Культура епохи Відродження

Міністерство освіти і  науки України

Чорноморський державний  університет імені Петра Могили

  комплексу Києво-Могилянська  академія

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

Наукова дисципліна – Українська та зарубіжна культура

 

 

Реферат

На тему:

«Культура епохи Відродження»

 

                                                      

                                                         Студентка виконавець

Панкратова Аліна Олександрівна

                                  191 група

                                     Перевірила

                                                                   

 

 

    

Миколаїв 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. «Історичні передумови становлення епохи культури Відродження».

Розділ 2. «Гуманізм як ідеологія  Відродження».

Розділ 3. «Реформація  та контрреформація».

Розділ 4. «Прогрес природничих і технічних наук».

Розділ 5. «Італійське мистецтво».

         5.1. Проторенесанс

         5.2. Раннє Відродження

         5.3. Високий Ренессанс

Розділ 6. «Особливості літератури».

Висновки

Словник

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність  теми: Ренесанс – це особливий період у розвитку європейської культури, що тривав з кінця ХІІІ до  ХVІ століття. У цей час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких – реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу й гідність людської особистості. Саме з часів Ренесансу починається рух за духовне й суспільно-політичне розкріпачення особистості, посилюються гуманістичні та світські тенденції, розвиваються можливості науки та техніки, що забезпечують володарювання людини в світі.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі використаної літератури проаналізувати та з’ясувати основні ключові моменти розвитку культури, освіти, науки в епоху Відродження!

Об’єктом дослідження є основні риси розвитку в епоху Відродження.

Предметом дослідження являється розвиток культури в різні етапи епохи Відродження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

Історичні передумови становлення епохи культури Відродження

Найповніше і найпослідовніше  еволюція Відродження проходила  в Італії, де чітко вирізнялися  чотири її етапи: Проторенесанс (остання  третина ХІІІ – початок ХІV століття) та власне Відродження, в якому розрізняють раннє (початок ХІV – 90-ті роки ХV), високе (90-ті роки ХV – початок ХVІ ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки ХVІ – початок ХVІІ ст.).

Релігія вже не визначає основні напрями духовного пошуку; культура починає секуляризуватися, тобто звільнятися від церковного впливу. Основні етапи цього процесу  були такі: Ренесанс, Реформація та Контрреформація, Просвітництво. Вже в центрі світу  стає не Бог, а людина, як це вже було колись у античному суспільстві. Людина Ренесансу вважає себе неповторною, індивідуумом.

Секуляризація культури цілком відповідала інтересам молодої  буржуазії, що ставала панівною силою  в містах. Проте своєю гуманістичною  спрямованістю, героїчним оптимізмом, гордою вірою в людину, Відродження  виходило за рамки ідеології ренесансної  буржуазії. Філософська думка Відродження  створює нову, пантеїстичну в засадах  картину світу. В ній немає  місця для ідей божественного  творіння, Бога ототожнено з природою, природу і людино обожнено. Переосмислюються середньовічні церковні основи світогляду. Наука, філософія, політика поволі звільняються від церковного впливу. Бог втрачає  свободу, він не творить світ «з нічого», а стає вічним його супутником, зливається із законом природної необхідності.

Кілька фундаментальних  духовних потрясінь похитнули абсолютну  віру людини середньовіччя у церковні догмати. По-перше, невдача хрестових  походів змусила багатьох засумніватися, якщо не в методах боротьби за віру, то принаймні, замислитися над тим, чому небеса не підтримали християнських лицарів. По-друге, Європу спустошували епідемії, неочікувані для людей, які відчували себе обранцями Бога. Жага звичайного життя, врешті-решт, мусила взяти гору – війни та епідемії, розчарування в аскетичних практиках, і зрештою, проста втома від суворих етичних норм минулої епохи спричинилися до того, що європеєць почав зацікавлено ставитися до звичайних житейських справ, до праці в полі й до ремесла, до кохання та мистецтва. Реальність земного існування починають розуміти як єдине справжнє буття, в якому, на відміну від церковних догм, можна не сумніватися. Звідси – один крок до філософії гедонізму – прагнення насолод, яке завжди спостерігається, коли суспільство втрачає смак до пошуку метафізичних, прихованих начал буття [3 c. 155].

Яскравою рисою філософії  Відродження був антропогенізм. Розпад феодальних устоїв права і  моралі, нестабільність, широкий спектр нових суспільних відносин, зіткнення  приватних інтересів – ці обставини  сприяли активній участі кожного  громадянина в суспільному житті  і відкрили простір для енергійної особи. Це «пробудження самостійного духа»  Гегель вважав провідною рисою Відродження.

Класичні ідеали людини середньовіччя  – аскета-ченця чи рицаря-воїна  – заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, котра, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності  своєї активної натури.

Багато хто з діячів Відродження вбачає умови формування нового типу культури в цілковитому  розриві з культурою середньовіччя. Петро Рамус, критик схоластики і  реформатор логіки, впевнено стверджував, що «протягом одного сторіччя ми побачили більше успіхів в науці, ніж наші предки за всі попередні чотирнадцять віків». Джіроламо Кардано, натурфілософ, математик, лікар так оцінив винахід  книгодрукування: «Створення руками людей, придумане їхнім генієм, воно змагається з божественними чудесами, адже чого ще не вистачає нам, крім оволодіння небом?»  А оволодіння небом розпочалося  з праці польського астронома  Міколая Коперника «Про обертання небесних сфер», де він обгрунтував геліоцентричну систему світу.

 Три винаходи визначили  обличчя  нової епохи: друкарський  верстат, компас, артилерія. Результатами  їх застосування були поширення  й примноження знань, великі  географічні відкриття, ріст національних  монархій.

Глибокі зміни в змісті і у сфері духовної діяльності, збільшення обсягу знань викликали  велику суспільну потребу в книзі, й вона була задоволена, коли Гутенберг  винайшов друкрський верстат. Обсяг  церковно-богословської літератури не перевищував 30% видань.

Книгодрукування давало змогу  людині далеко повніше пізнати Ойкумену ХІV-ХV століть. Але її межі стрімко розсувалися, обжитий світ невпізнанно змінювався за життя навіть одного покоління. Великі географічні відкриття ущент зруйнували стару систему географічних, космографічних, етичних і навіть теологічних уявлень. Так, Джованні Баттіста Рамузо, видавець багатотомного опису знаменитих мандрівок, порівнював великих учених класичної давнини з малолітніми дітьми й закликав «розсіяти пітьму їхніх численних вигадок про будову земної кулі». Професор філософії Болонського університету П’єтро Помпонацці, коментуючи твердження Арістотеля про неможливість життя на екваторі, використав відомості з листа Магелланового супутника Антоніо Пігафетта. Той писав про понад триста островів і безліч обжитих земель за екватором.

Дедалі більшу роль починає  відігравати реальна політика, з’являються нові концепції державності. Політика поступово вивільнялася з-під тиску релігійних догм і феодальних традицій. Артилерія, що руйнувала стіни колись неприступних рицарських замків, разом з тим клала край феодальному роздробленню. Ідея життя за законом, успадкована з Біблії, перестає бути віртуальною: демократичні верстви суспільства прагнуть встановити реальний порядок, при якому не буде умов для сваволі й несправедливості. Саме від цієї епохи, право починають розуміти як особливий фактор культури. Значну роль у розвитку юриспруденції нового типу відіграла юридична система, пов’язана з іменами Альціата, Донелла, Рамуса, які відкинули схоластичні методи й прагнули до точності юридичних дефініцій. Ідея Граду Божого та Церкви, як його втілення, остаточно поступається в очах численної частини суспільства ідеї впорядкованого Граду Земного – недаремно саме тоді складаються численні утопії, які змальовують ідеальне буття ідеальної держави. Ці утопії відображають ідеали августинового Граду Божого, але, на відміну від нього, це вже суто Земний Град, і людство має будувати його власними зусиллями. Багато вчених обгрунтували свої точки зору з цього приводу. Так, Піко Делла Міграндола – італійський гуманіст, вважав, що людина, виняткова істота, вільно творить і саму себе, як особистість, і свою історію. Томас Мор – противник відокремлення англійської церкви від Риму, змальовував ідеальне суспільство, побудоване на відсутності приватної власності, обов’язковій праці кожного. І саме його книга «Утопія», стала «першою ластівкою» серед концепцій, які намагались обгрунтувати «щасливе майбутнє» людства. Від утопій недалеко було й до суто практичних концепцій. Юрист Ж. Боден обгрунтовує ідею держави, що стоїть над релігійними і класовими суперечностями і покликана привнести гармонію в суспільство, забезпечити безперервний прогрес [1 c. 133].

На уламках феодальних устроїв формувалися національні  монархії, міцні позиції завойовував  абсолютизм, обгрунтування якого  стало нагальною потребою ХVІ століття. Культура Відродження складалася в умовах гострої і складної політичної боротьби: виникнення вільних міських комун в Італії, зміна республіканських форм правління тираніями, численні селянські повстання, релігійні війни. Все це давало практичний матеріал для теоретичних узагальнень. Найкраще ідеал сильної державної влади, що втілювала волю панівного класу, розкрито в книзі Нікколо Макіавенні «Государ» (1513 р., надрукована 1532 р.). І з цієї невеличкої за обсягом книжечки почалася історія сучасної політичної науки.

Нарешті, гуманістична ідеологія  поклала край духовній монополії  католицької церкви в Західній Європі. Культура Відродження живила ідеї реформаторів, котрі відкидали шанування ікон, культ святих, церковну ієрархію. Саме єресі, що виникли на італійському грунті, поставили на порядок денний реалізацію програми «загальної релігії», тобто  християнства без обрядів і таїнств, покликаного єднати народи в братню сім’ю.

Ще одним досягненням  епохи Відродження було поширення  риторичного слова. Це політичне  красномовство. Породжене міждержавними  проблемами. Розквітає епідектичне (урочисте) красномовство – окраса ювілеїв, бенкетів, церемоній, до яких світська культура виявляє неабиякий  смак. Набувають поширення памфлет  і пасквіль.

Усі ці зміни в науці  й моралі, в релігії й політичному  житті відображали складні соціально-економічні процеси в країнах Західної Європи, передусім в Італії, протягом двох сторіч.

У Флоренції в ХІV столітті починає функціонувати перша мануфактура із застосуванням найманої праці. Боротьба міських верств ремісників і торгівців великою мірою послабила владу феодального дворянства. Виникають незалежні міські республіки, в яких формувалися нові соціальні відносини, сповнені нових класових суперечностей. ХVІ століття – епоха первісного нагромадження капіталу – вмістило і Селянську війну в Німеччині, що була першою невдалою спробою буржуазної революції, і переможну буржуазну революцію в Нідерландах.

Проте епоха Відродження  мала і протилежну сторону. Водночас чітко виявляється риса, яка стане домінуючою в західноєвропейській свідомості та багато що визначатиме в суспільному житті. Йдеться про відмову від традиційних християнських цінностей, про безкрайній індивідуалізм, який переростає у відверту аморальність, властиву перш за все для владної верхівки. Подібна вседозволеність починає виправдовуватися й навіть патетично схвалюватися в сфері політичної думки.

Важливою обставиною, що згубно позначилася на долі італійської  економіки та культури, була відсутність  національно-політичної єдності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

Гуманізм як ідеологія Відродження

Гуманізм попервах виникає  як світське вільнодумство епохи  Відродження. Започаткований у середині ХІV століття передовими мислителями Італії. Він став головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж ХІV-ХV століть. Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці  систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми. Систему  нових поглядів визначають як антропоцентризм. Ідеал гуманістичної культури –  всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватись природою, мистецтвом. Ще однією особистістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум  і талант, заповзятливість повинні  забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації. Гуманісти  пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної  культури.

Витоки гуманістичної  культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.). Кінцевими цілями людського існування є два види блаженства: першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, приступне тільки посмертно, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу». Досягненням двох видів блаженства потребувало й різних за характером і змістом настанов – земна роль людини світського зверхника й за приписами філософії; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римським понтифіком.

Данте вважав свободу людської діяльності обов’язковою умовою не лише посмертного воздаяння, а й моральної оцінки людини. Користуючись даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. У трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за духом учення про шляхетність особистості, що не залежить ні від здатності, ні від багатства [3 c. 77].