  Петрарка (ХIV cт.), який прославився сонетами до донни Лаури. Петрарка – духовна особа, що переживає кохання чисто платонічно, зберігає спіритуальну висоту середньовічної традиції. Поет, домагаючись краси форми, витонченості вірша, вишуканості образу, надав сонету класичної викінченості. За формою та ліричністю мови петрарківський сонет став взірцем для найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії і слов’янських країн доби Відродження.

Поруч з лірикою та епосом, у надрах самого життя, зароджується романна проза: вона виникає з  «новини» (новела). Представником цього  напрямку був Джованні Боккаччо (1313-1375 рр.) Такий відомий його твір «Декамерон» - справжня енциклопедія життя Італії часів Ренесансу; людину тут змальовано без будь-якої ідеалізації.

Водночас ренесансна проза  представлена й зразками духовно-філософського  пошуку. Такі «Есе» (нотатки) Мішеля Монтеня (ХVІ ст.), який скептично ставився до схоластики й навіть віри як такої, віддаючи перевагу науці. Водночас він зберігає високі моральні критерії, оцінюючи явища життя. Жанр есе – вільний виклад думок – стає відтоді популярною формою західноєвропейської прози.

Але уже у ХVI ст. Виникає маньєризм – вияв розчарування в ідеалах гуманізму: людину нового типу зображають у всій реальній недосконалості та свавільності як щось іраціональне, інколи відразливе. Мистецький стиль стає напруженим, нервовим; витончена манера майстра все частіше підкреслює грубість і ницість натури.

Ці нови риси ренесансно художньої свідомості яскраво виявилися  в творчості Вільяма Шекспіра, творця емоційних сонетів, у яких тонко передано психологічні перипетії  незвичного й забороненого кохання, гідного людини античності.

У малярстві маньєризм  отримав назву караваджизму, за ім’ям живописця Мікеланджело Караваджо (ХVІ ст.), незалежного митця, який ніколи не працював на королів і ніколи не мав учнів, проводив життя у пошуку насолод і загинув на дуелі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки: Епоха Ренесансу має величезне значення у світовій культурі. Не було такої сфери кудьтури, яка не існувала в цю епоху. В науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини. Унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори, відкрили читачеві красу того часу.Саме в цю епоху народилися одні з найвеличніших творців людства, які зробили величезний внесок у розвиток культури, науки, мистецтвая, живопису.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Словник:

Ренесанс, Відродження  – період в ідеологічному і культурному розвитку країн Західної і Центральної Європи, зумовлений зародженням капіталістичних відносин.

Проторенесанс – період в історії італійського мистецтва, який охоплює 13-14 ст.,який характеризується розвитком світських реалістичних тенденцій і зверненням до античних традицій.

Секуляризація – звільнення від церковного впливу.

Індивідуум  (лат. individuum — неподільний) — Окремий організм, який існує самостійно.

Буржуазії – клас людей заможних, які використовували найману працю.

Гедонізм – прагнення насолод, яке завжди спостерігається, коли суспільство втрачає смак до пошуку метафізичних, прихованих начал буття.

Утопія - твір, в якому йдеться про вигадку, нездійсненну мрію.

Абсолютизм – форма правління при якій верховне володіння не обмежується Конституцією.

Памфлет - невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему. П. оголено тенденційний, призначений для прямого впливу на громадську думку.

Пасквіль - наклепницький твір з безпідставними нападами на певну особу чи явище суспільного та національного життя.

Індивідуалізм – особлива форма світобачення, яка підкреслює пріорітет особистих цілей та інтересів, свободу індивіда від суспільства.

Гуманізм - моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, вимога свободи й захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя.

Антропоцентризм – віра в те, що людський ріл створено для того, щоб володіти світом і бути центром Всесвіту.

Реформація - соціально-політичний та ідеологічний рух у більшості країн Західної та Центральної Європи у XVI ст., спрямований проти католицької церкви.

Контрреформація - церковно-політичний рух в Європі середини XVI—XVII ст. на чолі з папством, направлений проти Реформації.

Індульгенція - у католицькій церкві повне або часткове відпущення гріхів, а також письмове посвідчення про це.

Маньєризм - стиль європейського мистецтва XVI-XVII ст., якому притаманні гострі зображально-виражальні дисонанси, ускладненість композицій, деформація пропорцій тощо, породжені кризою Відродження з його тяжінням до універсальності, досконалої завершеності світоглядних систем та художніх форм, перебільшеного антропоцентризму та раціоналізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Аллатов М. В. Художественные проблемы итальянского Возрождения - М. 1976

2. Антонович Д. Лекцii з  iсторії української культури - K. 1994

3. В. М. Пічі «Культурологія» - Львів: «Могнолія 2006» 2008

4. Є. А. Подольська, В. Д. Лихвар «Культурологія» - Київ 2005

5. За редакцією О. А. Гаврюшенко, В. М. Шейко «Історія культури» - Київ: «Кондор» 2004

6. За редакцією А. Яртись, В. Мельник «Лекції з історії світової та вітчизняної культури» - Львів: «Світ» 2005